Американська трагедія - Сторінка 102

До чого ж вона бліда та худа! І, протилежно до Сондри, як вона погано одягнена: в синьому дорожньому костюмі і коричневому капелюшку, куплених для цього випадку, — провісник злиденного і нелегкого життя, такого відмінного від того, яке пропонує йому Сондра. І Роберта гадає примусити його відмовитися від Сондри заради одруження з нею, — і виплутатися з цих шлюбних уз йому пощастить у найкращому разі тоді, коли Сондра і все, що втілене в ній, стане тільки згадкою. Як по-різному ставляться до нього ці дві дівчини: Сондра, все маючи, все йому пропонує і нічого не вимагає; Роберта, не маючи нічого, вимагає всього.

Глухе і гірке почуття образи охопило його, і він з мимовільною симпатією подумав про того невідомого мужчину з озера Пасс і в глибині душі побажав йому успіху. Можливо, і він був у такому ж становищі. І може, зрештою, він саме так і зробив, тому його й не знайшли. Всі нерви в Клайда напружилися. Погляд його був похмурий, злий і все-таки неспокійний. Чи минеться успішно й цього разу?

І от він на одному з нею пероні (результат її упертих і нелогічних вимог) і має подумати про те, як йому сміливо й швидко здійснити плани, обмірковувані протягом чотирьох днів — відтоді, як говориз з нею телефоном (а невиразно — ще і в попередні десять днів). Він вирішив — і тепер ніщо не повинно перешкодити йому. Він повинен діяти! Він не допустить, щоб страх став на заваді здійсненню задуманого.

І він пішов уперед, щоб вона побачила його, і при цьому поглянув на неї багатозначно і неначе дружньо, немов кажучи: "Бачиш, я тут". Та що приховувалося за цим поглядом! Якби тільки вона могла проникнути глибше під цю маску і відчути його похмурий і страшний настрій, то кинулась би тікати з усіх сил. Але тепер, коли вона побачила, що він справді приїхав, похмура тінь, що затаїлася в її очах, зникла, опущені кутки губів вирівнялися; не показуючи, що впізнала його, вона проте вся розцвіла і одразу пішла до каси, щоб, відповідно до вказівок Клайда, купити квиток до Утіки.

Вона думала про те, що нарешті, нарешті ж він приїхав. Тепер він повезе її. І тому її душу сповнило почуття вдячності. Адже вони проживуть разом щонайменше сім або вісім місяців. Мабуть, потрібні будуть і такт, і терпіння для того, щоб усе було гаразд, а все-таки, напевно, це можливо. Віднині вона повинна бути втіленою обережністю— не казати і не робити нічого, що може чогось розгнівати його, — адже, природно, він матиме тепер не дуже лагідний настрій. Але він, здається, трохи змінився… може, він буде добрішим до неї, більше співчуватиме їй, — схоже на те, що він, нарешті, щиро і добровільно підкорився неминучому. І в той же час, побачивши його світлосірий костюм, новий капелюх із соломки, до блиску начищені черевики, чемодан темної шкіри і — тут він виявив дивну неуважливість і легковажність — штатив недавно купленого фотографічного апарата, прикріплений ремінцями до чемодана, разом з тенісною ракеткою в яарусиновому чохлі (головним чином для того, щоб приховати його ініціали "К. Г."), вона знову відчула колишню ніжність і потяг до нього. їй подобалися і його зовнішність, і його характер. Незважаючи на його теперішню байдужість до неї, він був усе-таки її Клайд.

Побачивши, що вона купила квиток, Клайд теж підійшов до каси, потім знову подивився на неї, немов поглядом даючи їй зрозуміти, що все гаразд, і повернувся на східний кінець платформи; Роберта теж пішла на своє місце.

(Чому цей старик у старому зимовому коричневому костюмі і шапці, з пташиною кліткою, загорнутою в коричневий папір, так дивиться на нього? Невже він щось відчув? Невже він його знає? Може, він працював у Лікурзі і бачив його раніше?)

Треба купити сьогодні в Утіці другого такого капелюха — тільки б не забути про це — капелюха з соломки із штампом місцевої крамниці на підкладці; він надіне його замість того, який на ньому зараз. Коли Роберта не дивитиметься на нього, він сховає старого у свій чемодан разом з іншими речами. Для цього йому доведеться залишити Роберту на кілька хвилин, коли вони приїдуть в Утіку, — на вокзалі, в бібліотеці, де-небудь… можливо, — таким був його первісний план, — він відвезе її в який-небудь готель і запишеться там як містер Карл Грехем з дружиною, або Кліфорд Голден, чи Герінг (одна дівчина на фабриці мала таке прізвище). Отже, якщо їх простежать, то виникне припущення, що вона виїхала з якимсь мужчиною з таким прізвищем.

(Вдалині — свисток поїзда. Поїзд має зараз підійти. Його годинник показує двадцять сім хвилин на першу.)

Треба вирішити, як поводитися з нею в Утіці: ласкаво і сердечно чи холодно. Телефоном, правда, він говорив з нею дуже лагідним, дружелюбним тоном, — інакше не можна було. Мабуть, варто продовжувати в тому ж дусі, бо інакше вона почне роздратовуватися, стане підозрілою, впертою, — і тоді все буде дуже важко і складно.

(Та чи підійде коли-небудь цей поїзд?)

Але йому зовсім нелегко бути привітним, — адже зрештою вона командує ним, хоче, щоб він виконував її вимоги, — і ще поводився з нею ласкаво! Прокляття! Так, але якщо він не буде ласкавим? Раптом вона якось розгадає йоґо думки, відмовиться поїхати з ним і зруйнує всі його плани…

(Тільки б коліна й руки не тремтіли так!)

Та ні, як вона може запідозрити що-небудь подібне, коли він і сам ще не цілком певний, чи зможе це зробити? Він знав тільки одне: що не поїде з нею нікуди, — і все тут. Може, він і не переверне човен, як вирішив напередодні, але однаково з нею не поїде.

Та ось і поїзд. Роберта піднімає свій чемодан. Чи не надто він важкий для неї в її теперішньому становищі? Мабуть, важкий. Це не гаразд. До того ж сьогодні дуже жарко. В усякому разі він допоможе їй потім, коли вони будуть у такому місці, де їх ніхто не побачить. Вона дивиться в його бік — хоче пересвідчитись, що він справді поїде; як це схоже на неї,— в останні дні вона так підозріло, недовірливо ставиться до нього. Та ось вільне місце в глибині вагона, з тіньової сторони. Тут непогано. Він влаштується якнайзручніше і дивитиметься у вікно. Тут, саме за Фондою, за яких-небудь дві милі, є ріка — той самий Могаук, що протікає через Лікург, повз фабрику; вздовж його берегів вони з Робертою гуляли минулого року, приблизно в таку ж пору року. Та цей спогад тепер йому неприємний, і він звертає погляд на куплену щойно газету і, прикрившись нею, мов щитом, знову в усіх деталях малює собі картину, яка цікавить його зараз набагато більше, — місцевість навколо озера Біг-Бітерн: після тієї вирішальної розмови з Робертою телефоном вона цікавить його більше від усієї географії світу.

У п'ятницю, після тієї розмови, він зайшов у готель "Лікург" і взяв там три різних путівники з описами готелів, дач, гостиниць та інших місць, де можна спинитися в глухих місцевостях коло Біг-Бітерну і Довгого озера. (Коли б тільки можна було якось добратися до одного з цих цілком безлюдних озер, про які говорив провідник на Біг-Бітерні… Тільки, мабуть, на таких озерах немає ніяких човнів!) А потім у суботу він узяв ще чотири путівники на вокзалі (вони зараз у нього в кишені). І всі вони підтверджують, що вздовж ось цієї самої залізниці, яка веде на північ, до Біг-Бітерну, є безліч маленьких озер і гостиниць, де вони з Робертою можуть спинитися на день-два, якщо вона захоче, або в усякому разі на ніч, перш ніж вирушити на Біг-Бітерн чи до озера Грасс. Клайд звернув особливу увагу на це останнє озеро, — дуже красиве і недалеко від станції, як говорилося в путівнику; там є три непоганих маленьких пансіони, і плата за двох усього двадцять доларів на тиждень. Отже, якщо вони вдвох залишаться там на ніч, це коштуватиме не дорожче п'яти доларів. Він скаже Роберті, як і придумав за ці дні, що їй треба трохи відпочити перед від'їздом у чужі місця; скаже, що коли вони поїдуть на озеро Грасс того ж вечора, як приїдуть в Утіку, чи наступного ранку, і заночують там, то це коштуватиме, як говориться в путівнику, не дуже дорого — близько п'ятнадцяти доларів, враховуючи проїзд і інші витрати. Він подасть це як приємну маленьку екскурсію, своєрідну подорож перед тим, як вони повінчаються. І ні в якому разі не поступатися, коли вона захоче, щоб вони спочатку повінчалися, — це не годиться.

(П'ять птахів летять до гайочка, що видніється он там, біля підніжжя пагорба…)

Звичайно, не можна їхати просто з Утіки на Біг-Бітерн тільки заради катання по озеру — на один день — за сімдесят миль. Це здасться дивним і їй, і кому завгодно. Це може навіть викликати в неї підозріння. Може, краще — оскільки в Утіці йому треба буде ненадовго залишити її, щоб купити собі капелюха, — перебути цю першу ніч саме в Утіці, в якому-небудь скромному, недорогому готелі і тільки потім запропонувати поїздку на озеро Грасс. А звідти вони вранці вирушать на Біг-Бітерн. Він може сказати, що Біг-Бітерн красивіше… або що вони їдуть у Бухту Третьої милі (власне, звичайне сільце), де можна буде повінчатися, але по дорозі для розваги заглянуть на Біг-Бітерн. Він скаже, що хоче показати їй озеро і зробити кілька знімків — сфотографувати її й себе. Для цього він і взяв апарат… і для того, щоб потім знімати Сондру.

Який похмурий задум!

(А ось дев'ять білих і чорних корів на зеленому схилі пагорба.)

Дивлячись на його чемодан з прив'язаним збоку штативом і тенісною ракеткою в чохлі, зустрічні думатимуть, що він і Роберта— проїжджі туристи, що прибули звідкілясь здалеку, і якщо вони обидва зникнуть… ну що ж, адже вони нетутешні… Хіба не сказав провідник, що в цьому озері сімдесят п'ять футів глибини, — як на озері Пасс? А щодо чемодана Роберти… справді, як бути з ним? До цього часу він якось не подумав про це.

(Он три автомобілі, вони мчать майже так само швидко, як поїзд.)

Ну от, вони переночують на озері Грасс і вирушать далі: він скаже Роберті, що вони повінчаються в Бухті Третьої милі, на озері Грей, де живе знайомий йому пастор; він умовить її залишити чемодан на станції Ган-Лодж, — звідти вони поїдуть автобусом до Біг-Бітерну, — а свій чемодан він візьме з собою. Він просто скаже кому-небудь — хоча б човняру або шоферові автобуса, — що там у нього фотографічний апарат, і спитає, де тут найкращі краєвиди. Або в чемодані буде сніданок.