Американська трагедія - Сторінка 103

Мабуть, ця думка влучніша: взяти з собою сніданок і цим заодно обманути і Роберту, і шофера. Це теж може ввести в оману, чи не так? Багато хто кладе фотоапарат у чемодан, коли їде на озеро. В усякому разі йому абсолютно необхідно взяти чемодан з собою. Інакше для чого цей план — пропливти до острова і звідти йти лісами на південь?

(Який огидний, жахливий план! Невже він виконає його?)

Але як дивовижно кричав той птах на Біг-Бітерні! Він не хотів би ще раз почути його чи побачити того провідника: провідник може пригадати його. Правда, Клайд зовсім не розмовляв з ним і навіть не виходив з автомобіля, а тільки дивився у вікно… і, наскільки він може пригадати, провідник ні разу навіть не поглянув на нього, а говорив тільки з Грентом Кренстоном і Харлеем Беготом, які вийшли з машини і розмовляли з ним. А що коли цей провідник буде там і впізнає його? Але як це може бути, — адже він, власне, й не бачив Клайда? Ні, провідник, напевно, його зовсім не пригадає, а можливо, його й не буде на Біг-Бітерні… Але чому руки і обличчя тепер завжди холодні й вогкі — майже мокрі, і коліна тремтять?

(Поїзд іде за всіма поворотами ріки… а минулого літа вони з Робертою… Не треба…)

Як тільки вони приїдуть в Утіку, треба зробити от що (і вій повинен добре все запам'ятати і ні в якому разі не розгублюватися. Він не повинен збитися… не повинен…) На вулиці він пропустить її вперед і піде за нею, скажемо, на відстані ста кроків, щоб ніхто не міг подумати, ніби він проводжає її. А потім, коли вони будуть де-небудь зовсім наодинці, він дожене її і пояснить їй усі свої плани… і при цьому буде дуже ласкавий, нібито кохає її так само, як колись… це потрібно, якщо він хоче, щоб вона була зговірлива. І потім… потім… а, так… вона почекає де-небудь, поки він піде і купить собі іншого капелюха, який… ну, який він, може, залишить потім на воді. І весла теж, звичайно. І її капелюх… і…

(До чого протяглий у сумний свисток цього поїзда. Прокляття! Він уже нервується!)

Та перш ніж іти в гостиницю, треба буде повернутися на вокзал і покласти нового капелюха в чемодан; краще навіть носити його з собою, поки не вдасться підшукати підхожу гостиницю, і тоді вже, перед тим як піти по Роберту, купити капелюха і сховати в чемодан. Потім він проводить Роберту до гостиниці, і вона чекатиме на нього біля входу, поки він не принесе чемодани. І, звичайно, якщо поблизу нікого не буде, вони зайдуть у гостиницю разом; тільки нехай вона побуде хоча б у жіночій кімнаті, поки він запишеться в книзі відвідувачів… Цього разу, скажемо, під ім'ям Чарльза Голдена. Ну, а вранці, якщо вона погодиться, або навіть сьогодні, якщо тільки є підхожий поїзд (про це він довідається), вони можуть поїхати на озеро Грасс — знову в різних вагонах — у всякому разі, поки не проїдуть Дванадцятого озера і Шейрона.

(Там чудова дача Кренстонів… і Сондра.)

І потім… потім…

(А ось великий червоний амбар і по сусідству маленький білий будиночок. І вітряк. Зовсім такі самі амбари і будиночки він бачив на Іллінойсі і Міссурі. І в Чікаго теж.)

А в цей час Роберта, яка сиділа в сусідньому вагоні, думала, що Клайд, видно, має не такий уже недружелюбний настрій. Звичайно, йому важко ось так, проти волі, виїжджати з Лікурга, де він може розважатися, як йому хочеться. Але, з іншого боку, що ж їй було робити… перед нею не було ніякого іншого виходу. Тепер вона повинна бути веселою і доброю, але не надто нав'язливою і не надокучати йому. Проте не треба бути занадто покладливою і лагідною, — адже, кінець кінцем, це Клайд винуватий в усьому, що з нею сталося.

І те, що він робить тепер, є тільки справедливим і це не так уже багато. В неї буде дитина, перед нею ще багато тривог і клопоту. І потім ще доведеться пояснити батькам усю цю таємничість, своє теперішнє раптове зникнення і шлюб, якщо тільки Клайд справді одружиться з нею. Але вона повинна настояти на цьому… і якнайшвидше… можливо, в Утіці… в першому ж місці, куди вони приїдуть… і повинна одержати копію свідоцтва про шлюб і зберегти його заради своїх інтересів та інтересів дитини. Клайд потім може розлучитися з нею якщо захоче. А все-таки вона буде місіс Гріфітс. І їхня дитина теж буде Гріфітс. Це що-небудь та значить.

(Яка красива ця річка. Вона нагадує їй Могаук і торішні прогулянки з Клайдом, коли вони тільки-но познайомилися. Ах, минуле літо! А тепер!..)

Вони оселяться де-небудь… напевно, наймуть кімнатку чи дві. Де це буде, хотілося б їй знати, в якому місці? Чи далеко від Лікурга або Більца? Чим далі від Більца, тим краще, хоч, звичайно, їй хотілося б. побачитись знову з батьком і матір'ю, і якнайшвидше… як тільки все мине. Та це вже не має значення, адже вони їдуть разом, і вона буде замужем.

Чи помітив Клайд її синій костюм і коричневий капелюшок? Може, він подумав, що все ж вона дуже мила, навіть якщо й порівняти її з цими багатими дівчатами, з якими він завжди проводив час? Вона повинна бути дуже делікатна… нічим не дратувати його… Але… як щасливо вони жили б удвох, аби тільки він любив її, хоч трохи…

Та ось Утіка, і на безлюдній вулиці Клайд наздоганяє Роберту. На обличчі його — суміш простодушної веселості і доброзичливості із заклопотаністю і роздратуванням; та, власне, це маска, що приховує страх перед своїм же задумом, перед власною нездатністю здійснити задумане і перед тим, що жде його в разі невдачі.

РОЗДІЛ XLVII

А наступного ранку вони, як умовилися звечора, вирушили на озеро Грасс (знову в різних вагонах). Але, приїхавши туди, Клайд із здивуванням переконався, що береги куди багатолюдніші, ніж він сподівався. Його прикро вразило і злякало пожвавлення, яке панувало тут: він уявляв собі, що це озеро таке саме безлюдне, як Біг-Бітерн. А виявилося, що тут збірний пункт і літня резиденція маленької релігійної секти з Пенсільванії: напроти станції на березі озера видно було молитвений будинок і численні котеджі. І Роберта зразу вигукнула:

— От добре! Ми можемо піти до тутешнього священика і повінчатися, правда?

I Клайд, приголомшений цим несподіваним ускладненням, поспішив погодитися:

— Ну, що ж, звичайно… Я поїду туди трохи згодом і довідаюся…

Але в думці він уже вишукував спосіб перехитрити її. Після того як вони візьмуть кімнату в гостиниці, він повезе її кататися на човні і затримається на озері якнайдовше… А може, знайдеться який-небудь безлюдний і непомітний куточок… та ні, тут надто багато народу. Озеро недосить велике і, мабуть, не дуже глибоке. Вода в ньому чорна, немов смола, а на східному і північному берегах, наче сторожа, зімкнутим строєм стоять високі темні ялини. Клайдові здалося, що це — озброєні списами пильні велетні, мало не казкові людожери, — такий він був похмурий, підозрілий, такою збудженою була його фантазія. І так багато народу навколо, — на озері не менше як з десяток човнів.

Яке все це лиховісне!

Як важко!

І раптом шепіт:

"Звідси лісом ніяк не дійти до Бухти Третьої милі. Ні, ні. До неї щонайменше тридцять миль. І крім того, це озеро не таке безлюдне, — напевно, за ним весь час стежать ці сектанти". Ні, ні… він повинен сказати Роберті… він скаже… але що їй сказати? Що він запитував і кажуть, що тут не можна дістати дозволу на шлюб? Або що священик зараз у від'їзді, чи вимагає документів, яких у нього немає, або… або… Ах, все одно, аби примусити Роберту замовкнути до завтра, до тієї години, коли звідси відійде поїзд на Біг-Бітерн і Шейрон, а там вони, зрозуміло, неодмінно повінчаються!

Чому вона така вимоглива? Чого ради, зрештою (якщо не зважати на це її вперте бажання будь-що-будь поставити на своєму), він мусить тягатися з нею то туди, то сюди? Для нього це — щогодинні, щохвилинні страждання, справді жорстокі і нескінченні душевні муки, а якби він міг позбутися її… О, Сондра, Сондра, коли б ти зглянулася з своєї височини і допомогла мені! Не брехати більше! Більше не страждати! Не знати жодних принижень і горя!

Але замість цього — знову брехня. Довгі, нудні і непотрібні шукання водяних лілій. Клайд був такий неспокійний і нервовий, що вся ця прогулянка скоро набридла Роберті не менше, ніж йому. Чому, питала вона себе, він такий байдужий до можливості повінчатися? Це можна було б уладнати заздалегідь, і тоді ця прогулянка була б здійсненням її мрій… так було б, якби… якби він влаштував усе раніше, в Утіці, як вона хотіла. Знову це очікування, ця ухильність… повсякчасна, така характерна для Клайда, непевність і нерішучість. Роберта знову почала брати під сумнів, чи правда, що він має намір одружитися з нею, як обіцяв? Та завтра чи в крайньому разі позавтра все з'ясується. Навіщо ж тепер тривожитися?

А назавтра опівдні—станція Ган-Лодж і Біг-Бітерн, і Клайд виходить з вагона і проводжає Роберту до автобуса, що чекає на приїжджих. На ходу він переконує її, що їй буде зручніше залишити свій чемодан тут, — адже вони повернуться цим самим шляхом; він же свій чемодан візьме з собою, бо там фотографічний апарат і заздалегідь приготовлений сніданок, — вони ж вирішили поснідати на озері… Але, підійшовши до автобуса, Клайд злякався: шофером на автобусі був той самий провідник, якого він бачив на Біг-Бітерні. Раптом тепер виявиться, що цей провідник бачив і запам'ятав його! Хіба він не може пригадати красивий автомобіль Фінчлі, Бертіну і Стюарта на передньому сидінні, Клайда і Сондру — позаду, Грента і Харлея Бегота, які вийшли з машини, щоб поговорити з ним?

І миттю — як весь останній час у хвилини особливої тривоги і страху — холодний піт вкрив його обличчя і руки. Про що ж він думав раніше? Як побудував свої плани? Та як же можна розраховувати, що він уладнає таку справу, якщо він так погано все обміркував? Ось так само він не здогадався надіти кепку в дорогу від Лікурга до Утіки або хоч би дістати її з чемодана ще до того, як купив капелюха, і взагалі треба було купити капелюха заздалегідь.

Але провідник не пригадав його, хвала богові! Навпаки, він з цікавістю спитав, як у зовсім незнайомого:

— Їдете на Біг-Бітерн? Уперше тут?

І Клайд, з величезним полегшенням і все ж з внутрішнім тремтінням, відповів:

— Так, — і потім у нервовому збудженні спитав — Багато там сьогодні народу?

Не встиг він договорити, як це запитання здалося йому майже безумним.