Американська трагедія - Сторінка 105

В усякому разі, зараз нема чого над цим задумуватися.

І він причалив до того місця, яке сподобалося Роберті,— в глибині малесенької бухти з невеликим, жовтим, як мед, піщаним пляжем; з північної і східної сторони заворот берега надійно приховував її від цікавих поглядів. Вони висадилися. Клайд обережно вийняв сніданок з чемодана і, поки Роберта розкладувала його на газеті, розстеленій на піску, ходив берегом, роблячи вимушені зауваження про красу пейзажу, про те, які гарні ялини, яка затишна ця бухточка… і при цьому думав… думав про острів у дальній частині озера і про якусь іншу бухту за островом, про те місце, де, незважаючи на свою слабнучу мужність, він повинен все ж скоїти жорстоку, страхітливу справу, не можна пропустити марно цієї старанно підстроєної нагоди, якщо… якщо тільки він справді не хоче тікати… і назавжди покинути те, що найбільше бажав би зберегти.

Але яка жахлива справа — і небезпечна… тепер усе це присунулося впритул… небезпечно припуститися якої-небудь помилки… що як, наприклад, він не зуміє перевернути як слід човен… або не зможе… не зможе… господи!.. А потім, може, відкриється, що він… він… убивця! Його заарештують. Судитимуть. (Він не може, він не зробить цього, — ні, ні, ні!)

А Роберта сиділа поруч нього на піску, втихомирена і, здавалося, задоволена всім на світі. Вона щось наспівувала, потім почала висловлювати всілякі практичні міркування про майбутнє, про те, яке тепер буде їхнє матеріальне становище, куди і як вони поїдуть звідси (мабуть, найкраще в Сіракузи, і Клайд нібито нічого не має проти цього) і що вони там робитимуть. Роберта чула від свого зятя Фреда Гейбл, що в Сіракузах відкривається нова фабрика комірців і сорочок. Може, Клайд влаштується там хоч тимчасово. Пізніше, коли найважче залишиться позаду, вона й сама піде працювати туди ж або на якесь інше підприємство. А поки що, оскільки в них дуже мало грошей, їм треба було б найняти невелику кімнату в якій-небудь родині,— або, якщо йому це не подобається (адже во-ни тепер не такі близькі, як раніше), — можливо, дві кімнатки поруч. Справа в тому, що за його показною люб'язністю і запобігливістю вона все ж відчувала упертий протест.

А Клайд усе думав. Ну, яка користь тепер з цих розмов? Чи не однаково — погодиться він з нею або не погодиться? Він розмовляє з нею так, наче завтра вона ще буде тут. А її не буде. Адже його — і її — чекає зовсім інше. Великий боже!

Якби тільки його коліна не тремтіли так! І ще цей холодний піт, що вкриває руки, обличчя, все тіло!..

Потім вони попливли далі, до західного берега озера, до того острова, і Клайд, тривожно і стомлено озираючись на всі сторони, переконувався, що навкруг них немає ні душі — ніде ні душі,— ні на березі, ні на воді. Нікого! Тут так тихо, так безлюдно, хвала богові. Тут або де-небудь поблизу він може зробити це, якщо тільки в нього вистачить мужності… але мужності не було — поки що… Роберта знову опустила руки у воду і спитала, чи не можна пошукати де-небудь водяних лілій чи польових квітів на березі. Водяні лілії! Польові квіти! А він тим часом переконується, що ніде невидно ані доріг, ні стежок, ні хатини, ні намету — ні ознаки житла серед цих високих ялин, віття яких густо переплелося, жодного човна на широкому просторі прекрасного озера в цей прекрасний день. Та що коли який-небудь поодинокий мисливець, провідник чи рибалка приховується в лісах або на березі? Хіба цього не може бути? Що коли тут зараз хто-небудь є і стежить за ними?

Доля!

Загибель!

Смерть!

Але ніде — ні звуку, ні димку. Тільки… тільки самі високі гостроверхі темнозелені ялини, похмурі і мовчазні: де-не-де серед них— попелястосіре під пекучим полудневим сонцем мертве дерево, його висохлі, виснажені гілки простягнуті, мов загрожуючі руки.

Смерть!

Пронизливий металічний крик сойки в хащі лісу, дивне, потойбічне "тук-тук-тук" самітного дятла; зрідка шугне червоною блискавкою кардинал або промайне чорно-жовте пір'я дрозда.

О, як ясно світить сонце

У Кентуккі в нас удома!

Це весело заспівала Роберта, опустивши руку в темносиню воду.

А трохи згодом вона завела іншої популярної пісеньки: "Якщо хочеш, я прийду в неділю".

Минула ще ціла година — катання, похмурі розмірковування, співи, розшуки мальовничих куточків і тихих заток з ліліями, і Роберта вже сказала, що треба стежити за часом і не затримуватися тут надто довго… і от, нарешті, бухта з південної сторони острова — красива, але сумна, в тісному колі берегів, обведена траурною смугою ялин, схожа на маленьке озерце; вузька протока сполучає бухту з великим озером, але й сама по собі вона досить значна: розміром близько двадцяти акрів і майже зовсім кругла. З усіх боків, якщо не брати вузької протоки, що відділяє з півночі острів від суходолу, це озерце суцільною стіною оточують дерева. І тут і там біля берегів комиші і латаття. І щось підказувало, що це озерце, ця тиха заводь спеціально призначена для тих, хто стомився від життя і турбот, хто прагне втекти від життєвої боротьби і чвар: тут, мудрий і сумний, він знайде своє пристановище.

І коли човен зайшов у цю бухту, тихі темні води цілком заволоділи Клайдом: ще ніколи і ні від чого не змінювався так раптово його настрій. Клайда неначебто привабило, затягло сюди, він обігнув тихі береги бухти — і його немовби стало зносити кудись… кудись у безкраїй простір, де не було нічого… ні підступних задумів, ні планів… ні практичних питань, що вимагають розв'язання… нічого. Зрадлива краса цієї бухти! Вона нібито дражнила його… невідома темна заводь, оточена з усіх боків чудесними пухнастими ялинами. І сама вона була, як величезна чорна перлина; чиясь могутня рука, може, в хвилину гніву або примхи, чи просто граючи, шпурнула її сюди, в темнозелену оксамитову долину… І коли Клайд пильно дивився у воду, глибінь її здавалася бездонною.

І все ж про що вона йому так владно говорила? Про смерть! Про смерть! Про смерть! Виразніше, ніж усе, що він колись бачив. Про смерть! До того ж про смерть спокійну, тиху, добровільну, якій за своїм вибором або під чиїмсь гіпнозом, чи від невимовної утоми віддаєшся з радістю і вдячно… Так мирно… так спокійно… так безтурботно… Навіть Роберта скрикнула від здивування. А він уперше відчув, що чиїсь дужі, але дружні руки лягли на його плечі. Яка втіха, яке тепло, яка сила йде від них! Вони заспокоюють його, підтримують— і вони любі йому. Тільки б вони не кинули його! Тільки б залишалися з ним завжди — ці дружні руки. Хіба коли-небудь у своєму житті він відчував таке заспокоєння і навіть ніжність? Ніде і ніколи… а тепер він спокійний і немовбито стає поза реальністю.

Правда, тут Роберта, але вона тепер — тільки зблякла тінь, туманний образ, скоріше витвір його уяви, ніж живе єство. Нехай вона мала якісь барви і обриси, що доводять її реальність, та все ж була безплотною, навіть примарною… і враз він знову відчув себе на диво самотнім: дужі руки друга зникли. Клайд знову був самітний, так жахливо самітний і загублений у цьому похмурому, прекрасному царстві, немов його сюди заманули і кинули. І раптом він затремтів усім тілом: чарівність цієї дивної краси пройняла його крижаним холодом.

Для чого він з'явився сюди?

Що він повинен зробити?

Убити Роберту? Ні, ні!

І він знову схилив голову, невідривно дивлячись у принадні і підступні глибини цієї синьої, з сріблястим полиском, заводі, яка, здавалося, змінювала під його поглядом свою форму, перетворюючись у величезну кришталеву кулю. Але що ворушиться там, у цьому кришталі? Якась постать… ось вона наближається, стає виразнішою… і він впізнає Роберту: вона тріпоче, змахує тонкими білими руками над водою, простягає їх до нього. Боже, як страшно! Яке в неї обличчя! Як же він міг замислити таке? Смерть! Убивство!

І враз, усвідомивши, що мужність (на яку він весь час так розраховував) залишає його, Клайд одразу ж, зібравши всю волю, поринув у глибини свого "я", марно намагаючись знову повернути собі мужність.

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

(Знову цей дивний, зловісний крик невідомого птаха… такий холодний, такий різкий! Знову він лунає, немов для того, щоб повернути Клайда з примарного світу, де витає його душа, до тієї реальної чи уявної, але невимовно тяжкої справи, яка вимагає негайного практичного розв'язання…)

Він мусить зробити це! Мусить!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Що було в цьому крику: попередження?., протест?., вирок?.. Криком цього самого птаха позначено було зародження його злощасного задуму. Он він там, на тому мертвому дереві, клятий птах… А тепер він летить до іншого дерева — теж мертвого, засохлого — і трохи далі, в глиб лісу… Летить і кричить… Боже!..

І знову — проти волі — він спрямував човен до берега. Адже він взяв з собою чемодан, щоб зробити кілька знімків, — і тепер треба запропонувати Роберті зніматися, — можливо, він і сам зніметься — на березі озера і на воді. Отже, коли вона знову ввійде в човен, його чемодан залишиться на берегу, сухий і непошкоджений. І він вийшов на берег і, удаючи, немов шукає особливо мальовничі місця, насправді намагався якнайкраще примітити те дерево, під яким він залишить чемодан до свого повернення. Тепер він має скоро повернутися… скоро… Але вони вже не вийдуть на берег разом. Ніколи! Ніколи! І ця повільність — незважаючи на слова Роберти, що вона стомилася, та й він же думав, що вони повернуться дуже швидко. А тепер, напевно, вже більше, ніж на п'яту. І Клайд запевняє її, що вони зараз попливуть назад: він тільки зніме її ще раз чи два в човні, на фоні цих чудових дерев, і острова, і темної водяної гладіні.

Але його мокрі, нервові руки!

І його темні, вологі, сповнені тривоги очі,— вони дивляться куди завгодно, тільки не на неї.

дається. Тепер… тепер… майже проти його бажання настала вирішальна хвилина — він так довго уникав її… І ніде на березі — ні голосу, ні звуку, ні людської постаті… ні дороги, ні хатини, ні димку. Ось вона — хвилина, підготовлена ним або чимось поза ним, — критична хвилина, яка вирішить його долю; час діяти! Тепер він повинен зробити тільки одне: різко і швидко повернути праворуч або ліворуч… ривком нахилити лівий чи правий борт і перевернути човен; або, якщо це не вдасться, швидко розгойдати його.