Американська трагедія - Сторінка 106

А якщо Роберта надто голосно кричатиме, треба ударити її фотографічним апаратом або одним з весел, що зараз лежать у човні. Це можна зробити швидко і просто… якби він мав рішучість і мужність. І одразу ж пливти геть… а там — свобода… успіх… і, звичайно, Сондра, і щастя… нове, прекрасне, радісне, ще незвідане життя.

Та чому ж він зволікає?

Що з ним?

Чому він зволікає?

У цей критичний момент, перед лицем надзвичайної, настійної необхідності діяти — раптовий параліч волі, мужності, зненависті і гніву, без яких діяти неможливо. І Роберта з свого місця на кормі дивиться на його обличчя, схвильоване, раптово перекривлене гримасою, але в той же час нерішуче і навіть розгублене… замість злоби, люті, несамовитості, на цьому обличчі відбилося враз збентеження, — воно стало майже безглуздим. На ньому можна було прочитати боротьбу між страхом (реакція при думці про смерть чи нелюдську жорстокість, яка потягне за собою смерть) і диявольською, невгамовною і все ж придушеною жадобою діяти — діяти — діяти. Це було тимчасове заціпеніння, момент рівноваги між двома однаковими владними прагненнями: діяти і не діяти. Зіниці в Клайда розширилися і потемніли; обличчя, і руки, і все тіло конвульсійно стиснулися; його непорушність і психічне заціпеніння ставали дедалі зловіснішими, але, власне, говорили не про жорстоку, сміливу волю до вбивства, а тільки про стовбняк чи судорогу.

І Роберта, враз помітивши, що з Клайдом робиться щось дивне— начебто приступ темного безумства, напружена внутрішня боротьба з самим собою, яка так неймовірно і тяжко суперечила всьому, що їх оточувало, — злякано скрикнула:

— Клайд, Клайд, що ти? Що з тобою? У тебе таке обличчя… ти такий… такий чудний. Я ніколи не бачила тебе таким! Що з тобою?

Вона підвелася і, зігнувшись, дуже повільно і обережно, щоб не хитнути човен, хотіла було добратися до нього, бо здавалося, що він от-от упаде ницьма на дно човна або звалиться за борт. І Клайд миттю відчув усю безмірність своєї невдачі, свого боягузтва і невміння скористатися із зручної нагоди, — і так само раптово його охопила хвиля зненависті не тільки до самого себе, а й до Роберти, за те, що вона — чи саме життя — з такою силою зв'язує і поневолює його. І все ж він боявся діяти… він не хотів… він хотів тільки сказати їй, що ніколи, ніколи не одружиться з нею… ніколи, — навіть якщо вона викаже його, — він не поїде з Лікурга, щоб повінчатися з нею… він кохає Сондру і кохатиме тільки її! Але він не мав сила навіть заговорити. Він був тільки злий і розгублений; люто дивився він на Роберту. І коли вона, присунувшись ближче, спробувала взяти його руку в свої, забрати у нього апарат і покласти на дно човна, Клайд поривчасто відштовхнув її, але й тепер у нього не було іншого наміру, крім одного: врятуватися від неї, від її дотику, її нарікань, її співчуття… її сусідства… Боже!..

І однак він рвонувся з такою силою, що не тільки ударив Роберту по губах, носу і підборіддю апаратом (несвідомо він все ще міцно тримав його в руках), а й відкинув її вбік, на лівий борт, так що човен нахилився і мало не зачерпнув води. Роберта пронизливо скрикнула, — і від болю в розбитому обличчі, і від переляку, що нахилився човен. Вражений цим криком, Клайд скочив і рушив було до неї, почасти для того, щоб допомогти їй, підтримати, почасти — щоб вибачитися за цей ненавмисний удар, — і цим рухом остаточно перевернув човна: і Роберта, і Клайд раптом опинилися у воді. Перекидаючись, човен лівим бортом ударив Роберту по голові саме тоді, коли вона, занурившись на мить у воду, знову з'явилася на поверхні, і Клайд побачив перед собою її обезуміле і перекривлене обличчя. Він уже прийшов до пам'яті. А вона була оглушена, перелякана і нічого не розуміла від болю і безмежного, безумного страху: страшна вода, страшно потонути, страшний цей удар, якого Клайд завдав їй випадково, майже несвідомо…

— Рятуйте! рятуйте!

— О, боже, я потопаю! потопаю! рятуйте!

— Клайд! Клайд!

І раптом голос у його вухах:

"Та адже це… це… Чи не про це ти думав, чи не цього бажав весь час у своєму безвихідному становищі? Ось воно! Всупереч твоїм страхам, твоєму боягузтву, це сталося. Нещасний випадок, твій несподіваний, ненавмисний удар позбавляє тебе від зусилля, якого ти жадав і все ж не насмілився зробити. Невже ж тепер — хоча в цьому зовсім немає потреби, адже це просто нещасний випадок, — ти прийдеш їй на поміч і, отже, знову поринеш у нестямну безвихідь, яка так краяла тебе і від якої ти тепер вільний? Ти можеш врятувати її. Але можеш і не врятувати! Дивися, як вона тріпоче. Вона оглушена ударом. Вона не в силі сама врятуватися, а якщо ти наблизишся до неї тепер, вона, охоплена безумним страхом, може потопити й тебе. Адже ж ти хочеш жити! А якщо вона залишиться жива, твоє життя втратить геть усе. Залишайся спокійним тільки намить, на кілька секунд! Чекай, чекай, не звертай уваги на це жалібне благання. І тоді… тоді… Ну от, дивися. Все скінчене. Вона потонула. Ти ніколи, ніколи більше не побачиш її живою, ніколи. А он твій капелюх на воді, як ти хотів. А на човні її вуаль, що зачепилася за кочет. Залиш їх. Хіба це не доказ, що тут стався нещасний випадок?"

І більше нічого… легкі брижі на воді… неймовірна тиша і урочистість навкруги. І знову презирливий і глузливий крик цього зловісного, таємничого птаха.

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Крик диявольського птаха на засохлому дереві. Помахи крил.

І Клайд важко, понуро і хмуро пливе до берега. Крики Роберти ще звучать у його вухах, він бачить останній безумний і благальний погляд її закочених очей. І — думка, що кінець кінцем адже він не вбив її. Ні, ні. Хвала богові І Він не зробив цього. І все ж (він виходить на берег і обтрушується від води) убив? Чи ні? Адже він не прийшов їй на поміч, а міг врятувати її.. І адже, власне, це його провина, що вона впала у воду, хоч у нього це й вийшло ненавмисне. І все ж… все ж…

Присмерк і тиша згасаючого дня. Глушина все тих самих гостинних лісів; біля свого сухого чемодана стоїть весь вимоклий Клайд і, ждучи ночі, намагається висушити свій одяг. Поки що він відв'язує від чемодана штатив фотоапарата, що так і не був використаний, і, відшукавши якнайдалі у лісі, на землі, непомітний, висохлий стовбур, ховає під ним штатив. Чи не бачив хто-небудь? Чи не дивиться хто-небудь? Потім він повертається і замислюється: куди йти? Він повинен піти на захід, потім на південь. Він не повинен збитися з дороги. Але ось знову крик цього птаха — різкий, що б'є по нервах. І потім — морок, який безсилі розсіяти літні зорі. І юнак пробирається через похмурий, безлюдний ліс; на голові його сухий капелюх із соломки, у руці чемодан, він іде швидко і все ж обережно— на південь… на південь…

Книга TPETЯ

РОЗДІЛ І

Округ Катаракі простягається від околиці селища, відомого під назвою Бухти Третьої милі, на п'ятдесят миль на північ до канадського кордону і від Сенашету та Індійських озер на сході на тридцять миль завширшки до річок Скелястої і Скарф. Більшу частину цього простору становлять безлюдні ліси й озера, але де-не-де розкидані і сільця та селища, як-от Кунц, Грасс-Лейк, Північний Уоллес, Браун-Лейк; в головному місті Бріджбурзі налічується не менш як дві тисячі жителів з п'ятнадцяти тисяч населення всього округу. На центральній площі міста — будинок суду, старий, але не потворний, прикрашений баштою з великим годинником, а над ним завжди кілька голубів; на цю площу виходять чотири головні вулиці містечка.

П'ятниця, дев'яте липня; у приміщенні суду в своєму кабінеті сидить слідчий Фред Хейт — рослий, широкоплечий чоловік із сивіючою бородою, якою міг би пишатися старійшина мормонів. У нього широке обличчя, величезні руки та ноги і відповідних розмірів постать.

В той час, коли починається наша розповідь, — приблизно о-пів на третю після полудня, — Хейт ліниво перегортав передплачений ним з бажання дружини каталог магазина, що висилає покупки поштою. Придивляючись до цін на черевики, куртки, шапки і шапочки для своїх всеїдних п'ятьох дітлахів, він помітив зимове пальто для себе — пальто солідного розміру, з великим коміром, широким поясом і чималими вражаючими гудзиками — і сумно замислився; при своєму бюджеті — три тисячі доларів на рік — він ніяк не може дозволити собі цієї зими таку розкіш, тим більше, що його дружина Елла вже мало не три роки мріє про хутряну шубку.

Але які б не були його міркування про це, їх перепинив телефонний дзвінок.

— Так, містер Хейт слухає… Це Уоллес Айхем з Біг-Бітерну?

Так, слухаю вас, Уоллес… потонула молода пара? Добре, зачекайте хвилинку…

І він обернувся до спритного юнака, що недавно приступив до державної діяльності на посаді "секретаря слідчого".

— Записуйте відомості, Ерл, — і потім у телефон — Добре, Уоллес, тепер скажіть мені факти — подробиці, так. Тіло жінки знайдено, а тіло її чоловіка ні… так… Перекинутий човен біля південного берега… так. Солом'яний капелюх без підкладки… так. Сліди ударів у неї біля рота й ока… її пальто і капелюх у гостиниці… так… В одній з кишень пальта лист… кому адресований? Місіс Олден, Більц, округ Майміко? Так… А тіло чоловіка ще шукають? Так… Поки що ніяких слідів?.. Розумію… Ну, гаразд… От що я вам скажу, Уоллес: пальто і капелюх нехай залишаються на місці. Дайте зміркувати… зараз пів на третю, — я приїду чотиригодинним поїздом. Здається, до нього висилають автобус з гостиниці? Гаразд, я ним і приїду, це точно… Так, Уоллес, запишіть імена всіх, хто там був, коли знайшли тіло. Що скажете ще? Вісімнадцять футів глибини, не менше? Так… За кочет зачепилась вуаль… так… Коричнева вуаль… Це все?., так… Гаразд, накажіть залишити все в тому самому вигляді, як ви знайшли. Я зараз їду. Так. Дякую, Уоллес… до побачення.

М-р Хейт повільно повісив трубку, так само повільно підвівся з свого широкого, оздобленого під горіх крісла, погладив густу бороду і подивився на Ерла Ньюкома, секретаря (він же секретар-друкарка, і клерк, і все що хочете).

— Ви все записали, Ерл?

— Так, сер.

— Тоді беріть пальто й капелюх і їдьмо. Нам треба встигнути на поїзд о третій десять. Ви зможете в поїзді заповнити кілька повісток для виклику свідків.