Американська трагедія - Сторінка 104

Навіщо, навіщо, заради всього святого, він запитав про це? Невже не буде кінця-краю цим безглуздим, згубним для нього необачностям? Він був такий схвильований, що майже не чув відповіді провідника, голос якого, здавалося, долинав звідкілясь здалеку:

— Не дуже вже й багато. Мабуть, чоловік сім-вісім. А четвертого у нас було чоловік тридцять, та майже всі поїхали вчора.

Німа тиша дерев, що вишикувалися вздовж липкої глинястої дороги, якою вони їхали; прохолода і тиша; в гущавині навіть тепер, саме опівдні,— темні глибини і заулки, кривавочервоний присмерк. Якщо прослизнути туди, чи вночі, чи вдень, кого там зустрінеш? З хащі долинає металічний крик сойки; жайворонок у далечині наповнює сріблясту імлу своєю дзвінкою піснею. А коли важкий закритий автобус проїжджав через дзюркотливі струмки по грубих дощаних мостах, Роберта захоплювалася прозорою виблискуючою водою. Як тут чудово, Клайд! Чуєш, як дзвенить-струмок? А яке свіже повітря!

І все ж-вона скоро помре!

Боже!

Але припустимо, що на Біг-Бітерні— в гостиниці, на пристані — теж багато народу. Може, на озері повно рибалок, вони розсіялися по одному тут і там, і ніде немає жодного відлюдного, тихого куточка. Як дивно, що він не подумав про це! Це озеро, мабуть, зовсім не таке, безлюдне, як він уявляв, — і саме сьогодні тут може бути це менше народу, ніж на озері Грасс. Що тоді?

Ну, що ж, тоді—тікати… тікати", і нехай буде, що буде. Таке напруження йому не під силу… до біса!.. Ці думки загублять його. І як він міг мріяти про те, щоб досягнути щастя з допомогою такого дикого й жорстокого задуму — вбити і потім утекти… вірніше, вбити і підстроїти все так, щоб їх обох визнали за загиблих… тоді як він— убивця повернувся б до життя і щастя. Який огидний план! Але як же інакше? Як? Хіба він не підготувався до цього? Невже тепер відступити?

А Роберта, сидячи поруч нього, уявляла собі, що її чекає не що інше, як весілля, — завтра вранці вже напевно. А поки що для розваги вона подивиться на красиве озеро, про яке казав Клайд, — казав так, немовби ця прогулянка — найприємніша і значна подія і в його, і в її житті.

Та ось провідник знову звернувся до Клайда:

— Ви не маєте наміру затриматися тут надовго, треба гадати? Я бачив, ви залишили речі молодої леді на станції.

Він кивнув у бік Ган-Лодж.

— Ні, ми виїжджаємо сьогодні ввечері, поїздом о восьмій годині десять хвилин. Ви відвозите публіку на цю годину?

— Ну, звичайно.

— Мені так і казали на озері Грасс.

Ну, для чого він додав це — про озеро Грасс? Отже він показав, що вони з Робертою були там, перш ніж приїхали сюди. І цей дурень із своїм зауваженням про "речі молодої леді" і про те, що вони залишилися на станції! От диявол! Чого він сунеться в чужі справи? І чому він вирішив, що вони з Робертою не подружжя? Чи, може, він цього не мав на' думці? В усякому разі, для чого це запитання, коли в них було два чемодани? Звідки йому знати, що залишився саме її чемодан? Дивно! І що за нахабство! Як він міг знати чи здогадатися… А проте, чи не все одно — одружені вони або ні? Якщо її не знайдуть, заміжня вона чи не заміжня — це не матиме ніякого значення. А як знайдуть і буде встановлено, що вона не була одружена, це тільки доведе, що вона приїжджала сюди з кимось, але не з ним, чи не так? І тепер про це нема чого турбуватися.

— А там є ще мебльовані кімнати або гостиниці, крім тієї, куди ми їдемо? — спитала Роберта у провідника.

— Ні, жодної, міс, тільки наша. Вчора тут була ціла юрба молодих хлопців та дівчат, — вони розкинули табори на східному березі, мабуть, за милю від нас. А чи там вони, чи вже поїхали, — не знаю. Сьогодні я нікого з них не бачив.

Юрба молодих хлопців та дівчат! Тільки цього й невистачало! Можливо, всі вони й тепер на озері… катаються на' човнах!.. А тут він з Робертою! Можливо, серед них є приїжджі з Дванадцятого озера, — ось як він, Сондра, Гаррієт, Стюарт і Бертіна приїжджали сюди два тижні тому… Може, це друзі Кренстонів, Гаррієтів або Фінчлі приїхали сюди на пікнік і, звичайно, впізнають його. Крім того, виходить, що на схід від озера є якась дорога. Через усе це, через присутність цієї молодої компанії, може, вони сюди надаремно їхали. Який безглуздий план! Як по-дурному він це придумав… Треба було все з'ясувати заздалегідь, вибрати ще дальше озеро… але він так мучився всі останні дні, що зовсім не міг думати. Ну, а тепер він може зробити тільки одне — поїхати і подивитися. Якщо там буде багато народу, він повинен відшукати який-небудь справді глухий, відлюдний куточок… або повернутися на озеро Грасс… або поїхати ще кудись? Господи, що йому робити, якщо тут буде багато народу?

Та в цей час дерева попереду розсунулися, — немов закінчився довгий лісовий коридор, яким їхав автобус, — і Клайд упізнав зелений лужок, озеро, маленьку гостиницю з верандою, що виходила просто на темносині води Біг-Бітерну. А ось і низький маленький сарай для човнів, праворуч, біля самої води, — його червону покрівлю Клайд помітив минулого разу. І Роберта вигукнула:

— О, яка краса! Як гарно!

А Клайд, подивившись вдалину на темний невисокий острів і помітивши, що навколо зовсім мало народу, а на самому озері немає ні душі, сказав поквапно:

— Ну, звісно, дуже гарно! — але мало не задихнувся при цьому.

Назустріч їм вийшов сам хазяїн гостиниці — чоловік середнього

зросту, широкоплечий та червонолиций, — запитав з цікавістю:

— Пробудете тут кілька днів?

Але Клайд, роздратований цим новим ускладненням, відповів різко, подаючи провідникові долар:

— Ні, ні. Ми виїжджаємо сьогодні ввечері.

— Тоді, може, пообідаєте у нас? Поїзд відходить тільки о восьмій п'ятнадцять.

— Так, тоді, звичайно… Ну, добре, пообідаємо.

Зрозуміла річ, Роберта в свій медовий місяць, напередодні весілля і під час такої екскурсії, розраховує на святковий обід. Чорт забери цього кремезного червонопикого дурня!

— Гаразд, тоді я віднесу ваш чемодан у кімнату, а ви запишіться в книзі відвідувачів. Ваша дружина, напевно, хоче трохи освіжитися?

Він пішов уперед, підхопивши чемодан, хоч Клайду страшенно хотілося видерти чемодан у нього з рук. Він зовсім не мав наміру ні записуватися тут, ні залишати свій чемодан. І не залишить! Він одразу ж забере його назад і найме човен. Але, як би там не було, йому довелося записатися в книзі: Кліфорд Голден з дружиною, — "проста формальність", як сказав хазяїн, — і тільки після цього він одержав назад свої речі.

І немовби для того, щоб посилити його нервозність, замішання і тривожні думки про те, які ще нові події і люди стануть йому на заваді, перш ніж він вирушить у це небезпечне плавання, Роберта враз заявила, що зараз дуже жарко, і вони ж повернуться сюди обідати, тому вона залишить тут капелюха і пальто; на її капелюсі Клайд помітив фабричну, марку — Браунштейн у Лікурзі — і вже розмірковував про те, що розумніше: залишити її чи знищити. Та він вирішив, що, можливо, потім… потім., якщо він насправді зробить це… буде байдуже, чи залишиться на капелюсі фабрична марка, чи ні. Хіба без цього її не впізнають, якщо знайдуть? А як не знайдуть, то все одно ніхто не знатиме, хто вона.

Стривожений і збитий з пантелику, майже не усвідомлюючи, що думає і що робить, Клайд узяв свій чемодан і пішов до пристані. Потім, кинувши чемодан у човен, він спитав у човняра, де тут кращі краєвиди, — він хотів би сфотографувати їх. І нарешті, вислухавши якесь непотрібне йому пояснення, допоміг Роберті (вона здавалася йому тепер майже безплотною тінню, що ступала в нереальний човен на суто уявлюваному озері), стрибнувши сам, сів на середню лаву і взявся за весла.

Гладінь озера, спокійна, глянсувата, з райдужним вилиском, була схожа не на воду, а скоріше на нафту; здавалося, розплавлене скло величезною компактною і важкою масою стоїть на тверді земній, прихованій десь глибоко внизу. Легкий, свіжий, п'янливий подув лише ледве помітно вкривав брижами поверхню озера. І густі, пухнасті ялини на берегах, — усюди ялини, високі, із списовидними верхівками. А за ними — горбаті спини темних, далеких Адірондак-ських гір. Жодного човна на озері. Ні будинку, ні хатини на берегах. Він шукав очима табір, що про нього згадував провідник, але нічого не бачив. Він прислухався, чи не лунають де-небудь голоси. Але крім тихого плескоту його власних весел та голосів човняра і провідника, які розмовляють за двісті… триста… п'ятсот… за тисячу футів позаду них, — нізвідки ані звуку.

— Як тут мирно і тихо, правда? — це сказала Роберта. — Таке спокійне все! По-моєму, тут набагато краще, ніж на тому, другому озері. Які високі дерева! А гори! Коли ми їхали сюди, я весь час думала, яка холоднувата і тиха ця дорога, хоч і трохи тряська.

— Ти говорила з ким-небудь тут у гостиниці?

— Ні, ні з ким. А чому ти питаєш?

— Я думав, може, ти кого-небудь зустріла. Хоч сьогодні тут, здається, мало народу.

— Так, на озері нікого не видно. А там я бачила тільки двох чоловіків у більярдній і одну дівчину в жіночій кімнаті — от і все. Яка холодна!

Вона опустила руку за борт, у синьочорну воду, потривожену його веслами.

— Холодна? Я ще не пробував.

Він кинув гребти, опустив руку у воду і замислився. Не варто відразу пливти до того острова на півдні. До нього надто далеко… і ще надто рано… це може здатися їй дивним. Краще трохи почекати. Подумати ще трохи… ще раз роздивитись. Роберта схоче з'їсти свій сніданок (її сніданок!), а он, приблизно за милю звідси, видно мальовничий мис. Можна причалити там і спочатку поснідати… це вона поснідає,— він нічого не їстиме сьогодні… А потім… потім…

Роберта дивилась на той самий мис: звивиста смужка землі, густо поросла високими ялинами, далеко врізалася в озеро і повертала на південь. І Роберта сказала:

— Любий, ти не вибрав місцинку, де б ми могли причалити і поїсти? Я вже трошки зголодніла, а ти?

(Якби тільки вона не називала його щохвилини "любий"!)

Маленька гостиниця і сарай для човнів на північному березі ставали дедалі менші; тепер вони нагадували купальню і пристань на озері Крам того дня, коли він уперше катався там на човні; тоді йому хотілося поїхати на таке озеро, як оце, поблизу Адірондакських гір, він мріяв про таке озеро… і про зустріч з такою дівчиною, як Роберта… І над головою пливе така сама пухнаста хмаринка, як та, що пливла над ним того неповторного дня на озері Крам.

Яке все жахливе і як важко!

Вони можуть сьогодні пошукати тут водяні лілії, щоб згаяти час, перш ніж убити… згаяти час… щоб потім… убити (боже!)… Він повинен кинути думати про це, якщо хоче зрештою зробити це.