Американська трагедія - Сторінка 100

Погляд Клайда ставав напруженим, інколи безумним; хвилина за хвилиною, година за годиною він ізнову й знову повертався все до тих самих думок і вчинків, перевіряючи їхню хитку рівновагу. Та виходу не було — ніде ані найменшої змоги викрутитися з цього скрутного становища. І тоді знову напрошувалося рішення, неначебто підказане газетною заміткою, але психологічно породжене його власними тяжкими, пристрасними і марними розшуками виходу, і тому особливо настійне.

Справді, немовби з глибини якогось нижчого чи вищого світу, про існування якого він ніколи не здогадувався і куди ні разу не проникав, із світу, що перебуває поза життям та смертю і населений зовсім іншими істотами, ніж він сам, — як дух від випадкового дотику до лампи Аладіна, як джинн, що димом підвівся з таємничого глечика, який потрапив у сіть рибалки, перед ним враз постав якийсь підступний, диявольський задум, що таївся в його душі: страхітливий, але владний, підступний, але звабний, дружній, але жорстокий, він надавав Клайду вибір між злом, що загрожувало йому загибеллю (незважаючи на його найсильніший опір), та іншим злом, яке, хоч і сповнювало його душу огидою і жагучою жахливістю, але все ж обіцяло попереду свободу, успіх та кохання.

Його мозок можна було в цей час порівняти із замкнутим мовчазним залом, де, проти власної волі, він опинився в цілковитій самоті і от розмірковує тепер над таємничими і страшними бажаннямн чи порадами якоїсь темної, первісної частки свого "я", неспроможний ні зректися її, ні втекти, і не маючи мужності будь-як діяти.

Бо тепер заговорило його найгірше і найслабкіше "я". Воно казало: "Хочеш уникнути вимог Роберти, які донині, до цієї самої хвилини, здавалися тобі абсолютно неминучими? Слухай! Я вкажу тобі шлях. Він веде через озеро Пасс. Та газета — ти вважаєш, марно вона потрапила тобі в руки? Пригадай Біг-Бітерн, глибоку синяво-чорну воду, острів на півдні, безлюдну дорогу до Бухти Третьої милі. Саме те, що тобі потрібно. Перевернеться човен чи байдарка на такому озері — і Роберта назавжди піде з твого життя. Вона не вміє плавати! Озеро… те озеро… яке ти бачив, яке я показав тобі… хіба воно не ідеально підходить для цієї мети? Таке відлюдне, воно рідко відвідується і в той же час порівняно близьке, — не більше ста миль звідси. І як просто вам з Робертою податися туди, — немовби в цю уявну весільну подорож, про яку ви вже умовилися. Ти повинен зробити тільки одне — змінити своє та її прізвища… або навіть і цього не треба. Нехай вона збереже своє, а ти — своє. Ти ніколи не дозволяв їй говорити про тебе і ваші відносини, і вона нікому не казала. Ти писав їй тільки найофіціальніші записки. І тепер, якщо ти зустрінешся з нею де-небудь, як ви вже умовилися, і ніхто не побачить вас, ти можеш відвезти її на Біг-Бітерн чи куди-небудь по сусідству, як раніше їздив з нею до Фонди".

"Але на Біг-Бітерні немає готелю, — зразу зауважив сам собі Клайд, — просто халупа, де можуть уміститися лише кілька чоловік, та й то абияк".

"Тим краще. Отже, там буде менше народу".

"Але нас можуть помітити по дорозі, в поїзді. Мене потім впізнають як її супутника".

"Хіба вас помітили у Фонді або Гловерсвілі? Ви завжди їздили в різних вагонах чи купе, — хіба: не можна й тепер зробити те саме? Адже мається на увазі, що це буде таємний шлюб, — то чому ж не таємний медовий місяць?"

"Вірно… вірно".

"І коли все буде влаштоване і ви приїдете на Біг-Бітерн чи на яке-небудь інше озеро — їх стільки навкруг, — як просто буде поїхати покататися на човні! Жодних запитань. Жодних записів під твоїм чи її прізвищем. Найняти човен на годину, чи на півдня, чи на день. Ти бачив острів у південній частині того безлюдного озера. Правда, красивий острів? Його варто обдивитися. Чому б не зробити такої приємної прогулянки перед весіллям? Роберта буде дуже рада… вонаї тепер така стомлена і змучена, а тут — заміська прогулянка… відпочинок перед випробуваннями нового життя. Адже це розумно? Правдоподібно? І, мабуть, ні один з вас не повернеться. Ви обидва потонете, чи не так? Хто може це побачити? Один чи два провідники, човняр, який дасть вам човен, хазяїн гостиниці. Але звідки їм знати, хто ти або хто вона. А ти чув, як там глибоко?"

"Але я не хочу вбивати її, не хочу вбивати її. Не хочу заподіювати їй ніякої шкоди. Якщо тільки вона погодиться відпустити мене і піти своїм шляхом, я буду такий радий, такий щасливий ніколи ке бачити її більше".

"Але вона не відпустить тебе і не піде своїм шляхом, якщо ти не підеш з нею. Коли ж ти втечеш від неї, то втратиш Сондру і все, що зв'язане з Сондрою, і всі втіхи твого тутешнього життя: своє становище у дядька, в його друзів, їхні автомобілі, танці, поїздки на дачу. А що потім? Нікчемна посада! Нікчемний заробіток! Знову блукання, як після нещастя в Канзас-Сіті. Більше ніколи і ніде не матимеш уже такої щасливої нагоди. Ти хочеш цього?"

"Але ж і тут можливий який-небудь нещасливий випадок, який зруйнує всі мої мрії… моє майбутнє… як було в Канзас-Сіті?"

"Нещасливий випадок? Звичайно… але тільки не такий. Тепер весь план у твоїх руках… Ти можеш влаштувати все так, як захочеш. І як це просто! Скільки човнів перевертається кожного літа… і ті, що катаються, тонуть, бо більшість не вміє плавати. А звідки стане відомо, чи умів плавати мужчина, який був на озері з Робертою Олден? Адже з усіх видів смерті найлегший — потонути… ні шуму, ні крику… можливо, випадковий удар веслом чи бортом човна… А потім німа тиша! Свобода… Труп ніколи не буде знайдено. Або, якщо його буде знайдено і впізнано, то хіба не легко буде удати (тільки добре обміркуй це), що ти був в іншому місці, на якомусь іншому озері, перш ніж податися на Дванадцяте? Чим погано придумано? Де тут вразливе місце?"

"Але, припустимо, я переверну човен, а Роберта не потоне, що тоді? Вона чіплятиметься за човен, кричатиме, її врятують, і потім вона розповість, що я… Ні, я не можу зробити цього… і я не хочу. Я не ударю її. Це надто жахливо, надто підло…"

"Та легкий удар… найлегшого удару за таких обставин досить, щоб оглушити її і покінчити з усім. Сумно, це так, але ж вона може йти своїм шляхом, чи не так? А вона не хоче — і не дає тобі йти твоїм. Що ж, у такому разі… хіба це вже так несправедливо? І не забувай, що тебе жде Сондра… красуня Сондра… життя з нею в Лі-курзі… багатство, високе становище в товаристві,—ніде і ніколи більше ти не доможешся нічого схожого… ніколи… ніколи! Кохання і щастя… і будеш рівня кому завгодно в лікурзькому товаристві… стоятимеш навіть вище, ніж твій двоюрідний брат Гілберт".

Голос замовк на час, загубившись у присмерку… в тиші… в мріях…

Проте Клайд, обмірковуючи все чуте, не був переконаний цим. Темні побоювання або кращі почуття приглушували поради голосу, що лунав у великому залі. Та досить було Клайду подумати про Сондру і про все, що вона уособлює, а потім про Роберту, — і таємничий хтось одразу ж повертався, ще хитріший і вкрадливіший.

"А, все ще думаєш про те саме! І не знаходиш виходу, — і не знайдеш. Я вказав тобі вірний шлях, рятівний, єдиний шлях… єдиний шлях: через озеро. Хіба так важко, катаючись по ньому, відшукати якийсь відлюдний куточок, непомітну бухточку, якнайближче до південного берега, де вода глибока? І як легко звідти пройти лісом до Бухти Третьої милі чи до озера Грей! А звідти — до Крен-стонів. Туди ходить невеличкий пароплав, ти ж знаєш. Фе, яке боягузтво! Яка малодушність. Адже ти можеш здобути те, чого більше над усе жадаєш: красу, багатство, становище в суспільстві… задовольнити всі свої матеріальні і духовні бажання. А інакше — бідність, нудота, важка, погано оплачувана праця…

Ти мусиш зробити вибір! І потім — діяти. Ти мусиш! Мусиш! Мусиш!"

Так закінчив голос, що глухо лунав звідкілясь із дальнього кутка величезної кімнати.

І Клайд слухав — спочатку з жахом і огидою, потім з безстороннім філософським спокоєм людини, що їй, які б не були її думки і вчинки, все ж дається право обмірковувати навіть найдикіші, найвід-чайдушніші плани рятунку. Зрештою, внаслідок своєї духовної і фізичної схильності до насолод і мрій, якої Клайд нездатний був подолати, він внутрішньо до того заплутався, що такий вихід став здаватися йому можливим. Чому б і ні? Адже — як казав йому той голос — це єдино розумний і доступний вихід… вчинити одне тільки лихе діло — і тоді здійсняться всі його бажання і мрії. Але Клайд, чия хитка і дуже мінлива воля була хворобливо слабка, не міг розв'язати важке завдання з допомогою таких міркувань… ні тоді, ні в наступні десять днів.

Власне, полишений на самого себе, він ніколи не міг би наважитися і не наважився б на такий крок. Як завжди, йому залишалося або чекати, що його примусять діяти, або відмовитися від цієї дикої, жахливої думки. Та в цей час надійшло багато листів — сім від Роберти, п'ять від Сокдри, — і перші похмурими, а другі — найрожевішими барвами з разючою наочністю підкреслили протилежні сторони страшного ребуса, що лежав перед Клайдом. На благання Роберти, хоч вони були дуже переконливі і загрожуючі, Клайд не наважився відповісти навіть телефоном: він розміркував, що відповідати — значить тільки прискорити її загибель, — рішучу розв'язку, підказану йому трагедією на озері Пасс.

У той самий час у кількох листах Сондрі він дав волю найпалкішим признанням…

Його люба, його чудесна дівчинка… Він так мріяв уранці четвертого липня приїхати на Дванадцяте озеро… Він безумно жадає знову побачити її! Та на жаль! — писав він також (настільки він і тепер ще не був певний, що робитиме), — деякі обставини в зв'язку з роботою можуть затримати його на день, два чи й три, — він ще не може сказати точно, але напише їй не пізніше як другого числа, коли все остаточно з'ясується. І до того він казав собі: якби тільки вона знала, що за обставини!.. Якби тільки знала! Але й написавши це, — і до того ж не відповівши на останній настійливий лист Роберти, — він усе-таки продовжував казати собі, що це ще зовсім не означає, ніби він розраховує поїхати з Робертою, а якщо навіть і так, — це зовсім не означає, що він збирається вбити її. Ні разу він чесно — чи, вірніше сказати, одверто, сміливо, спокійно — не признавався собі, що задумав учинити такий жорстокий злочин.