Чарівник Країни Оз - Сторінка 10

Звір був завбільшки як слон, і здавалося, що зелений трон під його вагою от-от розвалиться. Ну й страховисько ж сиділо перед Лісорубом! Голова як у носорога, але замість двох очей цілих п'ятеро. А ще п'ятеро довгих рук і довгих ніг. І все тіло цього чудовиська — такого потворного, що потворніше годі було й уявити, — вкривала густа шерсть. Щиро кажучи, в цю мить Бляшаний Лісоруб мусив би радіти, що не має серця, бо якби мав — воно з переляку вискочило б у нього з грудей. Але Лісоруб весь був із бляхи, тому він зовсім не злякався чудовиська, а тільки відчув глибоке розчарування.

— Я Оз, великий і грізний, — оглушливо загарчав Звір. — Хто ти й що привело тебе до мене?

— Я Лісоруб, зроблений із бляхи. Через те я не маю серця й не можу любити. Благаю вас, дайте мені серце, щоб я став таким, як усі люди!

— Чому ти звертаєшся саме до мене? — спитав Звір.

— Тому що тільки ви, найдобріший із чародіїв, можете задовольнити моє прохання.

У відповідь на це Оз пробуркотів:

— Якщо ти справді хочеш мати серце — зароби його.

— Як саме? — спитав Лісоруб.

— Допоможи Дороті порішити Лиху Відьму Заходу, — відповів Звір. — Коли Відьма накладе головою, приходь до мене, і я дам тобі найдобріше і найвелелюбніше серце в Країні Оз.

Довелося й Бляшаному Лісорубові вертатися ні з чим до своїх товаришів. Вислухавши розповідь про потворного Звіра, вони не могли надивуватися з уміння великого чарівника міняти свою подобу, а Лев з цього приводу зауважив:

— Якщо я побачу на троні Звіра, то ревну так, що він злякається і з переляку зробить усе, що я зажадаю. Якщо це буде прекрасна Фея, я вдам, ніби хочу напасти на неї, і тим примушу вдовольнити моє прохання. Якщо ж на троні сидітиме ота велика Голова, то я їй не заздрю: скину лапою на підлогу й почну ганяти, як м'яча, доки вона не пообіцяє виконати все, що нам треба. Отож не засмучуйтесь, любі мої, ми свого ще доможемося!

Наступного ранку солдат із зеленою бородою повів до тронної зали Лева.

Проскочивши в двері, Лев, однак, відразу втратив свій бойовий запал, бо на троні побачив Вогняну Кулю, таку розпечену й сліпучу, що на неї боляче було дивитися. Спершу Левові спало на думку, що Оз ненароком підпалив себе й от-от згорить дощенту. Та коли він спробував наблизитися, Вогняна Куля дихнула на нього нестерпним жаром — аж вуса обсмалила, — і Левові довелося злякано позадкувати до дверей.

Отоді-то зсередини Вогняної Кулі почувся тихий, спокійний голос:

— Я Оз, великий і грізний. Хто ти й що привело тебе до мене?

І Лев відповів:

— Я лякливий Лев, що всього боїться. Я благаю: дайте мені сміливості, щоб я справді став таким, як мене величають, — царем звірів!

— Чому ти звертаєшся саме до мене?

— Тому що ви наймогутніший і найславетніший із чародіїв, і ніхто, крім вас, не спроможний виконати моє прохання.

Вогняна Куля спалахнула ще яскравішим світлом, а тоді проказала:

— Принесеш мені переконливий доказ того, що Лихої Відьми більше не існує, і ту ж мить я наділю тебе сміливістю. Та поки Лиха Відьма житиме, ти будеш боягузом.

Лева розгнівили ці слова, але поки він обмірковував відповідь, Вогняна Куля дихнула на нього таким лютим жаром, що він прожогом вискочив із тронної зали.

Коли звір розповів своїм друзям, якого страху нагнав на нього чародій, Дороті сумно запитала:

— Що ж нам тепер робити?

— У нас немає вибору, — відповів їй Лев. — Вихід один: іти в Край моргунів, знайти Лиху Відьму й знищити її.

— А як у нас нічого не вийде? — спитала дівчинка.

— Тоді я ніколи не стану сміливим, — відповів Лев.

— А я так і лишуся без мозку, — додав Страшило.

— А я — без серця, — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— Ну, а я ніколи більше не побачу тітоньки Ем і дядечка Генрі, — схлипнула Дороті.

— Обережно! — вигукнула зелена покоївка. — Від сліз будуть плями на вашому зеленому платтячку!

Отож Дороті витерла сльози й промовила:

— Видно, й справді іншої ради в нас немає. Але я не хочу, не хочу нікого вбивати, навіть в ім'я того, щоб знову побачити тітоньку Ем!

— Я піду з вами. Але я надто боягузливий і не наважуся кинути виклик Лихій Відьмі, — сказав Лев.

— І я піду з вами, — зголосився Страшило. — Хоч навряд чи вам буде від мене якась користь — мені ж зовсім бракує глузду!

— Щоб стати на герць із Відьмою, теж треба мати серце, — зітхнув Бляшаний Лісоруб. — Ну, а взагалі — куди ви, туди і я.

Отож вони ухвалили вирушити в дорогу наступного ранку. Лісоруб вигострив сокиру об зелене точило і ретельно змастив усі свої суглоби. Страшило напхав собі в руки й ноги свіжої соломи, а Дороті підновила йому свіжою фарбою очі, щоб він краще бачив. Зелена покоївка, яка весь час ставилася до них дуже приязно, наповнила козубець Дороті різним смачним харчем, а песикові Тото повісила на шию дзвіночок на зеленій стрічці.

Друзі рано полягали спати і спочивали до світанку. Розбудив їх своїм співом зелений півень, що жив на подвір'ї палацу, і курка, яка знесла зелене яєчко й на весь голос закудкудакала.

ЯК ШУКАЛИ ЛИХУ ВІДЬМУ

Зеленобородий солдат проводжав їх вулицями Смарагдового Міста до самої брами. У вартівні Вартовий міської брами познімав з них окуляри і сховав до великої зеленої скрині, а тоді чемно розчинив ворота.

— Яка дорога веде до Лихої Відьми Заходу? — спитала в нього Дороті.

— А ніяка, — відповів Вартовий міської брами. — Бо немає охочих до неї ходити.

— Як же нам знайти її?

— Дуже просто. Тільки-но ви попадете до Краю моргунів, вона сама вас розшукає й оберне в рабство.

— Ну, це ми ще побачимо, — озвався Страшило. — Ми ж ідемо туди, щоб її знищити.

— А-а, то інша річ, — сказав Вартовий міської брами. — Досі ніхто її не міг здолати, через те я й вирішив, що вона і вас, як усіх, хто траплявся їй на шляху, оберне в рабство. Але начувайтеся: вона дуже підступна і люта-прелюта. Я зовсім не певен, що вона так просто дасть себе здолати. А шукати її треба на заході. Йдіть весь час за сонцем, і ви обов'язково знайдете її.

Подякувавши, мандрівники попрощалися з Вартовим міської брами й рушили на захід через поле, поросле густою травою, в якій де-не-де цвіли рожеві й жовті квіти. На Дороті й досі було гарне шовкове платтячко, яке вона вдягла в палаці, але тепер дівчинка з подивом побачила, що платтячко із зеленого непомітно перетворилося на сніжно-біле. 1 стрічка на шиї в Тото втратила свій зелений колір, ставши так само білою.

Незабаром Смарагдове Місто зникло з очей. Поле, яким вони йшли, стало горбкувате, чимдалі частіше траплялися яри, а земля лежала необроблена, бо ніхто не жив у цьому західному краї.

Перейшовши в зеніт, сонце припікало мандрівникам обличчя, але дерева тут не росли, й ніде було сховатись од його палючого проміння. Коли звечоріло, втомлені Дороті, Тото й Лев полягали просто на траві й заснули, а Лісоруб із Страшилом стали на чатах.

Слід сказати, що Лиха Відьма Заходу мала тільки одне око, але бачило воно далі, ніж телескоп, і ніяких перепон для нього не існувало. З порога свого замку Відьма глянула на схід, побачила, як Дороті та її друзі спокійнісінько сплять собі, і страшенно розгнівалась — мовляв, як це вони посміли перейти кордон її володінь? Лиха Відьма засвистіла в срібний свисток, який носила на шиї. Ту ж мить до неї зусібіч збіглися величезні довгоногі й гострозубі вовки з лютими, голодними очима.

— Мчіть до тих чужинців, — наказала їм Відьма, — і всіх їх роздеріть на дрібні шматочки!

— А чом би вам не обернути їх у рабство? — спитав ватажок вовчої зграї.

— Та які ж із них раби: один зроблений із бляхи, другий — із соломи, і з ними якесь дівчисько й Лев. Жодне з них працювати не зможе, а тому я наказую знищити їх.

— Воля ваша! — відповів ватажок і щодуху помчав на схід, а за ним і вся зграя.

На щастя, Страшило й Лісоруб здалеку почули, а потім і побачили вовків.

— Беру їх на себе, — сказав Лісоруб. — Ховайся за мене, я їм зараз покажу!

Він схопив свою недавно вигострену, як бритва, сокиру і, тільки-но ватажок зграї підскочив до нього, одним ударом відтяв йому голову.

Вовки набігали один за одним, і жодного з них не проминула грізна Лісорубова зброя. Сорок лютих вовків було в тій зграї, сорок разів змахнув Лісоруб сокирою — і зграї як не було.

Коли він перебив усіх нападників і сів на землю поряд зі Страшилом, той сказав:

— Ти справжній воїн, друже. Прокинувшись уранці й побачивши гору вовчих трупів, Дороті страшенно перелякалася, та, коли Бляшаний Лісоруб розповів їй, що сталося, дівчинка не знала, як йому й дякувати. Незабаром усі п'ятеро вже йшли диким полем на захід.

Того самого ранку Лиха Відьма вийшла на поріг замку й окинула всевидющим оком свої володіння. Як же вона розлютилася, побачивши, що всіх її вірних вовків перебито, а чужинці йдуть собі через поле! Схопивши срібного свистка, вона двічі засюрчала. Ту ж мить до неї з усіх боків позліталися хижі ворони, і було їх так багато, що аж небо почорніло.

— Летіть до тих чужинців, — наказала Лиха Відьма їхньому ватажкові. — Повидовбуйте всім очі й пошматуйте їх.

І вороння хмарою полетіло назустріч Дороті та її друзям. Побачивши ту чорну хмару, дівчинка вжахнулася.

Але Страшило сказав:

— Беру їх на себе. Лягайте на землю, а я їм зараз покажу!

Отож всі лягли на землю, а Страшило став над ними й розчепірив руки. Хижі ворони побачили його і, ясна річ, злякалися, бо на те й опудало, щоб страхати птахів. Але їхній ватажок крикнув їм: "Та чого ви боїтеся? Це ж просто розмальований мішок із сіном. Зараз я виколю йому очі!" — і кинувся вниз на Страшила.

І тут Страшило ухопив його за голову, круть — і ватажкові настав край. Тим часом налетів другий ворон, але солом'яний чоловічок і йому скрутив голову. Сорок хижих воронів було в тій зграї, сорок разів змахував руками Страшило — і зграї як не було. Тоді Страшило гукнув своїм друзям: "Вставайте, загроза минула!" — і вони рушили на захід.

Як побачила Відьма, що від її хижої зграї лишилась тільки купа пір'я, — заскреготіла з люті зубами, вхопила свій срібний сюрчок і тричі свиснула. Ту ж мить почулося зловісне дзижчання, й до неї підлетів рій великих чорних джмелів.

— Летіть до тих чужинців, — наказала їм Відьма, — і жальте їх до смерті!

І джмелі зі швидкістю кулі полетіли назустріч мандрівникам. Але Лісоруб здалеку помітив їх і попередив своїх друзів, а Страшило підказав, що треба зробити.

— Витрусіть із мене солому й присипте нею дівчинку, песика й Лева, — крикнув він Лісорубові. — Тоді джмелі їм нічого не заподіють.

Лісоруб так і зробив: Дороті з Тото на руках і Лев сіли поряд, і соломи вистачило, щоб присипати їх з головою.

Чорні джмелі налетіли, але нікого, крім Лісоруба, не побачили.