Чарівник Країни Оз - Сторінка 9

Але я переповів йому ваше прохання, — він вислухав мене, сидячи, як завжди, за ширмою, й сказав, що прийме вас, але з умовою: кожного окремо й не більше як одного на день. Тому вам доведеться залишитись у палаці на кілька днів. Мені велено розпорядитися, щоб вас провели до кімнат, де ви могли б відпочити з дороги.

— Дякую за гостинність, — сказала дівчинка. Солдат свиснув у зелений сюрчок, і до зали тої ж миті ввійшла дівчина в гарному платтячку із зеленого шовку. Очі й коси в дівчини були приємного зеленого кольору. Низько вклонившись Дороті, вона промовила:

— Прошу йти за мною, я покажу вам вашу кімнату.

Дороті попрощалась зі своїми друзями, взяла на руки Тото, пройшла разом із зеленою дівчиною сімома коридорами, зійшла на третій поверх і опинилася в кімнаті, що виходила вікнами на площу. Ох і гарненька ж то була кімнатка! В одному її кутку стояло зручне ліжко з пуховою периною, заслане зеленою шовковою білизною й прикрите зеленим оксамитовим покривалом. З маленького фонтана посеред кімнати струменіли в різьблену чашу із зеленого мармуру зелені парфуми. Прекрасні зелені квіти прикрашали підвіконня, а на стіні висіла полиця із зеленими книжками. Згодом Дороті переглянула ті книжки — що не сторінка, то чудернацький зелений малюнок, і такий кумедний, що просто неможливо не всміхнутися…

У шафі було повнісінько зелених платтів — шовкових, атласних, оксамитових — і всі до одного якраз на Дороті.

— Будь ласка, почувайтеся тут як удома, — сказала зелена дівчина. — А коли щось буде потрібно — шарпніть за дзвоник. Завтра вранці я відведу вас до Оза. Попрощавшись із Дороті, вона розвела по кімнатах її супутників. Кожному дісталося чудове помешкання в найкращій частині палацу.

Страшило, звичайно, не оцінив цієї гостинності: опинившись на самоті в своїй кімнаті, він завмер біля дверей, на тому місці, де покоївка залишила його, і простовбичив так цілу ніч, дожидаючи ранку. Лягати йому не було сенсу, бо відпочинку він не потребував, та й намальовані очі не заплющувалися. Тим-то до самого ранку, не помічаючи казкової краси свого помешкання, він не відводив погляду від павучка, який плів павутину в кутку під стелею.

Бляшаний Лісоруб ліг у ліжко за звичкою, яка збереглася від тих часів, коли він був людиною з плоті й крові; але спати він теж не міг, а тому всю ніч поскрипував суглобами, щоб вони, бува, не заіржавіли.

Лев, звісно, волів би провести ніч у лісі, на купі сухого листя, а не в чотирьох стінах зачиненої кімнати. Але він вирішив, що це випробування — не найстрашніше, можна і перетерпіти, а тому, не гаючи часу, стрибнув на ліжко, скрутився калачиком, мов великий кіт, і за хвилину заснув.

Наступного ранку, після того, як Дороті поснідала, по неї прийшла зелена покоївка. Спершу вона допомогла дівчинці вибрати найгарніше платтячко — із зеленої парчі. Поверх нього Дороті надягла зелений шовковий фартушок, потім пов'язала Тото на шию зелену стрічку — і вони вирушили до тронної зали великого Оза.

Спочатку вони потрапили до просторого вестибюля, в якому юрмилися придворні — державні мужі та їхні дружини, всі виряджені в пишні шати. Хоч цим людям тут нічого було робити й хоч їх ніколи не допускали до Оза, вони щоранку збиралися перед дверима тронної зали — поплескати язиками. Коли з'явилась Дороті, всі з цікавістю втупилися в неї, а один придворний пошепки спитав:

— Невже ви справді збираєтесь подивитися в ; обличчя грізному Озові?

— Авжеж, — відповіла дівчинка. — Якщо, звичайно, він мене прийме.

— Прийме, прийме, — заспокоїв її солдат, що вчора ходив доповідати чарівникові. — Хоч загалом він не любить, коли хтось напрошується до нього на прийом. Учора він спершу навіть розгнівався й звелів переказати вам, щоб ви йшли туди, звідки прийшли. Та потім спитав, як ви виглядаєте, й почувши, що на вас срібні черевички, заговорив лагідніше. А коли я додав, що на чолі у вас чарівний знак, він, уже не вагаючись, сказав, що обов'язково прийме вас.

У цю мить задзвенів дзвоник, і зелена дівчина кивнула Дороті:

— Це сигнал. До тронної зали підете самі. Вона прочинила невисокі двері, Дороті сміливо зайшла і опинилась у чудесній кімнаті — високій, круглій, із склепінчастою стелею, що так само, як стіни й підлога, була щедро оздоблена смарагдами. Під стелею, наче сонце, яскріла велика люстра, і коштовне каміння ряхтіло й мінилося в її промінні. Та найбільше дівчинку вразив великий пишний трон. Витесаний із зеленого мармуру і так само, як і все довкола, оздоблений смарагдами, він стояв посеред зали, а на ньому покоїлась величезна, набагато більша, ніж у найбільшого велетня, Голова — просто Голова, без тулуба, без рук і без ніг. Вона була лиса, з гачкуватим носом і великим хижим ротом. Не дивно, що Дороті мороз поза спиною пробіг! Очі повільно розплющились, і Голова втупилася в дівчинку пильним, гострим поглядом. Потім розтулилися вуста, і Дороті почула:

— Я Оз, великий і грізний. Хто ти і що привело тебе до мене?

Як на таку величезну Голову, голос міг би бути й могутніший. Думка про це додала дівчинці сміливості, й вона відповіла:

— Я Дороті, маленька й боязка. Я прийшла до вас просити допомоги.

Цілу хвилину очі допитливо придивлялися до неї. А тоді Голова запитала:

— Звідки в тебе ці срібні черевички?

— Вони дісталися мені від Лихої Відьми Сходу. її убила моя хатина, що впала на неї з неба.

— А звідки чарівний знак на твоєму чолі?

— Це слід від поцілунку Доброї Відьми Півночі. Вона поцілувала мене на прощання, порадивши йти до вас, — відповіла Дороті.

Здавалося, очі знову зазирнули їй у самісіньку душу і, мабуть, побачили, що дівчинка говорить правду. Тоді Оз спитав:

— Ну, а від мене чого тобі треба?

— Поверніть мене, будь ласка, до Канзасу, до тітоньки Ем і дядечка Генрі, — попросила дівчинка. — Ваша країна прекрасна, але мені в ній не подобається. І тітонька Ем, певно, страшенно непокоїться, що мене так довго немає.

Очі тричі моргнули, втупилися в стелю, потім у підлогу, оббігли поглядом стіни, а тоді знову вп'ялися в Дороті, й вона почула:

— Чому ти звертаєшся саме до мене?

— Тому що ви всемогутній. Тому що ви великий чарівник, а я маленька безпорадна дівчинка.

— Але ти спромоглася вбити Лиху Відьму Сходу, — сказав Оз.

— Ні, це сталося само собою, — щиро відповіла Дороті. — Я не збиралася її вбивати.

— Гаразд, ось тобі моя відповідь, — промовила Голова. — Не сподівайся, що я поверну тебе до Канзасу просто так, за спасибі. У нашій країні нічого не робиться задарма. Отже, перше ніж я витрачу на тебе свою чарівну силу, тобі доведеться зробити щось для мене.

— А що саме ви хочете? — спитала дівчинка.

— Убий Лиху Відьму Заходу, — відповів Оз.

— Ні, що завгодно, тільки не вбивати! — жахнулася Дороті.

— Ти вбила Відьму Сходу, і в країні залишилася тепер одна-єдина Лиха Відьма; тільки-но ти прийдеш і скажеш, що її теж не існує, — я поверну тебе до Канзасу. Але не раніше.

Від розчарування дівчинка заплакала, а Голова майже благально закліпала очима, ніби хотіла сказати: "Не плач, я знаю, що ти виконаєш мою умову".

— Я зроду нікого з власної волі не вбивала, — схлипуючи, проказала Дороті. — Та якби й хотіла вбити — що я проти Лихої Відьми? Якщо ви, великий і грізний, не годні розправитися з нею самі, то що можу зробити я?

— Не знаю, не знаю, — відповіла Голова. — Але слова свого я не міняю, й доки Лиха Відьма не згине, не бачити тобі тітоньки Ем і дядечка Генрі. Пам'ятай, що Відьма ця лиха — страшенно лиха, — і той, хто її вб'є, зробить добру справу. А тепер іди й до мене більше не з'являйся, поки не виконаєш моєї умови.

Засмучена Дороті вийшла з тронної зали. Лев, Страшило й Бляшаний Лісоруб, які нетерпеливо чекали на неї, хором запитали, що сказав великий Оз.

— Моя справа безнадійна, — сумно відповіла Дороті. — Він сказав, що поверне мене додому тільки тоді, як я вб'ю Лиху Відьму Заходу. А мені цього, звісно, ніколи не зробити.

Розповідь Дороті прикро вразила її друзів, та нічим зарадити їй вони не могли. Отож дівчинка пішла до своєї кімнати, впала на ліжко й, наплакавшись, заснула.

Наступного ранку солдат іа зеленою бородою постукав у двері Страшилової кімнати й оголосив:

— Великий Оз готовий прийняти вас!

Солдат провів Страшила до дверей тронної зали, і коли той зайшов до неї, то побачив на смарагдовому троні прекрасну зеленокосу Фею в зеленавому серпанковому вбранні й діамантовій короні. Фея була крилата, її легкі, сліпучо-яскраві крила тріпотіли від найменшого подиху вітерця.

Страшило вклонився Феї з усією чемністю, на яку був здатний, і Фея, ласкаво всміхнувшись, промовила:

— Я Оз, великий і грізний. Хто ти й що привело тебе до мене?

Страшило, пам'ятаючи розповідь Дороті, сподівався побачити величезну Голову і спершу, ясна річ, розгубився, але швидко опанував себе.

— Я Страшило, опудало, напхане соломою. Я не маю мозку і прийшов до вас благати: замініть у моїй голові солому на мозок, щоб я став таким же мудрим, як усі ваші піддані!

— Чого ти звертаєшся саме до мене? — спитав Оз.

— Того, що ви мудрий і могутній, ніхто, крім вас, не може зарадити мені.

— Я ніколи не роблю послуг задарма. Отож вислухай мою умову: якщо ти вб'єш Лиху Відьму Заходу, я так щедро наділю тебе мозком, що ти станеш у Країні Оз наймудрішим.

— То ви ж уже доручили це Дороті! — здивувався Страшило.

— Мене не обходить, хто саме вб'є ту відьму. Але поки вона жива, ти матимеш тільки солому в голові! А тепер іди й до мене більше не з'являйся, поки не виконаєш моєї умови.

Засмучений Страшило повернувся до своїх друзів і переповів їм Озові слова. Дороті здивувалася, почувши, що великий чарівник з'явився перед Страшилом у подобі прекрасної Феї. А Страшило гірко зауважив:

— Хоч ця Фея й прекрасна, серця в неї немає. А їй воно потрібне, по-моєму, ще більше, ніж Бляшаному Лісорубові.

Наступного ранку солдат із зеленою бородою постукав у двері Лісорубової кімнати й оголосив:

— Великий Оз готовий прийняти вас!

Йдучи за солдатом до тронної зали, Лісоруб думав, хто з ним розмовлятиме — Голова чи прекрасна Фея. "Звісно, краще б переговорити з Феєю, — міркував він. — Голова навряд чи дасть мені серце: вона сама не має його, тож і мені не може поспівчувати. А от у прекрасної Феї я б його випрохав, недарма ж кажуть, що феї — найдобріші створіння в світі".

Проте, увійшовши до тронної зали, Лісоруб побачив не Голову й не Фею: цього разу Оз обернувся на потворного Звіра.