Чарівник Країни Оз - Сторінка 8

Але люди тут, здається, не такі привітні, як жувачі. Боюся, що нас ніхто не запросить до себе переночувати.

— А мені вже так набридли фрукти! — поскаржилася дівчинка. — Я мрію про справжній обід. І Тото, певно, ледь живий від голоду. Треба зупинитися перед першим же будиночком і поговорити з людьми.

Так вони й зробили: порівнявшись із величезною оселею фермера, зупинилися. Дороті сміливо підійшла до дверей і постукала.

Двері обережно прочинила якась жінка.

— Чого тобі треба, дитинко? — спитала вона. — І чому ти розгулюєш з отим величезним Левом?

— Дозвольте нам переночувати у вас, — попросила Дороті. — А цей Лев — мій друг і товариш, він не зробить вам ніякої шкоди.

— Він свійський? — спитала жінка, прочиняючи двері трохи ширше.

— Зовсім свійський, — запевнила її дівчинка, — і до того ж — страшенний боягуз. Він вас боятиметься більше, ніж ви його.

Жінка подумала-подумала, ще раз оглянула Лева, а тоді сказала:

— Що ж, коли так, — заходьте, я вас нагодую й улаштую на ніч.

У тому будинку вона жила з чоловіком і двома дітьми. Чоловік напередодні ушкодив ногу й саме лежав у кутку на канапці. Коли Дороті зі своїми супутниками увійшла до кімнати, господар, побачивши це товариство, украй здивувався. Поки жінка накривала на стіл, він заходився розпитувати, куди шановні мандрівники йдуть.

— До Смарагдового Міста, на зустріч з великим Озом, — відповіла Дороті.

— Он як! — вигукнув господар. — І ви певні, що Оз прийме вас?

— А чому ж ні?

— Та кажуть, ніби він нікого не допускає до своєї особи. Я бував у Смарагдовому Місті багато разів — це не місто, а справжня казка, — але великого Оза не бачив ніколи і не знаю людини, яка сподобилася б честі побачити його.

— Невже він ніколи не виходить у місто? — здивувався Страшило.

— Так, ніколи. День за днем він просиджує у великому тронному залі палацу, і навіть усім, хто слугує йому, ніколи не випадає бачити свого володаря.

— А який він на вигляд? — поцікавилася дівчинка.

— Важко сказати, — задумливо відповів господар. — Розумієте, Оз — великий чарівник, він може прибрати будь-яку подобу. Тому дехто каже, що він виглядає як птах, дехто — що він схожий на слона, а ще я чув, ніби він не людина, а кіт. Подейкують, ніби він, коли схоче, обертається на прекрасну фею, потім на домовика, а тоді ще на когось. Але як виглядає Оз насправді, не знає жодна жива душа.

— Все це дуже дивно, — сказала Дороті. — Але ми неодмінно повинні зустрітися з ним, бо інакше наші надії не справдяться.

— А нащо вам зустрічатися з грізним Озом? — спитав господар.

— Я хочу попросити, щоб він дав мені трохи мозку замість соломи, — пояснив Страшило.

— О, для Оза це — дрібничка. В нього того мозку більше, ніж треба.

— А я проситиму, щоб він дав мені серце, — сказав Бляшаний Лісоруб.

— І це йому завиграшки. В Оза ціла колекція сердець, усіх розмірів і фасонів.

— А я проситиму, щоб він наділив мене сміливістю, — сказав лякливий Лев.

— О! У тронному залі в Оза стоїть величезний казан, у якому по вінця сміливості. Казан накрито золотою кришкою, щоб сміливість не вихлюпувалась через край. Звичайно, Оз може відміряти вам яку завгодно порцію.

— А я проситиму, щоб він допоміг мені вернутися додому, в Канзас, — сказала Дороті.

— У Канзас? А де це? — зачудовано спитав господар.

— Не знаю, — сумно відповіла Дороті. — Але я там живу, отже, десь він має бути.

— Мабуть, що так. Та я вже вам казав: для Оза неможливого не існує. Попроситеся в Канзас — опинитесь у Канзасі. Але спершу вам усе ж таки треба буде зустрітися з ним, а це страх як важко.

Великий чарівник просто не любить ні з ким зустрічатися, і коли він стане в чомусь на своєму — пиши пропало. Ну, а ви чого в нього попросите? — звернувся він до Тото.

Тото у відповідь лише помахав хвостиком, бо, хоч як це дивно, розмовляти він не вмів.

Тут господиня запросила їх до столу, й вони сіли вечеряти. Дороті з'їла цілу тарілку вівсяної каші, а потім іще й яєчню зі смачнющим білим хлібом. Лев полизав трохи каші, але вона йому явно не смакувала: він зауважив, що страва ця наготовлена з вівса, а овес, мовляв, їдять не леви, а коні. Страшило з Бляшаним Лісорубом, ясна річ, ні до чого не доторкнулись. А Тото з'їв усього потроху, але наївся досхочу, радіючи своєму собачому щастю — такій несподіваній і такій смачній вечері.

Потім господиня постелила Дороті ліжко. Тото вмостився біля нього, а Лев — під дверима кімнати, щоб охороняти сон Дороті. Страшило з Бляшаним Лісорубом тихесенько простояли всю ніч у кутку, хоч і не спали.

Наступного ранку, тільки-но зійшло сонце, вони вирушили в дорогу й незабаром побачили попереду прекрасне зелене сяйво.

— Це вже, мабуть, Смарагдове Місто, — сказала Дороті.

Що ближче вони підходили, то яскравішим ставало зелене сяйво, і здавалося, що от-от вони досягнуть мети своєї подорожі. Але сонце підбилося високо над обрієм, перше ніж вони підійшли нарешті до муру, що оточував місто. Мур цей був високий і грубезний, а колір мав яскраво-зелений.

Жовтий цегляний шлях упирався у велику браму, всіяну смарагдами. Коштовні камінці сяяли на сонці так яскраво, що навіть намальованим Страшиловим очам боляче було на них дивитися.

Побачивши біля брами дзвінок, Дороті смикнула за шворочку. Почувся срібноголосий дзенькіт, високі стулки брами поволі розчинилися, і мандрівники, пройшовши досередини, опинились у вартівні з високою склепінчастою стелею. Стіни кімнати були всуціль укриті блискотливими смарагдами.

Зустрів їх чоловічок, на зріст не вищий від звичайного жувача. Вдягнений він був у все зелене, і навіть шкіра його мала зеленкуватий відтінок. Чоловічок стояв біля великої зеленої скрині.

Привітавши мандрівників, він спитав:

— Що привело вас до Смарагдового Міста?

— Ми хочемо зустрітися з великим Озом, — відповіла Дороті.

Ця відповідь так здивувала вартового, що він аж сів. Минуло кілька хвилин, перше ніж він здобувся на слово:

— Уже багато років ніхто не приходив проситися на прийом до великого Оза. Зважте на те, що він могутній і грізний, тож якщо вас привела сюди просто цікавість чи дріб'язкова справа — краще не турбуйте його, не заважайте мудрому плинові його думок: розсердившись, великий чарівник просто зітре вас на порох.

— Нас привела не просто цікавість, і справа наша не дріб'язкова, а вельми поважна, — відповів Страшило. — А крім того, нам казали, що Оз — добрий чарівник.

— Так, він добрий, — кивнув головою зелений чоловічок. — І Смарагдовим Містом він править мудро і справедливо. Але з людьми нечесними і з тими, хто заважає йому всілякими дурницями, він розправляється нещадно. Через те ніхто й не наважується проситися до нього на прийом. Я Вартовий міської брами, тож якщо ви наполягаєте на зустрічі, мій обов'язок — відвести вас до палацу. Але спершу вам доведеться надіти окуляри.

— Чому? — здивувалася Дороті.

— Тому що людина, в якої очі не захищені окулярами, втрачає зір від сліпучої краси Смарагдового Міста. Навіть його жителі ні вдень ні вночі не скидають окулярів, що замикаються на замочок. Так звелів Оз, коли місто наше було збудовано, і єдиний ключик від усіх окулярів зберігається в мене.

Він підняв віко великої скрині, й Дороті побачила там повнісінько окулярів різних розмірів і фасонів. Скельця у всіх були тільки зелені. Вартовий міської брами підібрав щонайкращі окуляри для Дороті, яка тут-таки почепила їх на ніс. Замість дужок окуляри мали золоті ремінці з замочком. Вартовий замкнув замочок у дівчинки на потилиці своїм ключиком, який носив на ланцюжку на шиї. Тепер Дороті не могла б зняти окуляри, якби й хотіла.

Потім Вартовий міської брами підібрав і допоміг надіти окуляри Страшилові, Бляшаному Лісорубу, лякливому Леву, навіть песикові Тото, і всі позамикав.

Наостанку, прилаштувавши окуляри на власного носа, він оголосив, що готовий вести їх до палацу, зняв із цвяха на стіні великого золотого ключа, відімкнув внутрішню браму й вивів мандрівників на вулицю Смарагдового Міста.

ЧУДЕСНЕ СМАРАГДОВЕ МІСТО ОЗА

У перші хвилини осяйна краса чудесного міста засліпила Дороті та її друзів, дарма що всі вони були в захисних окулярах. Перед мандрівниками лежали вулиці, забудовані прекрасними будинками із зеленого мармуру й вимощені зеленими мармуровими плитами. І скрізь — на стінах будинків і навіть на стиках плит під ногами блискотіли, яскрилися на сонці смарагди. Зеленими були і шибки у вікнах, і навіть небо над містом мало зеленкуватий колір, бо опромінювало його зеленкувате сонце.

На вулицях вирував натовп — чоловіки, жінки, діти, і в усіх — зелена шкіра, і всі — в зеленому одязі. Вони здивовано витріщалися на Дороті та її дивовижних супутників, а діти, побачивши Лева, тікали й ховалися за спідниці матерів, але ніхто не підходив до мандрівників і не звертався до них із запитаннями. Зазираючи у вітрини численних крамниць, Дороті бачила, що й товари тут усі зелені. В одній крамниці продавали зелені цукерки й зелені тістечка, в другій — зелені черевики, зелені капелю-! хи й усілякий зелений одяг. На розі чоловік продавав зелений лимонад, і діти платили за нього зеленими монетками.

Ніде не видно було ні коней, ні будь-яких інших тварин; вантаж люди перевозили на маленьких зелених візочках. Дивлячись на вдоволені, веселі людські обличчя, Дороті думала, що тутешнім мешканцям живеться, мабуть, непогано.

Вартовий міської брами вивів їх нарешті на велику площу в самісінькому центрі міста. На площі стояв високий будинок — палац великого чарівника Оза. Перед дверима палацу вартував одягнений у зелений мундир солдат з довгою зеленою бородою.

— Я привів чужинців, — сказав йому Вартовий міської брами. — Вони просяться на прийом до великого Оза.

— Заходьте, — відповів солдат. — Я доповім йому про вас.

Слідом за ним Дороті зі своїми друзями увійшла до палацу. Вони опинилися на порозі великої зали, вистеленої зеленим килимом і обставленої гарними зеленими меблями, на яких поблискували візерунки зі смарагдів. Перше ніж завести їх до зали, солдат попросив, щоб вони витерли ноги об зелений килимок, потім чемно запропонував сідати, де кому зручно, і сказав, що йде доповісти про них великому Озу.

Солдат зник надовго, а коли, нарешті, повернувся, Дороті спитала в нього:

— Ви бачили Оза?

— Та ні, — відповів солдат. — Я його зроду не бачив.