Чарівник Країни Оз - Сторінка 5

Лапою він так уперіщив Страшила, що той, ніби м'яч, перекотився через шлях. Потім Лев напав на Бляшаного Лісоруба і спробував роздерти його, та ба, хоч Лісоруб брязнувся навзнак і про всяк випадок завмер, гострі пазурі хижака навіть не подряпали металу.

І тут малий Тото, люто гавкнувши, помчав назустріч ворогові. Лев перекусив би його навпіл — уже навіть пащу роззявив — але Дороті врятувала песика: з усього розмаху вона ляснула звіра по носі й закричала:

— Не смійте кусати Тото! Як вам не соромно — такий великий, а нападає на малого!

— Ніхто його не кусав, — відповів Лев і потер лапою ніс.

— Але ви хотіли його вкусити! Ви просто здоровенний боягуз, ось ви хто!

— Та я й сам це знаю, — відповів Лев і засоромлено похнюпився. — Я давно це знаю, але чим тут зарадиш?

— То вже ваша турбота. Навіщо ви вдарили бідолашного Страшила, безневинну солом'яну істоту?

— Невже він солом'яний? — здивувався Лев, спостерігаючи, як Дороті піднімає Страшила, ставить на ноги й підбиває, мов подушку.

— Ніби ви не бачите! — все ще розгнівано відказала дівчинка.

— То ось чому він так покотився, — мотнув хвостом Лев. — Я й сам здивувався, коли він перелетів через дорогу. А той, другий, теж солом'яний?

— Ні, він бляшаний, — відповіла Дороті, допомагаючи Лісорубові звестися на ноги.

— Тепер мені ясно, чому я притупив об нього пазурі, — сказав Лев. — Коли я дряпнув його, мені аж мороз поза шкірою пішов. А що то за звірятко, яке ви так любите?

— Це мій песик Тото.

— А він який — солом'яний чи бляшаний?

— Не солом'яний і не бляшаний. Він… він м'ясний.

— Он як! Дивна тваринка і — тепер я й сам бачу — напрочуд маленька. Певно, тільки такому боягузові, як я, не соромно кривдити цього малюка.

— А чому ви стали боягузом? — спитала Дороті, зачудовано дивлячись на великого звіра.

— Для мене самого це загадка, — відповів Лев. — Певно, я такий народився. Всі інші лісові звірі чекають од мене геройських подвигів, бо нашого брата лева вважають царем звірів, а я от — боягуз. Єдине мене виручає: варто мені рикнути, як усе живе лякається й тікає з моєї дороги. Навіть людина, якої сам я страх як боюся, кидається навтікача. А тим часом якби слон, тигр чи там ведмідь запропонували мені помірятися силою, я б накивав п'ятами — я ж усього боюся. На щастя, всі вони, зачувши мій голос, самі втікають, хто куди бачить. Ну, а я дивлюся їм услід і думаю: тікайте, тікайте, полотном доріжка!

— Який сором! Цар звірів не має права бути боягузом, — зауважив Страшило.

— Знаю, — відповів Лев і кінчиком хвоста змахнув з ока сльозу. — Це моє велике нещастя, через нього все моє життя йде шкереберть. Та що тут удієш: за найменшої небезпеки мені серце заходиться.

— То, мабуть, воно у вас хворе, — озвався Бляшаний Лісоруб.

— Мабуть, — погодився Лев.

— Що ж, тоді радійте, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Бо це ознака того, що ви маєте серце. А от я його не маю й тому про серцеву хворобу можу тільки мріяти.

— Можливо, якби я не мав серця, то й страху не знав би, — задумливо мовив Лев.

— А мозок у вас є? — поцікавився Страшило.

— Та, певно ж, є. Я, правда, ніколи не перевіряв, — відповів Лев.

— Я йду до великого чарівника Оза просити, щоб він дав мені мозок, бо моя голова напхана соломою, — повідомив Страшило.

— А я проситиму, щоб він дав мені серце, — сказав Лісоруб.

— А я, щоб допоміг нам з Тото вернутися до Канзасу, — докинула Дороті.

— Як ви гадаєте, чи міг би Оз надати мені сміливості? — спитав лякливий Лев.

— Та йому це зробити, мабуть, не важче, ніж дати мені мозок, — сказав Страшило.

— Чи мені дати серце, — докинув Бляшаний Лісоруб.

— Чи перенести мене до Канзасу, — мовила Дороті.

— Тоді, якщо ваша ласка, я піду з вами, — попросив Лев. — Бо далі жити боягузом не можу.

— Ми радо приймемо вас до свого гурту, — відповіла Дороті. — Ви будете відлякувати хижих звірів. Схоже на те, що вони боягузливіші від вас, якщо панікують, зачувши самий ваш голос.

— Авжеж, боягузливіші, — погодився Лев. — Та це, однак, не означає, що я сміливець. Ні, я справжнісінький страхополох, і поки я такий — не знати мені щастя.

Тепер уже вп'ятьох вони рушили далі. Лев велично крокував поряд із дівчинкою. Тото спочатку неприязно шкірився на нового супутника — не міг забути, як той роззявив на нього свою величезну пащу: але неприязнь поволі зникла, а згодом Тото й лякливий Лев стали друзями-нерозлийвода.

Кінчився той день без будь-яких пригод, за винятком хіба однієї: Бляшаний Лісоруб ненароком роздушив жука, що повз через дорогу, й дуже засмутився (він весь час старався не заподіяти шкоди нічому живому). Від жалю Лісоруб навіть заплакав, кілька сліз повільно скотилося по його обличчю, й шарніри, на яких тримались щелепи, зразу заіржавіли. Коли Дороті звернулася до нього з якимось запитанням, Бляшаний Лісоруб не зміг розтулити рота, бо щелепи йому геть заціпило. Страшенно злякавшися, він знаками почав просити Дороті, щоб вона допомогла, але дівчинка ніяк не могла збагнути, чого він хоче. Лев також здивовано кліпав очима. Тільки Страшило все зрозумів: вихопивши з козубця маслянку, він змастив Лісорубові щелепи, й той здобувся нарешті на слово.

— Це для мене урок: дивитися, куди ступаю, — сказав він. — Роздушивши кузьку, я не можу не плакати, а коли плачу, щелепи іржавіють, і я німію.

Після того випадку Бляшаний Лісоруб ступав дуже обережно, дивлячись собі під ноги, й, помітивши, приміром, малесеньку мурашку, що трудилася на дорозі, старанно переступав через неї. Він весь час пам'ятав, що не має серця, й тому особливо уважно і дбайливо ставився до всього живого.

— Добре тим, у кого є серце, — казав він. — Воно підказує, що робити, а чого не треба, тож можна жити, нікого не кривдячи. А я безсердечний, і через це мушу бути дуже обережним. Звичайно, коли Оз дасть мені серце, така обережність стане зайвою.

ПОДОРОЖ ДО ВЕЛИКОГО ОЗА

Тієі ночі їм довелося спочивати в лісі під великим деревом, бо людського житла ніде поблизу не було. Розлога, густа крона захищала їх від роси; Бляшаний Лісоруб приніс великий оберемок дров, і Дороті запалила яскраве багаття, яке і зігрівало її, і розганяло почуття самотності. Дівчинка поділилася з То-то рештками хліба й подумала, що на сніданок їм уже нічого буде їсти.

— Коли хочете, — сказав Лев, — я піду в хащу і вполюю для вас оленя. Ви засмажите його на вогні — чому, до речі, ви, люди, не їсте сирого м'яса? — і матимете чудове снідання.

— Не треба! Будь ласка, не треба! — став просити Бляшаний Лісоруб. — Якщо ви уб'єте оленя, я плакатиму так, що мені навічно заціпить уста.

А проте Лев зник у хащі й таки уполював собі щось на вечерю, але ніхто не знав, що саме, бо він не казав. Страшило ж знайшов ліщину й нарвав повен козубець горішків — цього запасу стало б Дороті не на один день. Дівчинку зворушили доброта й турботливість Страшила, але вона не могла не сміятися, спостерігаючи, як незграбно ця кумедна істота збирає плоди. Із Страшилових невправних солом'яних рук більше горішків вислизало на землю, аніж попадало в козубець. Та він не шкодував згаяного часу, бо це заняття дозволяло йому триматися подалі від вогнища, якого він дуже боявся, тому що одна-єдина іскра могла спалити його дотла. Тільки раз Страшило наблизився до багаття: побачивши, що Дороті засинає, він укрив її сухим листям, і дівчинка цілу ніч проспала в теплі.

Прокинувшись уранці, Дороті вмилася водою з дзюркотливого струмка, і всі п'ятеро рушили далі до Смарагдового Міста.

Для наших мандрівників той день був багатий на пригоди. За якусь годину вони опинилися перед прірвою, яка пролягала через весь ліс і перетинала їм шлях. Прірва була надто широка і, як вони побачили, підступивши до її краю, надто глибока. На дні її лежали великі й гострі уламки скель. Круті, майже прямовисні схили робили прірву нездоланною перешкодою — хоч бери та вертайся назад.

— Що ж нам робити? — у відчаї вигукнула Дороті.

— Мені нічогісінько не спадає на думку, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Лев тільки мовчки труснув своєю пишною гривою, хоч видно було, що він напружено думає. Але Страшило мав відповідь:

— Літати ми не вміємо — це ясно. Так само ясно й те, що ми не можемо перейти цю прірву. Отже, якщо і перестрибнути через неї нам несила, залишається єдине: зупинитися тут і далі не йти.

— Гадаю, я міг би перестрибнути її, — сказав, нарешті, лякливий Лев, прикинувши в думці відстань між краями прірви.

— Ну, тоді вихід знайдено! — зрадів Страшило. — Ви можете кожного з нас по черзі перенести на спині!

— Гаразд, спробую, — погодився Лев. — Хто буде першим?

— Я, — зголосився Страшило. — Бо якщо ви не дострибнете до того краю, Дороті уб'ється, а Бляшаний Лісоруб понівечиться об гостре каміння на дні. Мені ж, солом'яному, і впасти можна: ніякої шкоди від того не буде.

— Я й сам страшенно боюся, що не дострибну, — признався лякливий Лев. — Але тут, видно, вибору немає: або пан, або пропав. Отож сідайте мені на спину і якнайміцніше тримайтеся.

Страшило сів Левові на спину, звір підійшов до краю провалля і, готуючись стрибнути, присів на всі чотири лапи.

— Чому ви не стрибаєте з розгону? — спитав у нього Страшило.

— Бо це було б не по-лев'ячому, — відповів той. Пружно відштовхнувшись, Лев метнувся вперед і благополучно приземлився на тому боці.

Всі дуже зраділи, побачивши, як легко це в нього вийшло, і коли Страшило скочив на землю, Лев стрибнув назад.

Тепер на нього сіла Дороті. Однією рукою вона притиснула до себе Тото, другою міцно вчепилася Левові в гриву. На мить вони наче зависли в повітрі, — і ось уже стоять на твердій землі по той бік прірви. Останнім Лев переніс на собі Бляшаного Лісоруба, а потім вони всі трошки посиділи, щоб звір перепочив, бо, настрибавшись, він захекався й дихав важко, мов собака, який надто довго ганявся за зайцем.

По той бік провалля ліс був дуже густий, темний і непривітний.

Лев віддихався, і вони рушили далі жовтим цегляним шляхом. Кожного з мандрівників непокоїла думка, чи буде колись цьому лісові кінець і чи побачать вони знову ясне сонечко. І вже зовсім невесело зробилося їм тоді, коли з глибини лісу почали долинати якісь дивні звуки й Лев пошепки повідомив, що це, мабуть, перегукуються жителі цієї місцевості — калідаги.

— А хто такі калідаги? — спитала дівчинка.

— Це чудовиська з ведмежими тілами й тигрячими головами, — пояснив Лев. — А пазурі в них такі довгі й гострі, що мене вони могли б пошматувати так само легко, як я міг би розправитися з Тото.