Чарівник Країни Оз - Сторінка 2

Але одна з них загинула під твоєю хатиною, і тепер у Країні Оз лишилася тільки та Лиха Відьма, що живе на заході.

Обміркувавши все це, Дороті промовила:

— А тітонька Ем казала, що відьми давно перевелися.

— Хто це — тітонька Ем? — поцікавилася Відьма Півночі.

— Моя дядина. Вона живе в Канзасі, і я теж із Канзасу.

Потупивши очі, Відьма Півночі на хвильку замислилась. А тоді підвела голову й призналася:

— Я не знаю, де Канзас, і навіть уперше чую таку назву. Скажи, в Канзасі є вчені люди?

— Авжеж, — відповіла Дороті.

— Ну, тоді все ясно. Наскільки мені відомо, там, де є вчені люди, і справді не лишилося ні відьом, ні віщунів, ні чаклунок, ні чародіїв. А в нашій Країні Оз учених нема, до того ж ми відрізані від решти світу. Через те у нас і досі є відьми й чародії.

— А хто такі чародії? — спитала дівчинка.

— Сам Оз — великий чародій, — відповіла відьма, поштиво притишивши голос. — Він могутніший за всіх нас, разом узятих. Оз живе в Смарагдовому Місті.

Дороті хотіла запитати ще щось, коли це жувачі, які досі тільки мовчки слухали їхню розмову, в один голос скрикнули й показали в той бік, де лежала Лиха Відьма.

— Що сталося? — спитала їхня супутниця, та, придивившись, побачила, що ноги Лихої Відьми зникли — залишилася тільки пара срібних черевичків. Відьма Півночі засміялася й пояснила приголомшеній Дороті: — Лиходійка була така стара, що сонце враз висушило її на порох, а вітер розвіяв його. Лишилися самі срібні черевички. Тепер вони твої. Тож носи їх, ти заслужила цього.

Піднявши черевички, вона витрусила з них порох і простягла Дороті.

— Відьма Сходу пишалася цими черевичками, — промовив один із жувачів. — Вони мають чарівну здатність, але яку саме — ніхто не знає.

Дороті занесла черевички до кімнати й поставила на стіл. Потім вийшла до жувачів і сказала:

— Мені конче треба повернутися додому, бо тітонька й дядечко, певно, вже з ніг збилися, шукаючи мене. Чи ви не покажете мені дороги назад?

Жувачі з Відьмою перезирнулися, потім подивились на Дороті й похитали головами.

— На сході, недалеко звідси, простяглася^ безмежна пустеля, — сказав один із жувачів. — Але нікому ще не вдавалося перейти її.

— І на півдні те саме, — додав другий. — Я бачив це на власні очі. Південь — Край ковтачів.

— А мені розповідали, — озвався третій, — що й на захід дороги немає. Там Край моргунів, там владарює Лиха Відьма Заходу. Ніхто не може перейти через її володіння — вона всіх бере в полон і обертає в рабів.

— Ну, а північ — мій край, — озвалася стара. — Та за ним теж лежить пустеля. Отож боюсь, що тобі доведеться лишитися з нами.

Почувши це, дівчинка заплакала, бо їй не хотілось залишатися серед цих дивовижних чужинців. Сльози Дороті неабияк засмутили лагідних жувачів — діставши хусточки, вони й собі заплакали. А от Відьма Півночі плакати не стала. Вона зняла з голови капелюх, поставила його гострим верхом на кінчик свого носа й урочисто промовила: "Раз, два, три!" Капелюх обернувся на грифельну дошку, а на ній крейдою великими літерами було написано:

"НЕХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА".

Відьма Півночі взяла дошку, прочитала напис і спитала:

— Мила, тебе звуть Дороті?

— Так, — відповіла дівчинка, втираючи сльози.

— Тоді тобі треба йти до Смарагдового Міста. Може, Оз якось зарадить твоїй біді.

— А де воно, це місто? — спитала Дороті.

— В самісінькому центрі країни, і править ним Оз, великий і мудрий чарівник, про якого я вже згадувала.

— Він — добра людина? — занепокоєно спитала дівчинка.

— Він добрий чарівник. А от чи людина він, не знаю, бо ніколи не бачила його.

— А як мені дістатися до Смарагдового Міста?

— Пішки, як же іще? Дорога далека, подекуди вона приємна, а подекуди важка й навіть небезпечна. Та я почаклую, щоб тебе під час подорожі не спіткало ніяке лихо.

— Може, як на те ваша ласка, ви б краще пішли зі мною? — попросила Дороті, подумавши, що, певно, не зустріне більше такої доброї душі в цій незнайомій країні.

— На жаль, не можу, — відповіла старенька. — Але я поцілую тебе — і людину, яку поцілувала Відьма Півночі, ніхто не скривдить! — Вона підійшла до дівчинки й торкнулася устами її чола, залишивши на ньому круглий сяючий знак. Потім мовила: — До Смарагдового Міста веде шлях, вимощений жовтою цеглою. Іншого такого шляху немає, ти з нього не збочиш. Ставши перед Озом, не бійся, не тремти, а розкажи до ладу, як опинилася тут, і попроси ради. А тепер до побачення, люба.

Троє жувачів низько вклонилися дівчинці, побажали їй щасливої дороги й пішли собі геть. Відьма ж приязно кивнула Дороті, тричі крутнулася на лівій нозі і зникла без сліду, дуже здивувавши Тото, який зайшовся голосним гавкотом. (Поки Відьма стояла перед ними, він не те що гавкати — гарчати не зважувався).

Але Дороті, знаючи, що має діло з Відьмою, наперед здогадалася, що та зникне саме в такий спосіб, і тому навіть оком не кліпнула.

ЯК ДОРОТІ ВРЯТУВАЛА СТРАШИЛА

Коли Дороті лишилася сама, їй захотілося їсти. Підійшовши до мисника, вона накраяла хліба, намазала його маслом і разом з Тото поснідала, а тоді пішла з відром до потічка й набрала чистої, прозорої води. Песик тим часом гасав між дерев, лякаючи пташок. Дороті гукнула його й саме цієї миті побачила якісь соковиті плоди. Кілька штук вона зірвала і з насолодою з'їла. Повернувшись до хатини, дівчинка випила холодної води, напоїла Тото й заходилася лаштуватись у дорогу.

Дороті мала тільки одне гарне вбрання — картате блакитно-біле платтячко з пояском. Дівчинка дбала, щоб воно завжди було чисте, й вішала його на плічках над ліжком. Хоч блакитні квадратики на платтячку від частого прання трохи зблякли, воно мало ще цілком пристойний вигляд. Старанно вмившись, дівчинка перевдяглася і наділа рожевий капелюшок. Хліб вона поклала в козубець і прикрила білою хустиною. Потім глянула на свої ноги й аж тепер побачила, що її черевики зовсім стоптались. А іншого взуття в неї не було.

— Ох, не витримають вони далекої дороги, Тото, — сказала Дороті, а песик звів на неї чорні очиці й пометляв хвостиком — мовляв, твоя правда.

І тут погляд Дороті зупинився на срібних черевичках, що лишилися від Лихої Відьми Сходу й тепер стояли на столі.

— Цікаво, чи прийдуться вони мені, — сказала Дороті песикові. — Для мандрів кращих не придумаєш, бо таким немає зносу.

Скинувши свої старі черевички, вона взула срібні, й виявилося, що вони якраз до ноги. Тоді, взявши козубець, Дороті сказала:

— Ходім, Тото. Ходімо до Смарагдового Міста, до великого Оза — може, він зарадить нам, допоможе вернутися додому.

Вона замкнула двері, поклала ключ до кишені й у супроводі Тото, який одразу споважнів, вирушила в дорогу.

Поблизу будиночка сходилося й розходилося кілька доріг, але Дороті легко знайшла ту, що була вимощена жовтою цеглою, і попростувала нею, весело цокаючи срібними каблучками.

Сонце яскраво сяяло, пташки радісно співали, й Дороті, — дарма що була ще маленька дівчинка, яку смерч заніс на чужину далеко від рідного краю, — зовсім не почувалася нещасною.

Вона ішла й милувалася чарівними краєвидами. Обабіч шляху тяглися рівненькі паркани, пофарбовані у ясний блакитний колір, за ними слалися золоті лани пшениці й зелені городи. Видно, жувачі були гарні господарі й уміли вирощувати щедрі врожаї. Раз у раз Дороті проминала будинки, мешканці яких виходили подивитись на неї й низько вклонитися. Бо всі вже знали, що це завдяки їй Лиха Відьма наклала головою, а їх визволено з рабства. Житла жувачів мали незвичайний вигляд: це були круглі споруди, теж пофарбовані в блакитний колір — улюблений колір тутешніх мешканців.

Надвечір, коли втомлена Дороті вже думала, де б заночувати, її увагу привернув будинок, більший, ніж траплялися доти. На зеленій луці перед ним танцювало багато пар, а п'ятеро скрипалів, здавалося, змагались, хто гратиме гучніше. Всі сміялися й співали, а великий стіл перед будинком аж вгинався під тарелями із горіхами, пирогами, печивом, соковитими фруктами та іншими ласощами.

Господарі вийшли вітати Дороті й запросили її на вечерю та на ночівлю. Виявилося, що в цьому будинку мешкає один із найбагатших у Краю Сходу жувачів. Того вечора він разом із друзями святкував визволення з-під влади Лихої Відьми.

Наївшись досхочу, — а прислужував їй сам ба-гатій-жувач, якого-звали Бокк, — Дороті вмостилася на лавочці. їй цікаво було подивитись, як розважаються тутешні мешканці.

Бокк, що аж тепер побачив її срібні черевички, шанобливо сказав:

— Напевне, ви з усіх чаклунок чаклунка.

— Чому ви так гадаєте? — спитала дівчинка.

— Тому, що на ногах у вас срібні черевички й ви подолали Лиху Відьму. Крім того, ваше вбрання певною мірою біле, а тільки відьми й чаклунки вбираються в біле.

Дороті ніяково промовчала: всі тут, здавалося, мали її за чаклунку, а вона ж була звичайнісінька дівчинка, яку випадково заніс сюди смерч.

Коли їй набридло дивитись на танці, Бокк запросив її до будинку, де на неї вже чекала кімната з гарним ліжком, засланим блакитною ковдрою, і в тому ліжку Дороті проспала міцним сном до ранку.

Тото спочивав у тій самій кімнаті, згорнувшись калачиком на блакитному килимку.

За сніданком Дороті розважалася, спостерігаючи, як малесеньке дитинча-жувачик грається з Тото. Маля смикало песика за хвіст, сміялося й щось кумедно белькотіло. Тото взагалі був тут удивовижу, бо жувачі ніколи не бачили собак.

Подякувавши за сніданок, дівчинка спитала:

— Чи далеко звідси до Смарагдового Міста?

— Точно не знаю, бо ніколи там не був, — відповів Бокк. — Кажуть, до Оза без діла краще не потикатися: він не любить, коли йому надокучають. Мені відомо тільки, що йти туди треба не день і не два. Дорога пролягає через багатий і мальовничий край, але трапляються на шляху й перешкоди, й небезпечні місця.

Це, певна річ, занепокоїло Дороті, але, знаючи, що тільки великий Оз може допомогти їй вернутися додому, вона твердо вирішила йти вперед і тільки вперед.

Попрощавшись із гостинними господарями, Дороті рушила далі жовтим, вимощеним цеглою шляхом. Вона йшла і йшла, а коли притомилася, вилізла на паркан, щоб за ним наглянути місце для перепочинку.

За парканом вона побачила велике кукурудзяне поле, а посеред нього, на високій жердині, — опудало, яке, очевидно, мало відлякувати птахів.

Дівчинка задивилася на опудало, яке подумки назвала Страшилом.