Чарівник Країни Оз - Сторінка 6

Я тих калідагів страшенно боюся.

— Воно й не дивно, — відказала Дороті. — Хто б не боявся таких жахливих звірів!

Лев хотів додати щось, але тут вони побачили попереду друге провалля — і вже таке широке й глибоке, що Лев одразу зрозумів: цієї перепони йому не подолати.

Отож вони посідали на дорозі й почали міркувати, що робити далі. Нарешті Страшило сказав:

— Подивіться он на те високе дерево над прірвою. Якби Бляшаний Лісоруб підтяв його так, щоб воно кроною впало на той бік, ми могли б запросто перейти по ньому.

— Чудова пропозиція! — вигукнув Лев. — Аж не віриться, що в голові у вас — солома, а не мозок!

Лісоруб одразу заходився орудувати своєю гострою сокирою, і рубав він так вправно, що незабаром дерево вже можна було валити. Тоді Лев, упершись у стовбур передніми лапами, щосили натис на нього. Величезне дерево поволі нахилилося і, хруснувши, впало верхівкою на той бік прірви.

Наші мандрівники вже зійшли на цей незвичайний міст, коли раптом за їхніми спинами розляглося люте гарчання, і, озирнувшись, вони з жахом побачили, що просто на них мчать два величезних чудовиська, схожі на ведмедів, але з тигрячими головами.

— Це калідаги! — зойкнув лякливий Лев і затремтів усім тілом.

— Мерщій уперед! — вигукнув Страшило. Дороті з Тото на руках бігла першою, за нею — Бляшаний Лісоруб, потім — Страшило. Що ж до Лева, який був позаду всіх, то він спромігся перебороти свій жах, обернувся до калідагів і ревнув так гучно і грізно, що Дороті аж присіла, а Страшило гепнувся на спину. Люті чудовиська зупинились як укопані й отетеріло втупилися в Лева очима.

А втім, вони зразу ж отямилися, бо побачили, що Лев менший за них і що їх проти нього двоє. А отямившись, кинулися вперед. Лев перебіг на той бік і зупинився. Чудовиська з розгону вискочили на дерево й почали переходити прірву. Тоді Лев сказав Дороті:

— Ми пропали — вони роздеруть нас своїми страшними пазурами. Але я зроблю все, що можу, я кинусь їм назустріч і битимусь до останнього подиху.

— Заждіть-но хвилинку! — зупинив його Страшило, що гарячково шукав і знайшов-таки вихід. Він гукнув Лісорубові, щоб той відтяв верхівку дерева, яка лежала на цьому боці прірви.

Бляшаний Лісоруб одразу взявся до роботи й устиг завершити її, коли першого калідага відділяв од нього тільки один крок: дерево з обома бридкими чудовиськами полетіло в провалля й розтрощилося об гостре каміння на друзки, а від калідагів тільки мокре місце залишилось.

— Ух, — полегшено зітхнув Лев, — схоже, ми ще поживемо на білому світі, і, признаюсь, мене це радує: кому потрібен неживий Лев! Ті чудовиська перелякали мене так, що аж серце в п'яти забігло.

— Ех, як би я хотів мати серце бодай у п'ятах! — сумно зітхнув Бляшаний Лісоруб.

Після цієї пригоди їм усім хотілось якнайшвидше вибратися з лісу, й вони наддали ходу, а коли Дороті притомилася, Лев узяв її на спину.

Ліс поволі рідшав, і десь опівдні вони вийшли з нього на берег широкої і швидкої річки. По той бік річки відкривався мальовничий краєвид — зелені луки, щедро замаяні яскравими квітами, а обабіч жовтого цегляного шляху — фруктові дерева, віття яких згиналося під вагою соковитих плодів.

Помилувавшися красою цього краю, Дороті спитала у своїх супутників:

— Як же нам перебратися через річку?

— Дуже просто, — відповів Страшило. — Нехай Бляшаний Лісоруб змайструє пліт, і ми перепливемо через неї.

Лісоруб охоче взявся за сокиру, і поки він ладнав колоди для плоту, Страшило знайшов на березі персикове дерево і заходився рвати стиглі плоди. Дороті, яка зранку нічого, крім горіхів, не їла, тепер з насолодою ласувала соковитими персиками.

Пліт спорудити нелегко навіть такому невтомному майстрові, як Бляшаний Лісоруб. Не дивно, отже, що до вечора він не впорався зі своїм завданням. Ніч усі п'ятеро перебули під деревами, і Дороті снилися Смарагдове Місто й добрий чародій Оз.

ОТРУЙНІ МАКИ

Вранці мандрівники прокинулися бадьорі і сповнені райдужних надій. Дороті смачно поснідала персиками й сливами з дерев, що росли понад річкою. Темний ліс залишився позаду, а разом із ним, здавалося, лишились позаду і всі небезпеки та випробування. Попереду ж лежав прекрасний, сонячний край, і вже десь там, за обрієм, мало бути Смарагдове Місто.

Щоправда, від того прекрасного краю їх відділяла широка річка. Але пліт був уже майже готовий. Припасувавши до нього ще кілька свіжовитесаних колод, Бляшаний Лісоруб оголосив, що можна переправлятися. Дороті з Тото на руках умостилася посеред плоту. Потім на нього зійшов лякливий Лев, і під вагою великого звіра пліт мало не перевернувся. Але Страшило і Бляшаний Лісоруб відновили рівновагу, стрибнувши на протилежний край; у руках у них були довгі жердини — щоб керувати плотом, відштовхуючись ними від дна.

Одчалили вони без пригод, та коли дісталися середини річки, швидка течія підхопила їх і понесла геть від цегляного шляху; до того ж тут було так глибоко, що жердини вже не діставали дна.

— Кепські наші справи, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Якщо ми не здолаємо течії, річка винесе нас у володіння Лихої Відьми Заходу. Вона заворожить нас і оберне в рабство.

— І тоді я лишуся без мозку, — озвався Страшило.

— А я без серця, — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— А мене вічно дійматиме страх, — додав лякливий Лев.

— А я так і не повернуся до Канзасу, — схлипнула Дороті.

— Ні, нам треба будь-що дістатися до Смарагдового Міста! — вигукнув Страшило й зопалу так наліг на жердину, що вона загрузла в мулі на дні річки. Перш ніж він устиг висмикнути чи випустити її з рук, течія шарпнула пліт, і він вислизнув у Страшила з-під ніг. Бідолашний Страшило залишився на жердині посеред річки.

— Прощавайте! — гукнув він навздогін своїм товаришам, і ті страшенно засмутились, а Бляшаний Лісоруб навіть заплакав. Утім, вчасно згадавши, що може заіржавіти, він утер сльози фартушком Дороті.

Страшило, шо й казати, вскочив у халепу.

"Я тепер у гіршому становищі, ніж тоді, коли мене вперше побачила Дороті, — міркував він. — Там, на жердині посеред кукурудзяного поля, я міг хоч удавати, ніби відлякую птахів. Але яка користь від опудала, що стовбичить на жердині посеред річки? Ех, видно, не судилося мені стати розумним!"

А тим часом течія відносила пліт усе далі й далі. Всі, хто був на ньому, зажурено мовчали. Нарешті Лев сказав: — Треба якось рятуватися. Спробуймо ось що: я стрибну у воду, хтось із вас хай міцно вхопить мене за хвіст, я попливу до берега й потягну пліт за собою.

Так і зробили. Лев стрибнув у воду, Бляшаний Лісоруб ухопив його за хвіст, і звір почав щосили гребти до берега. Навіть для дужого Лева то було діло нелегке. Та зрештою він спромігся-таки подолати бистрінь, а тут і Дороті прийшла на допомогу — почала налягати на Лісорубову жердину.

До берега вони пристали вкрай знесилені та ще й стурбовані тим, що течія віднесла їх дуже далеко від жовтого цегляного шляху — єдиної дороги до Смарагдового Міста.

— Що будемо робити? — спитав Бляшаний Лісоруб, коли Лев улігся на зеленій траві, підставивши сонцю мокру спину.

— Помандруємо назад, до шляху, — сказала Дороті.

— Але давайте триматися берега, щоб не заблукати, — запропонував Лев.

Усі згодились і після короткого перепочинку рушили понад річкою шукати шлях, від якого їх віднесла течія.

Довкола слалися залиті щедрим сонячним промінням і замаяні яскравими квітами зелені луки, стояли фруктові сади зі стиглими плодами. Але мандрівники не зважали на довколишню красу, не раділи сонцю, бо тужили за бідолахою Страшилом.

Ішли вони дуже швидко — Дороті дозволила собі зупинитися один-однісінький раз, щоб зірвати гарну квітку. Коли пройдено було вже чималу відстань, Бляшаний Лісоруб вигукнув:

— Дивіться!

Вони глянули туди, куди він показував, і побачили посеред річки засмученого нещасного Страшила, який і досі стримів на жердині.

— Як нам його врятувати? — вигукнула Дороті. Лев і Лісоруб тільки головами похитали — мовляв, не знаємо.

Вони сиділи на березі, сумно й безпорадно дивилися на свого товариша. Раптом над ними з'явився Лелека. Птах покружляв, опустився на берег і спитав:

— Хто ви будете й куди йдете?

— Мене звуть Дороті, — відповіла дівчинка. — А це мої друзі — Бляшаний Лісоруб і лякливий Лев. Ми йдемо до Смарагдового Міста.

— Туди веде не цей шлях, — сказав Лелека і, вигнувши довгу шию, оглянув пильним оком дивне товариство.

— Знаю, — кивнула Дороті. — Але наш приятель Страшило потрапив у біду, й ми оце сидимо і міркуємо, як виручити його.

— А де він? — спитав Лелека.

— Онде, посеред річки, — відповіла дівчинка.

— Якби він не був такий великий та важкий, я переніс би його сюди, — сказав Лелека.

— Тавін зовсім легенький! — пожвавішала Дороті. — Його ж напхано соломою! Будь ласка, допоможіть нам, урятуйте Страшила!

— Ну що ж, спробую, — мовив Лелека. — Та якщо виявиться, що він для мене заважкий, я змушений буду кинути його в річку.

По тому великий птах піднявся в повітря, покружляв над Страшилом, ухопив його за руку й переніс на берег, туди, де стояли Дороті, Лев, Бляшаний Лісоруб і Тото.

Знов опинившися в колі друзів, Страшило від щастя почав обніматися з усіма — навіть з Левом і Тото, а потім, коли вони рушили далі, на все горло радісно заспівав:

— Тру-ля-ля! Тру-ля-ля! Тру-ля-ля!

Згодом, трохи заспокоївшись, він сказав:

— Я вже гадав, що довіку стовбичитиму там, посеред річки, і якби не ви, добрий Лелеко, так воно, певно, й було б. От дадуть мені мозок — я вас обов'язково розшукаю й віддячу за доброту.

— Ет, пусте, — відказав Лелека, що летів над ними. — Я залюбки допомагаю всім, хто попадає в біду. Але мені вже час прощатися: мене в гнізді чекають дітки. Бажаю вам щасливо дістатися до Смарагдового Міста й запобігти ласки в Оза.

Дороті щиро подякувала йому, й добрий Лелека злетів високо-високо і незабаром зник з очей.

Друзі подалися далі. Вони слухали співи барвистих пташок і милувалися квітами, яких весь час ставало більше. Великі жовті, білі, блакитні, фіолетові квіти килимом укривали землю, і в тому килимі частіше й частіше траплялися маки такого яскравого червоного кольору, що Дороті, дивлячись на них, мимоволі примружувала очі.

— Вони іірекрасні, правда ж? — сказала дівчинка, вдихаючи їхній п'янкий аромат.

— Вірю вам на слово, — відповів Страшило. — Бо той, хто не має мозку, хіба ж знається на красі!

— Якби в мене було серце, вони б мені так подобалися! — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— Я дуже люблю квіти, — докинув лякливий Лев. — Дивіться, які вони беззахисні й ніжні! Але в лісі, на жаль, такі яскраві не ростуть.

Що далі вони йшли, то більше їм траплялося великих маків, а інших квітів ставало менше; нарешті вони опинилися в полі, вкритому суцільним яскраво-червоним килимом.