Чарівник Країни Оз - Сторінка 4

Страшило й досі стояв у кутку.

— Треба пошукати, чи нема тут де-небудь води, — сказала йому Дороті.

— Навіщо вам вода?

— Щоб умитися, бо я вся в пилюці, та й напитися, бо так у горлі пересохло, що я не з'їм і шматочка хліба.

— Певно, нелегко все-таки бути істотою з плоті й крові, — задумливо мовив Страшило. — Ви не можете обійтися без сну, без їжі, води. Зате у вас є мозок! А я б і не таке терпів, аби тільки вміти по-справжньому мислити.

Вийшовши з хатки, вони пішли лісом і незабаром натрапили на прозоре джерельце. Дороті напилася, вмилась і поснідала. В козубці лишалося вже зовсім мало хліба, й дівчинка подумала, що все-таки добре, що Страшило не відчуває голоду: хліба обмаль, ледь вистачить на день для неї й Тото.

Коли вона вже повернула до жовтого цегляного шляху, з хащі долинув тяжкий стогін.

— Що це? — злякано спитала Дороті.

— Якби ж то я знав, — відповів Страшило. — Але можна піти подивитися.

Ту ж мить стогін почувся вдруге. Вони пішли між дерев і за кільканадцять кроків побачили, як попереду щось блимнуло. Дівчинка наддала ходи, а тоді раптом скрикнула і стала мов укопана.

Під великим надрубаним деревом стояв, піднявши над головою сокиру, чоловічок, геть увесь із бляхи: бляшана голова, бляшані руки й ноги були приєднані до бляшаного тулуба на бляшаних суглобах. Чоловічок стояв зовсім нерухомо, як статуя.

Поки Дороті й Страшило зачудовано роздивлялися на нього, Тото, гавкнувши, хапнув його за бляшану ногу — і ледве не зламав зуба.

— Це ви стогнали? — спитала Дороті.

— Так, я, — відповів бляшаний чоловічок. — Я стогну вже понад рік, але досі ніхто не чув мене. Ви прийшли на допомогу перші.

— Чим же я можу вам допомогти? — спитала дівчинка, зворушена його сумним голосом.

— Принесіть маслянку й змастіть мені суглоби, — відповів бляшаний чоловічок. — Вони так заіржавіли, що я не можу ворухнутися. Змастіть мене, і я враз оживу! Маслянка стоїть на полиці в моїй хаті.

Дороті побігла до хати, знайшла маслянку, бігцем повернулася і, перевівши подих, спитала:

— З чого починати?

— З шиї, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Мастило, певно, не допомогло б, якби Страшило не покрутив бляшану голову з боку на бік — тільки тоді шия стала як шия.

— А тепер змастіть мені суглоби рук, — попросив Бляшаний Лісоруб.

Дороті виконала й це його прохання, а Страшило заходився обережно згинати й розгинати металеві руки, аж поки в суглобах не лишилося іржі й вони стали як новенькі.

Бляшаний Лісоруб із полегкістю зітхнув, опустив сокиру й поставив її біля дерева.

— Ох, як приємно! — сказав він. — Я тримав цю сокиру над головою, відколи заіржавів. Яке ж це щастя — звільнитися від неї! Якщо ви й ноги мені змастите, я стану знову такий, як був.

Дороті зі Страшилом змастили Лісорубові суглоби ніг, і він, пересвідчившись, що ноги вільно згинаються й розгинаються, заходився дякувати своїм рятівникам. Лісоруб виголосив цілу промову, розчулену й сповнену щирої вдячності.

— Я стояв би тут вічно, якби не ви, — сказав він на завершення. — Тож дякую і ще раз дякую за те, що ви повернули мене до життя. А тепер дозвольте поцікавитись, які дороги привели вас сюди?

— Ми йдемо до Смарагдового Міста, на зустріч із великим чарівником Озом, — відповіла Дороті. — Ніч застала нас у лісі, й ми заночували у вашій хаті.

— А чому ви хочете зустрітися з Озом?

— Я проситиму, щоб він допоміг мені вернутися додому. А Страшило попросить, щоб Оз уклав йому в голову бодай трохи мозку замість соломи.

Бляшаний Лісоруб замислився, а тоді спитав:

— Як ви гадаєте, чи міг би Оз дати мені серце?

— А чого ж, — відповіла Дороті. — Для нього це, мабуть, не важче, ніж дати Страшилові мозок.

— І то правда, — кивнув головою Лісоруб. — Тоді, з вашого дозволу, я приєднаюся до вас і теж піду до Смарагдового Міста просити в Оза допомоги.

— Авжеж, гайда з нами, — озвався Страшило, і Дороті додала, що буде тільки рада, якщо він приєднається до них.

Отож Бляшаний Лісоруб узяв на плече сокиру, і вони вийшли на шлях, вимощений жовтою цеглою.

Бляшаний Лісоруб завбачливо попросив Дороті покласти маслянку в козубець.

— Це на випадок дощу, — пояснив він. — Бо під дощем я обов'язково заіржавію, й без мастила тоді не обійтися.

А незабаром новий супутник показав, що може бути дуже корисний своїм рятівникам. Сталося це, коли шлях перегородили зовсім непрохідні хащі — суцільна стіна з переплетеного гілля. Знявши з плеча сокиру, Бляшаний Лісоруб заходився рубати. Він напрочуд швидко розчистив дорогу, і вони рушили далі.

Замислена Дороті не помітила, як Страшило впав у глибоку яму. Озирнулась вона тоді, коли він покликав на допомогу.

— Чому ви не обминули тієї ями? — спитав Бляшаний Лісоруб.

— Тому, що мені бракує розуму, — весело відповів Страшило. — От дасть мені Оз трохи мозку — стану розумніший і ями почну тоді обминати.

— Ясно, — кивнув Бляшаний Лісоруб. — Та все-таки найдорожче в світі — не мозок.

— А він у вас є? — поцікавився Страшило.

— Ні, в мене голова зовсім порожня. Але колись я мав і мозок, і серце, тож знаю, чого вони варті. Якби мені запропонували вибрати щось одне, я обрав би серце.

— Чому? — спитав Страшило.

— Дозвольте, я розповім вам історію свого життя, і ви зрозумієте чому. Мій батько був лісоруб — заготовляв у лісі дрова, продавав їх і тим заробляв собі на хліб. Підрісши, я теж став лісорубом. Після того, як батько помер, я доглядав свою стареньку матір, а коли й матері не стало, лишивсь я на світі один як палець і вирішив одружитися. Доля звела мене з однією дуже вродливою дівчиною, яку я покохав усім серцем. Дівчина відповіла мені взаємністю й пообіцяла вийти за мене заміж, як тільки я зароблю гроші на нову хату. Ясна річ, я трудився не покладаючи рук. Отут і почалися мої нещастя. Річ у тім, що наречена жила в однієї старої жінки, яка не хотіла її відпускати: стара була страшенно ледача, а дівчина і годувала її, і господу доглядала. Пішла та стара до Лихої Відьми Сходу й пообіцяла пару овечок і корову, якщо та не дасть нам одружитися. Відьма погодилась і зачарувала мою сокиру. Одного дня, коли я, мріючи про свою нову хату, працював у лісі, сокира вислизнула з рук і відтяла мені ліву ногу. Спочатку я вирішив, що пропав: який же з одноногого лісоруб! Та потім надумав піти до бляхаря, і той на моє прохання зробив мені бляшану ногу, до якої я незабаром звик, як до справжньої, — тим паче, що й слугувала вона мені не набагато гірше. Довідавшись про це, Лиха Відьма страшенно розлютилася: вона ж бо пообіцяла старій, що ми з моєю коханою ніколи не одружимось! І коли я знову вийшов рубати дрова, сокира вдруге вислизнула в мене з рук і відтяла праву ногу. Довелося ще раз звертатися до бляхаря й звикати до другої бляшаної ноги. По тому зачарована сокира відтяла по черзі ліву й праву руку, але я не здавався і їх теж замінив бляшаними. Тоді з волі Лихої Відьми сокира відтяла мені голову. Я подумав був, що це вже кінець, але й тут мене виручив бляхар: він випадково набрів на мене в лісі й швиденько злагодив бляшану голову. Гадаючи, що ворога переможено остаточно, я працював тепер завзятіше, ніж будь-коли. Та я не уявляв собі, яка підступна й жорстока Лиха Відьма. Вона домоглася-таки свого: ще раз зачарувала мою сокиру, і та, вирвавшись із рук, розтяла навпіл мій тулуб. Бляхар і цього разу допоміг: зробив із бляхи тулуб і металевими суглобами з'єднав з ним мої бляшані руки, ноги й голову. Працювати я міг не гірш, ніж раніше, але — в тому-то й лихо! — втративши серце, я втратив і кохання до любої дівчини. Тепер мені було байдуже, вийде чи не вийде вона за мене заміж. Певно, вона й досі живе в тієї старої — чекає, коли я з'явлюся й поведу її під вінець. А проте лихо не без добра: я пишався своїм новим тілом — воно так вилискувало на сонці, й сокира була тепер не страшна, бо вже не могла поранити мене. Моє тіло боялося тільки одного: іржі. Звісно, я тримав у хаті маслянку й раз у раз змащував собі суглоби. Та одного дня забув це зробити, і, як на те, мене захопила в лісі злива. Перше ніж я встиг подумати про небезпеку, мої суглоби заіржавіли, і я закляк на тому місці, де ви мене знайшли. Цілий рік я простояв непорушно, багато чого передумав і зрозумів: найбільше моє лихо в тому, що я втратив серце. Сповнений кохання, я був найщасливішою людиною в світі, але той, хто не має серця, не може кохати. Якщо великий Оз дасть мені серце, я повернуся до своєї нареченої й одружуся з нею.

Супутники з великою цікавістю вислухали розповідь Бляшаного Лісоруба, та коли він скінчив, Страшило зауважив:

— А я все одно проситиму для себе не серце, а мозок, бо ж дурень навряд чи знатиме, що із своїм серцем робити.

— Ні, серце важливіше, — стояв на своєму Бляшаний Лісоруб. — Самий розум ще не робить людину щасливою, а на світі немає нічого кращого від щастя.

Дороті мовчала, бо не знала, хто з них має рацію. До того ж її тепер тривожило зовсім інше: хліба лишилося зовсім мало — ще раз поїсти вдвох із Тото, й козубець спорожніє. "Добре, звичайно, що Лісоруб і Страшило хліба не потребують, — подумала вона, — але ми з Тото не бляшані й не солом'яні і без їжі жити не можемо".

ЛЯКЛИВИЙ ЛЕВ

Наші мандрівники йшли і йшли дрімучим лісом, спотикаючись тепер мало не на кожному кроці, бо жовтий цегляний шлях був геть устелений сухим гіллям та опалим листям. У цьому закутку лісу майже не водилося птахів, вони ж бо люблять вільний простір і щедре сонце. Але з-за дерев раз у раз чулося гарчання якогось хижого звіра, і серце дівчинки злякано завмирало, бо вона не знала, що то за звір. Зате Тото знав: він тулився до ніг своєї хазяйки й навіть не гавкав у відповідь.

— Чи довго нам ще йти лісом? — спитала Дороті в Бляшаного Лісоруба.

— Не скажу, бо сам ніколи не ходив до Смарагдового Міста, — відповів той. — Але мій батько один раз відвідав його і, пам'ятаю, розповідав мені, тоді ще малому хлопцеві, що то була подорож тривала й небезпечна, хоч поблизу самого міста починався край небаченої краси. Але поки при мені моя маслянка, я нічого не боюся. Страшилові теж ніхто не заподіє лиха, а вам і поготів, бо на чолі у вас — печать поцілунку Доброї Відьми.

— А Тото? — стурбовано запитала дівчинка. — Хто захистить Тото?

— В разі небезпеки ми й самі захистимо його, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Тільки-но він це сказав, у хащі розлігся жахливий рик, і звідти вистрибнув величезний Лев.