Чарівник Країни Оз - Сторінка 11

Тоді вони напали на нього, почали жалити, але тільки пообламували об бляху свої жала, шкоди ж йому ніякої не заподіяли. А відомо, що джміль без жала жити не може. Отож і рою джмелиного як не було: попадали вони до Лісорубових ніг та й залишились лежати, схожі на купу дрібного вугілля.

Дороті з Бляшаним Лісорубом зібрали солому, напхали нею Страшила — і він знову став перед ними, наче нічого не було. По тому вони рушили далі. Як побачила Лиха Відьма, що чорні джмелі її лежать неживі, мов купка дрібного вугілля, — зубами заскреготіла, ногами затупотіла, із голови навіть жмут волосся висмикнула, а тоді прикликала до себе дванадцятьох своїх рабів-моргунів, роздала їм гострі списи й наказала перехопити чужинців і знищити їх.

Вояки з моргунів були кепські, проте наказ є наказ: списи на плечі і — кроком руш! Побачив те військо Лев, ревнув щосили — і перелякані моргуни покидали свої списи й припустили додому так, що тільки п'яти замигтіли.

Коли раби добігли до замку, Лиха Відьма відшмагала їх канчуком і послала на найважчу роботу, а сама сіла й замислилась, що ж його робити далі. Дуже вже спантеличили її ці чужинці, яких жодна сила не бере. Та Відьма була не тільки лиха, але й могутня. Незабаром вона придумала, як здолати Дороті та її друзів.

У відьминій шафі лежав золотий шолом, оздоблений діамантами й рубінами. Шолом цей був чарівний. Власник його міг тричі прикликати крилатих мавп і віддати їм будь-який наказ — крилаті мавпи вмить виконували його. Але ці дивні створіння з'являлися на виклик тільки тричі. Лиха Відьма вдавалася до послуг чарівного золотого шолома вже двічі: коли за допомогою крилатих мавп обернула в рабство моргунів і коли оголосила війну самому великому Озу й відвоювала в нього Західний край. Якби не крилаті мавпи, вона б у тій війні, звичайно, свого не домоглася б. Отож іще тільки раз вона могла скористатися золотим шоломом, а тому приберігала його на крайній випадок. І ось тепер, залишившись без лютих вовків, воронів і джмелів, та ще й побачивши, як лякливий Лев розігнав її військо, Лиха Відьма вирішила, що крайній випадок настав.

Вона дістала золотий шолом, наділа його на голову, підстрибнула на лівій нозі й повільно проказала:

— Ен-не, бе-не, раб-ба!

Потім підстрибнула на правій нозі й проказала:

— Квін-тер, пін-тер, жаб-ба!

А потім підстрибнула на обох ногах і щосили загорлала:

— Тор-ба з гор-ба гоп!

Ту ж мить чари почали діяти. Небо потемніло, і в тій темряві щось загуло, загуркотіло, почувся багатоголосий гомін і сміх, а коли сонце знову освітило землю, Лиха Відьма стояла вже в оточенні великої зграї мавп, які відрізнялися від усіх інших своїх родичів тим, що мали великі, дужі крила.

Мавпячий Король уклонився Відьмі й промовив:

— Ти викликала нас утретє і востаннє. Ми слухаємо тебе і коримося!

— Летіть до чужинців, що проникли в мої володіння, і знищіть їх усіх, за винятком Лева, — сказала Лиха Відьма. — Лева ж принесіть сюди, я запряжу його в карету — нехай возить мене.

— Наказ твій виконаємо! — сказав ватажок, і крилаті мавпи із шумом подалися навперейми Дороті та її друзям.

Кілька мавп підхопили Бляшаного Лісоруба, злетіли з ним під хмари й, нагледівши поле, всіяне гострим камінням, кинули бідолаху стрімголов на те поле. Лісоруб упав на гостре каміння й так побився-погнувся, що вже не міг ні поворухнутися, ні навіть застогнати.

Інші мавпи вхопили Страшила й умить розпатрали його: витрусили з голови і тулуба всю солому, а капелюх, одежу й чоботи зв'язали в маленький клунок і закинули на верхівку високого дерева.

Решта мавп накинули на Лева мотузяний зашморг, обплутали йому мотуззям лапи, а головне пащу, та так міцно, що він не міг не те що вкусити чи дряпнути, а навіть поворухнутися. Потім злетіли з ним під хмари, перенесли до замку Лихої Відьми й там поклали на малому подвір'ї, обгородженому залізними ґратами, такими міцними й високими, що навіть Лев не подужав би їх зламати чи перескочити.

Але Дороті мавпи не стали кривдити. Дівчинка стояла із Тото на руках, нажахано спостерігаючи, як вони розправляються з її друзями, й думала, що зараз і їй буде край. Але мавпячий Король, який уже простяг був до неї волохаті лапи, помітив раптом на її чолі знак поцілунку Доброї Відьми — і зразу відсахнувся, кровожерлива посмішка зійшла з його потворного виду, й він помахом лапи наказав підлеглим не чіпати Дороті.

А коли всі крилаті мавпи обступили її, Король мовив до них так:

— Цієї дівчинки, цур, не кривдити: її захищає Сила Добра, яка набагато могутніша, ніж Сила Зла. Ми можемо тільки перенести її до замку Лихої Відьми, а там нехай стара вирішує, що з нею робити.

Мавпи обережно підхопили Дороті з Тото, швидко перенесли до замку, опустили на землю, й мавпячий Король сказав Лихій Відьмі:

— Ми зробили все, що могли. Бляшану людину й опудало знищили, Лева зв'язали й доправили на твоє подвір'я. Що ж до дівчинки, то ні її, ані песика, що в неї на руках, ми скривдити не наважились. А тепер твоїй владі над нами — кінець, і ти нас більше ніколи не побачиш.

По тому крилаті мавпи, сміючись і перегукуючись, злетіли в небо й за мить зникли з очей.

Побачивши в Дороті на чолі печать, Відьма і здивувалась, і стривожилась: вона ж бо добре знала, що і крилатим мавпам, і їй самій кривдити людину, позначену такою печаттю, суворо заборонено. А коли стара уздріла на ногах у дівчинки срібні черевички, в неї аж зуби зацокотіли від страху. Ще б пак: кому, як не Відьмі, відати, яка могутня чарівна сила таїлася в тих черевичках! Правителька Краю Заходу, певно, втекла б від Дороті, якби, зазирнувши їй в очі, не побачила, що простодушна мала дитина навіть не здогадується про свою могутність. А побачивши це, стара посміялась із себе й вирішила: "Якщо вона не усвідомлює своєї власної сили, мені нічого її боятися — нехай стає моєю рабою!" І грубо мовила:

— Затям собі: моє слово для тебе — закон. Якщо ти хоч раз не послухаєшся, я зроблю з тобою те саме, що і з Бляшаним Лісорубом та Страшилом. А тепер — іди за мною.

Дороті пішла за Відьмою кімнатами, одна одної пишнішими. Так вони дісталися кухні, де Відьма звеліла дівчинці вичистити казани, каструлі й чайники, підмести підлогу й розпалити в печі вогонь.

Дівчинка покірно взялася до роботи, радіючи, що Лиха Відьма не скарала її на смерть.

Загадавши Дороті тяжку роботу, Відьма вийшла на подвір'я, щоб запрягти в карету лякливого Лева. "Ото буде втіха — замість коня поганяти лева!" — думала вона. Та коли стара відчинила ґратчасту хвіртку, Лев люто заревів і блискавично стрибнув до неї. Перелякана Відьма ледь устигла відскочити й зачинити за собою хвіртку на засув.

— Знай: не підставиш шию під хомут — здохнеш із голоду, — сказала вона Левові крізь грати. — Я тебе не годуватиму, доки не скоришся!

Після цього вона зовсім не давала Левові їсти, але щодня опівдні підходила до клітки й питала:

— Ну як, підставиш шию під хомут чи ні? А Лев відповідав:

— Ні, не підставлю. А якщо ти поткнешся до клітки, я тебе роздеру на шматки.

Річ у тім, що Дороті потай годувала свого друга: щоночі, коли Відьма спала, дівчинка приносила йому з кухні чого-небудь поїсти й після того, як Лев наїдався, лягала біля нього на соломі, клала голову на м'яку, густу гриву й пошепки розмовляла з ним про одне: як утекти із замку. Але втекти було неможливо, бо замок удень і вночі охороняли раби Лихої Відьми — моргуни, які страшенно її боялися й робили все, що вона їм наказувала.

Вдень дівчинці доводилося тяжко працювати, й Лиха Відьма не раз погрожувала, що відлупцює її старою парасолькою, яку завжди носила на руці. Насправді Відьма не наважилася б ударити Дороті, на чолі у якої була Печать Добра. Але дівчинка цього не знала й весь час боялася не тільки за себе, але й за Тото. Одного разу стара таки вдарила Тото парасолькою, але хоробрий песик не дав їй спуску — наскочив і вкусив за ногу.

Що день, то більша туга огортала Дороті, коли вона згадувала про тітоньку Ем і думала, що, мабуть, довіку вже не вернеться до рідного Канзасу. В такі хвилини гіркі сльози самі котилися з її очей, а Тото сидів біля її ніг, зазирав їй в обличчя і жалібно скавчав — співчував своїй маленькій хазяйці. Власне, песика не обходило, де жити — в Канзасі чи в Країні Оз, — аби лише бути поряд із Дороті; але він відчував, що дівчинка журиться, й журився разом з нею.

А Лиха Відьма тим часом думала про одне: як би ото забрати в Дороті срібні черевички. У Відьми не лишилося ні лютих вовків, ні хижих воронів, ні лихих джмелів, вона вже використала всю чарівну силу золотого шолома, але якби їй пощастило заволодіти срібними черевичками, вони додали б їй могутності більшої, ніж вона мала досі. Отож стара весь час стежила за Дороті, сподіваючись вилучити мить, коли дівчинка роззується, і вкрасти в неї чарівну взуванку. Але Дороті так пишалася своїми черевичками, що скидала їх тільки тоді, коли милася або лягала спати. Відьма ж боялася темряви й тому не наважувалась прокрастися вночі до кімнати, де дівчинка спала. А ще більше, ніж темряви, Відьма боялася води й тому навіть не підходила до ванної, коли Дороті милася. Стара і з парасолькою ходила весь час, щоб на неї не впала жодна краплина дощу.

Та Лиха Відьма була надто хитра й підступна. І таки придумала, як домогтися свого: посеред кухні вона поклала залізний брус і, почаклувавши, зробила його невидимим. Дороті перечепилася об нього і гепнула на підлогу. Забитись вона не забилася, але один черевичок злетів з неї і покотився до дверей. Лиха Відьма блискавично схопила його і взула на свою кістляву ногу.

Стара страшенно зраділа, бо, викравши одного черевичка, вона здобула й половину властивої взуванці чарівної сили, а другої половини Дороті вже не могла б застосувати проти неї, якби навіть і знала, як це зробити.

Побачивши свій черевичок на нозі в Лихої Відьми, дівчинка обурилась:

— Віддайте, негайно віддайте! — крикнула вона.

— Адзуськи, — відказала Відьма. — Черевичок тепер мій, а не твій!

— Це підлість! — вигукнула Дороті. — Ви не маєте права відбирати його в мене!

— Моя воля — моє й право, — зареготала у відповідь Лиха Відьма. — Був черевичок твій, а став мій. І другий я теж у тебе відберу, от побачиш!

Тут Дороті, нестямившись, ухопила відро з водою, що стояло поблизу, й вихлюпнула на Відьму, обмочивши її з голови до ніг.

Відьма заверещала, затрусилась і — о чудо! — в Дороті на очах почала зменшуватись і розпливатися!

— Що ти наробила! — кричала вона. — Що ти накоїла! За хвилину я розтану-у!

— Вибачте, я ж не думала… — прошепотіла Дороті, перелякано спостерігаючи, як Відьма тане, мов грудочка цукру в склянці з окропом.

— Ти хіба не знала, що мені на роду написано померти від води? — волала Відьма відчайдушним голосом.

— Авжеж, ні.