Долина Тупоту Копит - Сторінка 2

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

На тихих вулицях, які він минав, вони гніздилися по обидва боки, й від того все тут ще дужче здавалося покинутим; сліпила очі осяйна краса машин, їхня блискуча елегантність, проти якої власники неначе боронилися бридкими талісманами: мавпячими мармизами, усміхненими їжаками, гидкими зебрами з вискаленими зубами, гномами з мертвим усміхом у руденьку борідку.

Звідси виразніше чулося скандування, поодинокі вигуки, долинув голос диктора, що повідомляв про перемогу ціш-бруннської четвірки, зірвалися оплески, ударив туш і залунала пісня:

Цішбрунн мій горами сповитий, Там води пливкі, Там вина п'янкі Й чаклунки-жінки...

Сурми орекстру видмухували з себе нудну мелодію, наче пускали мильні бульки.

Аж ось він пройшов у браму, і все те раптово вщухло. Сюди, на подвір'я за будинком Гріфдуне, гомін з річки ледь-ледь долинав, пропущений крізь дерева, приглушений старими коморами, поглинутий муром, голос диктора лунав мовби несміливо:

— Жіночі пари...

Постріл стартового пістолета бухнув, ніби випал дитячого пугача, скандування бриніло, мов спів за мурами.

Тепер його сестри саме вдарили куцими веслами об воду, обвітрені їхні обличчя споважніли, на верхній губі в кожної виступили краплинки поту і жовті пов'язки на чолах потемніли; мати піднесла до очей бінокля й відіпхнула ліктем руку батька, що й собі потягся до бінокля.

— Ціш-ціш-брунн-брунн! — гримнув хор голосів, за яким на мить не стало чути більш нічого, лише подеколи пробивалися мізерні уривки інших слів:

^— У-нус, Ре-б'я...

А потім знялося справжнє ревище, яке тут, на цьому подвір'ї лунало, ніби хрипіння несправного радіоприймача. Цішбруннська двійка здобула перемогу; тепер напруження зійшло з облич сестер, обидві зірвали з голів потемнілі від поту пов'язки, впевнено підвеслували до фінішного човна й замахали руками батькові з матір'ю.

— Ціш! Ціш! — вигукували вболівальники.— Ура! Ціш! Над їхніми тенісними м'ячами, думав Пауль, червона кров

на білих волохатих м'ячах.

— Грифе! — стиха покликав він.— Ти нагорі?

— Агов,— озвався втомлений голос.— Іди сюди! Дерев'яні сходи наскрізь просякли літньою спекою, тхнуло

дьогтем і линвами, якими ніхто не торгував уже понад двадцять років. Грифів дід ще був власником усіх оцих комор, будинків, мурів. Батькові Грифа належала вже хіба що десята частина всього цього добра. "А я,— казав не раз Гриф,— матиму лише голубник, де колись держав голубів батько. Там є де простягтися на весь зріст, і я вилізу туди й роздивлятимусь великий палець на своїй правій нозі... Та й голубник буде моїм тільки тому, що він нікому ні до чого".

Стіни тут, нагорі, були обвішані старими фотографіями. Знімки були темно-червоні, аж руді. Біле на них потьмяніло й пожовкло. Пікніки дев'яностих років минулого сторіччя, змагання човнярів двадцятих років нинішнього, лейтенанти сорокових; молоді дівчата, що повмирали тридцять років тому бабусями численних онуків, журливо споглядали своїх супутників життя на протилежній стіні — торгівців вином чи линвами, власників судноверфей, чию бідермаєрівську тугу також відбили на фотоплівці перші аматори дагеротипів; студент тисяча дев'ятсот десятого року поважно дивився на свого сина, фенріха, що замерз на Чудському озері. Горище було притулком допотопних меблів, і поміж усім тим красувалась модерна книжкова полиця зі скляними банками; в одних купою лежали червоні гумові кілечка, вміст інших тьмяно проглядав крізь густий шар пилюки на склі: темне сливове повидло й консервовані вишні, блідо-червоні, анемічні, мов уста хворої дівчини.

Гріфдуне лежав на ліжку, голий до пояса; його запалі груди здавалися такими білими проти червоних щік, аж страшно ставало; він скидався на червону маківку, черешок якої вже зів'яв. Вікно було запнуте простиралом із сурового полотна — на ньому, наче висвітлені рентгеном, проступали всі плями, і сонячне проміння, проціджене крізь цю заслону, сповнило мансарду жовтим сутінком. На підлозі валялися шкільні підручники, на нічному столику повисли Грифові штани, а на умивальнику — сорочка; зелена вельветова куртка висіла на стіні поміж розп'яттям і листівками з краєвидами Італії: ослики, стрімкі узбережжя, кардинали. Коло ліжка стояла розкрита банка сливового повидла, звідки стирчала металева ложка.

— Знову регата. Човни, байдарки, який де не є водний спорт — тільки їхнього й клопоту. Танцюлі, теніс, гульки на святі збирання винограду, випускний бал, співи... Які колони підпиратимуть ратушу — позолочені, срібні, мідні,— чи не однаково... Господи, Паулю,— тихо сказав Гриф,— ти що, справді був там?

— Та був.

— І що?

— Нічого. Я й цим разом завернув назад. Не можу .Усе це дурне. А ти?

— Я вже давно кинув туди ходити. Нащо? Я ось думав: який зріст для нас найкращий... Кажуть, що я зависокий на свої чотирнадцять, а ти занизький. А в кого зріст такий як треба, ти знаєш?

— У Плокама.

І що, хочеться тобі бути таким заввишки, як він? Ні, не хочеться.

— Ось бач,— сказав Гриф,— бувають...— Він раптом замовк, перехопивши Паулів погляд, що неспокійно блукав по кімнатці.— Ти чого? Шукаєш?..

— Умгу,— відповів Пауль,— де він у тебе лежить? Пістолет?

Атож, давай його сюди.— Я це зроблю над коробкою з новенькими тенісними м'ячами,— думав він.— Ну,— ска зав він нетерпляче,— давай, кажу.

— Ат.— Гриф похитав головою і зніяковіло витяг ложку з банки на підлозі, але з ар аз-таки знову застромив її в повидло й зчепив пальці.— Краще закурімо. До чверті на восьму ще бозна-скільки часу. Змагання на човнах, на байдарках — усе це може затягтися ще й надовше. А тоді ще гулятимуть у парку. Кольорові ліхтарики, вшанування переможців. Твої сеструні перемогли в парному заїзді. Ціш-ціш-ціш...— тихо перекривив він.

— Покажи пістолета.

— Ат, навіщо? — Гриф сів на ліжку, вхопив банку з повидлом і пожбурив нею в стіну; скалки полетіли на всі боки, ложка стукнулась об край книжкової полиці й, перекрутившись у повітрі, впала перед ліжком. Повидло ляпнулося на підручник "Алгебра, частина І", а решта густим синім патьоком потекла по жовтому тиньку стіни, набувши зеленавого відтінку. Хлопці непорушно й мовчки втупилися очима в стіну. Аж як брязкіт завмер і рештки повидла спливли зі стіни на підлогу, обидва здивовано перезирнулися: розбита банка не справила на них враження.

— Ні,— сказав Пауль,— це не те, що треба. Пістолет краще. Може, ще вогонь... пожежа або вода... але найкраще пістолет. Знищити.

— І кого ж? — запитав Гриф; він нахилився, підняв ложку, облизав і з ніжною дбайливістю поклав на нічний столик.— Кого?

— Мене,— хрипко відказав Пауль,— тенісні м'ячі.

— Тенісні м'ячі?

— Ет, байдуже кого. Давай мені пістолета.

— Гаразд.— Гриф відкинув набік простирало, підхопився, відкинув ногою скалку скла, нахилився і взяв із книжкової полиці вузьку брунатну картонну коробку. Вона була хіба трохи більша за коробку з-під сигарет.

— Що? — сказав Пауль.— Оце він? У цій коробці?

— Еге ж,— відповів Гриф,— він.

— І оце з нього ти вісім разів вистрелив у консервну бляшанку з відстані тридцяти метрів і сім разів улучив?

— Так, сім разів,— непевно відповів Гриф.— Хочеш на нього подивитися?

— Ні-ні.— Пауль сердито глянув на коробку, що пахла тирсою, в якій пакують тріскавки для пугачів.— Ні-ні, я не хочу на нього дивитися. Покажи патрони.

Гриф знову нахилився. На його довгій білій спині повиступали й знов поховалися хребці, і цього разу він швидко розкрив пакуночок завбільшки з сірникову коробку. Пауль узяв мідний патрон двома пальцями, ніби прикидав на око його довжину, тоді став повертати на всі боки й, хитаючи головою, роздивлявся круглу блакитну головку патрона.

— Ні,— сказав він,— із цього пуття мало. У батька... Візьму батьків.

— Він же замкнений,— сказав Гриф.

— Якось уже я до нього доберуся. Треба тільки впоратись до пів на восьму — о пів на восьму батько його завжди чистить, перед тим як іде до пивниці, розбирає і змащує. Він у нього великий, чорний і гладенький. І важкий, а патрони товсті, отакі-о,— він показав, які саме.— І...

Пауль не доказав і зітхнув. Над тенісними м'ячами, подумав він.

— Ти справді хочеш застрелитися, га?

— Може,— сказав Пауль. Ноги моїх очей зранені, думав він, руки моїх очей змучені.— Ох, та ти ж сам знаєш.

Грифове обличчя враз потемніло й застигло, він ковтнув слину й рушив до дверей; ступнув кілька кроків і спинився.

— Скажи, ти мені друг? —мовив він.— Друг чи ні?

— Друг.

— То візьми й ти банку та торохни нею об стіну. Візьмеш?

— Навіщо?

— Мати сказала, що подивиться мою мансарду, як прийде зі свята: побачить, чи я покаявся. Хатній лад і те де. Це вона все через табель. Нехай дивиться... То як, торохнеш банку?

Пауль кивнув головою й подався за двері. Гриф гукнув йому навздогінці:

— Візьми мірабель, як там ще є. Жовте на стіні буде куди краще, ніж оце червоно-синє мастило.

Пауль перебрав у напівтемряві чимало банок, поки знайшов жовту мірабель. Вони не зрозуміють, думав він, ніхто не зрозуміє, одначе я мушу це зробити; він вернувся до кімнати підняв праву руку й брязнув банкою об стіну.

— Ні, не те, що треба,— тихо сказав він, озираючи вдвох із Грифом сліди своєї роботи.— Не те, чого мені хотілось би.

— А чого б ти хотів?

— Я б хотів щось розтрощити,— сказав Пауль,— тільки не банку, не дерево, не будинок... Я не хочу, щоб твоя мати гнівалася, чи й моя, я люблю свою матір, і твою люблю... Таке все дурне.

Гриф упав на ліжко, затулив обличчя руками й пробурмотів:

— Куффанг пішов до тієї дівки. До Проліг?

Умгу.

Ет,— сказав Пауль, у неї й я був. Ти?

— Я. Не те, не те. Хихоче й бігає по коридору... Дурепа, й годі. Не тямить, що це гріх.

— Куффанг каже, що це гарно.

— А я тобі кажу, що ні, що не гарно. Куо^зфанг — йолоп, ти ж знаєп!. який він йолоп.

— Та знаю. Але що ти хоч робити?

— З дівчатами — нічого. Ті лише хихочуть. Я вже намагався. Вони дурні, тільки й знають хихи та сміхи.— Пауль підійшов до стіни і вказівним пальцем розмазав велику пляму повидла з жовтої мірабелі.— Ні,— сказав він, не обертаючись,— я піду роздобуду батькового пістолета.

Над тенісними м'ячами, думав він. Вони такі білі, як викупані ягнята. Кров на білих ягнятах.

— Жінки,— тихо сказав він,— жінки, а не дівчата. Гомін свята на воді, профільтрований крізь дерева, мури

й будівлі, невиразною луною озвався в кімнаті.

— Чоловіча вісімка.