Долина Тупоту Копит - Сторінка 5

Чого тобі?

— Я виїжджаю,— сказала вона.

— І я виїжджаю,— відказав він.— То й що? Усі виїжджають, майже всі. Я завтра їду до Цаллігкофена.

— Ні,— сказала вона,— я виїжджаю назавжди, до батька, у Відень...— їй раптом спало на думку: Відень — це, мабуть, теж якось пов'язане з вином, принаймні, так співають у піснях.

— Відень,— сказав він,— це на південь... І ти там житимеш?

— Умгу.

Він дивився на неї знизу вгору, якось наче в небо, і той погляд, непорушний і мов зачарований, злякав її. Я не твій Єрусалим, подумала вона, ні, справді ні, і все ж таки, мабуть, отаким поглядом дивилися прочани, вгледівши перед собою вежі священного міста.

— Я...— стиха мовила дівчина,— я все бачила. Він посміхнувся.

— Зійди вниз,— сказав він,— зійди лишень униз.

— Я не можу,— сказала вона,— мати мене замкнула, мені не можна показуватися надворі, аж поки й на поїзд... А ти...— вона зненацька замовкла, важко й неглибоко задихала від хвилювання й сказала те, чого не хотіла говорити.— А ти... піднімися краще сам.

Я не твій Єрусалим, думала вона, ні. Він, не опускаючи очей, спитав:

— Як до тебе вибратися?

— Вилазь на альтанку, а я подам тобі руку, й ти перелі зеш на веранду.

— Я... мене чекають...— А сам уже пробував рукою, чи міцні жердини альтанки; їх нещодавно поприбивали й нещодавно пофарбували; густе й темне листя винограду п'ялося по них угору, як по драбині.

Пістолет важко стукав хлопця по стегні; коли він підтягся до флюгера, на думку йому спав Гриф, що оце лежить там, у своїй халабуді, з незасмаглими грудьми й рум'яними щоками, під дзижчання настирливих мух; і Паулеві згадався невеличкий плаский нікелевий пістолет: треба спитати Грифа, чи окислюється нікель, якщо так, то нехай скаже, щоб не їли з тієї банки повидла.

Руки в дівчини були більші й дужчі, ніж у Грифа, більші й дужчі, ніж у нього, Пауля; він відчував це й тому засоромився, коли вона допомагала йому перебратися з гребеня альтанки на веранду.

Він оббив із рук пилюку й сказав, не дивлячись на дівчину

— Чудасія, справді я вже тут.

— Я рада, що ти прийшов. Я з третьої години сиджу замкнена.

Він нишком позирнув на неї, на її руку, що стягала на грудях плаща.

— Чого ти в плащі?

— Ти ж знаєш.

— Того?

— Умгу.

Він підійшов до неї ближче.

— Ти, мабуть, рада, що поїдеш звідси?

— Умгу.

— Один хлопець,— тихо сказав він,— продавав у нас у школі цидулки, там написано про тебе й ти намальована.

— Я знаю,— сказала вона,— він ще казав, що й мені дає грошей, як наторгує за ті цидулки, і що він бачив мене таку як там намальовано. Це все неправда.

— Ще б пак,— сказав він,— його прізвище Кус|)фанг, він йолоп і завжди бреше, це всі знають.

— Але про мене йому вірять.

— Еге ж,— мовив він,— дивно, але про тебе йому вірять. Вона ще дужче стягла на грудях плаща.

— Того я й виїжджаю так раптово, поки ще всі не поприходили з річки. Мені вже давно нема від них просвітку Кажуть: ти виставляєш своє тіло на оглядини,— байдуже, чи на мені відкрита сукня, чи закрита. А коли одягну светра, то й геть скаженіють... Але в щось же мені та треба вдягатися.

Поки дівчина говорила, він холодно роздивлявся її й думав: як це я про неї й разу не згадав, жодного разу... Коси в неї були біляві, білявими здавались і її очі — кольору свіжооб-струганого бука,— біляві й ледь вогкі.

— Я не виставляю свого тіла на оглядини, просто я його маю,— сказала вона.

Хлопець мовчав; правою рукою він трохи вище підсунув у кишені пістолета, що важко налягав йому на стегно.

— Еге ж,— мовив Пауль, і їй стало страшно, бо він знов дивився так, неначе уві сні; який він здавався тоді, в бінокль... немов сліпий, його темні очі були геть порожні і якось незбагненно дивилися на неї й водночас повз неї* тепер він знову був немов сліпий.

— Той дядько,— мерщій сказала вона,— що інколи заходить до матері, й вони все сперечаються,— такий старий, сивий... Ти його знаєш?

Стояла тиша, гомін змагань не порушував її, бо до річки звідсіль було далеко.

— Знаєш ти його? — перепитала вона, вже наполегливіше.

— Звісно, знаю,— відповів він.— Старий Дульгес.

— Так, він... То він часом якось так подивиться на мене й каже: "Триста років тому вони б тебе спалили як відьму. Тріскотять жіночі коси,— каже він,— і з тисячі горлянок вихоплюється крик лихої радості, крик їхніх темних душ, яким нестерпна краса".

— Чого ти мене сюди покликала? — запитав він.— Розповісти оце?

— І це також,— сказала вона.— А ще — я ж побачила, що ти там робив.

Він витяг з кишені пістолета, підняв його вгору й, посміхаючись, чекав, що вона закричить, але вона не закричала.

— Що ти хочеш із ним робити?

— Не знаю. У віщось стрельнути.

— У віщо?

— Може, в себе.

— Чому!

— Чому? — перепитав він.— Чому? Гріх. Смерть. Смертельний гріх. Розумієш ти це?

Помалесеньку, так, щоб не доторкнутися до дівчини, він прослизнув повз неї у відчинені двері кухні й, зітхнувши, прихилився до шафи; картина, якої він так давно не бачив і яка часом спливала в пам'яті, ще висіла на стіні: з фабричних димарів здіймаються догори пасма рожевого диму, збираючись у небі в одну криваву хмару. Дівчина стала на дверях, обернулася до нього. На обличчі її лежали сутінки, й вона скидалася на дорослу жінку.

— Заходь,— сказав він,— нас можуть побачити, а тобі воно ні до чого. Сама знаєш.

— За годину,— сказала дівчина,— я сидітиму в поїзді, ось... ось квиток —"туди", а "назад" немає.— Дівчина підняла догори рудий залізничний квиток. Пауль кивнув головою, і вона— сховала квиток у кишеню плаща.— У вагоні я скину плащ і їхатиму просто в светрі, розумієш?

Він знов кивнув головою.

— Година — це багато часу. Чи знаєш ти, що таке гріх? Смерть? Смертельний гріх?

— Колись,— сказала вона,— домагався аптекар... І вчитель, той, що читає у вас історію.

— Дренш?

— Так, він... Я знаю, чого вони хочуть, але не розумію, що означають ті слова, які від них чуєш. Я знаю, що таке гріх, але не розумію цього, так, як і тих слів, що їх вигукують мені навздогін хлопці, коли я потемки сама собі вертаюся додому; вони гукають мені хтозна-що з під'їздів, з вікон або й з машин. Я знаю ці слова, але не розумію їх. А ти розумієш?

— Розумію.

— То що ж воно таке? — спитала дівчина.— Воно тебе мучить?

— Мучить,— відказав він.— Дуже.

— І зараз теж?

— Так,— сказав він.— А тебе не мучить?

— Ні,— відповіла вона,— мене це не мучить... Мені тільки прикро, що воно існує й що інші чогось від мене хочуть... і що вигукують мені навздогін. Скажи, чого ти надумав застрелитися? Через це?

— Так,— сказав він,— тільки через це. Пам'ятаєш? Як це там?.. "Те, що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане й на небі".

— Пам'ятаю,— відповіла вона.— Іноді я лишалася на уроках релігії в класі разом з усіма.

— Он як,— сказав він,— то тоді ти, може, знаєш, що таке гріх? Смерть?

— Знаю,— мовила вона,— а ти справді в це віриш?

— Вірю.

— В усе?

— В усе.

— Ти знаєш, я в це не вірю... Але я певна, що найтяжчий гріх — застрелити себе чи... Я це чула,— сказала вона голосніше,— на власні вуха.— Вона лівою рукою смикнула себе за вухо, а правою й досі придержувала плаща,— на власні вуха чула, як священик сказав: "Не можна кидати господові під ноги божий дар — життя".

— "Дар життя",— перекривив він.— І ніяких ніг господь не має.

— Не має? — тихо перепитала вона.— Не має ніг? І ніхто не прибивав їх до хреста цвяхами?

Він помовчав, почервонів, а тоді сказав:

— Я й забув...

— Отак,— мовила вона,— якщо ти віриш в усе не на словах, а справді, як сам кажеш, то мусиш і в це вірити. Віриш ти в це?

— У що?

— У те, що не можна збавляти собі віку.

— Ат,— сказав він і підняв пістолета вгору.

— Слухай,— сказала вона,— сховай його. Не роби дурниць. Сховай, будь ласка.

Він запхнув пістолета в праву кишеню штанів, сягнув рукою в ліву й витяг патрони. Тьмяні, без блиску, три обойми лежали в нього на долоні.

— Повинно вистачити,— сказав він.

— Стріляй у щось інше,— сказала дівчина,— ось хоч би...— Вона обернулась, поглянула на будинок його батька, зазирнула у відчинене вікно.—...Ось хоч би в тенісні м'ячі.

Його обличчя зашарілося — наче аж потемніло, руки безвладно опустилися, патрони впали додолу.

— Звідки ти знаєш?..— промимрив він.

— Що — знаю?

Він нахилився, підняв з підлоги обойми і обережно засунув назад патрон, що випав з однієї; тоді глянув у вікно, на свій будинок, освітлений сонцем: білі й тверді, лежали там у коробці тенісні м'ячі.

А тут, у цій кухні, пахло купіллю, милом, пахло злагодою і свіжим хлібом, пирогами; на столі лежали червонобокі яблука, газета й півогірка, ясно-зеленого в осередку, темного й твердого біля шкірки.

— Я знаю й те,— сказала дівчина,— як вони поборювали гріх. Чула колись.

Хто?

— Ваші святі. Священик розповідав: вони бичували себе, постували й молилися, та ніхто з них себе не вбивав.

Вона повернулась обличчям до хлопця й злякалася: ні, ні, я не твій Єрусалим.

— Вони мали не чотирнадцять років,— сказав хлопець,— і не п'ятнадцять.

— Всяк було,— не поступалася вона.

— Ні,— сказав він,— ні, не так, майже всі вони спершу нагрішили, а вже потім стали праведниками.

Він підступив ближче до дівчини — ішов, тулячись спиною до підвіконня, щоб її не зачепити.

— Брешеш,— сказала вона,— декотрі зовсім не грішили... та я ж в усе це й не вірю... хіба що в матір божу.

— "Хіба що",— зневажливо мовив він.— Але ж то — мати божа.

Він поглянув дівчині в обличчя, тоді відвернувся й тихо мовив:

— Пробач... Еге ж, я вже пробував, молився.

— І постував?

— Ат,— сказав він,— що таке "постував"? Мені взагалі байдуже про їжу.

— Але ж ти не постував... І не бичував себе... Я постувала б, я бичувала б себе, якби вірила.

— Слухай,,.— тихо озвався він.— Скажи, тебе це справді не мучить?

— Ні,— відповіла вона,— мене не тягне щось таке зробити, щось побачити, сказати щось... А тебе — тягне?

— Так.

— Шкода,— сказала вона,— що ти такий ревний католик.

— Чому шкода?

— Я показала б тобі свої груди. Залюбки показала б... тобі... В усіх тільки й балачок що про це, хлоп'ячня вигукує навздогін мені всячину, але ніхто ніколи їх не бачив.

— Ніхто?

— Ніхто,— сказала вона,— ніколи.

— Покажи мені це.— мовив він.

— Тепер уже не буде так, як тоді, пригадуєш?

— Пригадую,— сказав він

— Тобі тоді перепало?

— Ні, тільки мати зчинила таку бучу. Вона була просто не при собі й скрізь про це розповідала.