Долина Тупоту Копит - Сторінка 4

Всі картинки були невеличкі, виразні, створені наче зумисне для альбома спогадів, мініатюри, викарбувані з блакиті неба, зелені прибережних рослин та хвиль зеленавої річки й червіні прапорців над ними, змішані з гомоном, що вирував під картинками внизу, наче в кіно,— записаний на плівку текст і музика: хорове скандування, вигуки "Ура!", переможне ревище вболівальників, звуки духового оркестру, сміх; і цяточки білих човнів на острівцях картинок; манісінькі, наче пір'їнки пташенят, і так само легесенькі й прудкі, жваво пурхали вони по зеленавій воді; коли білі цяточки наближались до краю бінокля, гамір на річці трохи голоснішав. Виходить, ось яким усе це залишиться в моїх спогадах: невеличкий альбом з низкою мініатюр, та й більш нічого.

Трішки покрути бінокля — і все розпливається, червоне переходить у зелене, синє в сіре; крутни ще раз — і перед очима зостається тільки кругленьке пасмо туману, й гамір лунає так, немовби то група альпіністів, заблудившись, гукає на допомогу чи подає сигнали рятувальна команда.

Дівчина повернула бінокля й заходилася повільно водити ним по небі, вирізуючи малі кружалочки блакиті, як ото мати вирізала бляшаною формочкою однакові кружалочки жовтого, рівно розкачаного тіста, коли пекла коржики, так тепер вона вирізала кружальця з рівної небесної блакиті, круглі небесні коржики, багато-багато блакитних кружалець. Але ж і там, куди я їду, буде блакитне небо, то нащо в альбомі спогадів оці мініатюри? Геть їх! Бінокль поволі поплив далі. Обережно, подумки сказала вона, тепер я лечу, й відчула легеньке запаморочення, подолавши відстань понад кілометр менше ніж за секунду, перелетіла з блакиті небес на дерева уздовж алеї, а тоді полинула повз дерева, повз сірий шифер сусіднього даху — аж поки раптом зазирнула в чиєсь житло: пудрениця, образ матері божої, дзеркало, чорний чоловічий черевик на блискучій, добре натертій підлозі; ось вітальня: самовар, знов образ матері божої, велике родинне фото, латунна смужка порога й брунатно-вишневе, тепле мерехтіння червоного дерева. Вона спинилася, запаморочення минало не швидко; аж ось залетіла в передпокій; розкрита картонна коробка зі сніжно-білими тенісними м'ячами,— які ж вони огидні, ці м'ячі, подумала вона, як ото груди в декотрих жіночих статуй, від яких мене нудить; ось тераса; під тентом — застелений скатертиною стіл, на ньому брудний посуд, порожня пляшка з-під вина з нескинутим білим станіолевим обручиком на шийці; ох, тату, подумала дівчина, яка краса, що я їду до тебе, і яка краса, що ти не з тих, хто п'є вино, а з тих, хто воліє горілку.

З даху гаража в кількох місцях капала розтоплена смола; і враз дівчина злякалася, бо просто перед нею постало обличчл Пауля — десь так за двадцять чотири метри, безмежно далеко, та в біноклі за якихось два метри від неї. Його бліде обличчя ніби промовляло, що він наважився на відчайдушний вчинок; він мружив очі проти сонця, руки, стиснуті в кулаки, були опущені, так наче він щось ніс, та він не ніс нічого, в конвульсивно стулених кулаках нічого не було; він звернув за ріг гаража і, обливаючись потом, важко дихаючи, вискочив на терасу, аж на столі забринів посуд; хлопець поторгав двері, ступнув два кроки ліворуч, стрибнув на підвіконня й зіскочив до кімнати. Сріблясто заграв самовар — Пауль ударився об сервант, за склом від поштовху задзвеніли поставлені рядочком келишки, стукаючись один об один вінцями; той дзенькіт ще не стих, а хлопець уже побіг далі, перескочив латунну смужку порога, коло тенісних м'ячів рвучко спинився, нагнувсь, але не доторкнувся до них; так він простояв довго, тоді простяг руки, наче хотів когось благословити або пригорнути, несподівано витяг з кишені якусь тоненьку книжчину, кинув її на підлогу, знов підняв, поцілував і поклав у невеличку скриньку під дзеркалом на вішалці; далі вона вже бачила тільки його ноги, коли він біг нагору сходами, і в центрі цієї мініатюри залишалася коробка з тенісними м'ячами.

Дівчина зітхнула, спустила бінокля нижче, і погляд її довго спочивав на візерунку килима; килим був іржаво-червоний, помережаний незліченними чорними квадратами, які спліталися в лабіринти,— у кожному, що ближче до центру, то меншало червоного й більшало чорного, й нарешті якраз посередині лабіринту аж очі різала суцільна чорнота.

Його кімната була далі, виходила вікнами на вулицю; вона знала це відтоді, як їм ще дозволяли гратися разом, це було рік чи два тому; вони гралися вкупі аж до того дня, коли він почав з незрозумілою настирливістю задивлятися на її груди* це заважало їй гратися, й вона спитала: "Чого ти так дивишся, хочеш побачити?", і він кивнув головою, неначе вві сні, вона розстебнула блузку і, вже як було запізно, збагнула, що так робити не годиться; що так не годилося робити, вона побачила навіть не по його очах, а по очах його матері, яка, виявляється, весь час була тут-таки, в кімнаті, і тепер підбігла й закричала, аж чорні зіниці її поробилися тверді, немов каміння,— ох, і той крик я також маю зберегти на платівці моєї пам'яті; мабуть, отак кричали, спалюючи на кострищах відьом,— про це завжди торочив той дядько, що провадив нескінченні суперечки з її матір'ю; він скидався на ченця, що втратив віру в бога... та й мати скидалася на черницю, що втратила віру в свого бога; вона вернулася сюди, до Цішбрун-на, після довгих літ розлуки, з гірким розчаруванням у душі, із свідомістю прикрих помилок, закам'яніла в своїй утраченій вірі в те, що називали комунізмом, сповнена пекучих спогадів про чоловіка на прізвище Мірцов, котрий пив горілку й ніколи не мав тієї віри, яку мати втратила аж згодом, їдкою сіллю було просякнуте кожне материне слово й саме її серце.

Крик над лабіринтами килима, раптово перервана гра, макети особняків, що їх батько, тоді генеральний уповноважений будівельної фірми, пропонував населенню,— таких будинків уже років двадцять ніхто не будує; старі скриньки від банківської пневматичної пошти, уривки всіляких линв,— їх завжди приносив із собою отой другий хлопець, що грався разом з ними,— еге ж, його прозивали Грифом; корки розмаїтих розмірів і розмаїтих форм; того дня Грифа чогось не було. Усе зруйнував крик, що так і завис над нею, мов прокляття: відтоді вона для всіх —"дівчина, яка зробила те, чого робити не можна".

Вона зітхала, а тим часом очі її дивилися додолу, на іржаво-червоний килим, на блискучу латунну смужку порога, куди неминуче мали знов ступити брунатні туфлі Пауля.

Втомившись, вона перевела бінокля на стіл під тентом на терасі: темно-брунатний плетений кошичок, повний шкуринок із помаранчів, пляшка з етикеткою "Цішбруннський монастирський садок"; натюрморт плив за натюрмортом, немовби озвучуваний знизу гомоном спортивних змагань на воді; брудні тарілочки зі слідами морозива, згорнута вечірня газета, дівчина прочитала друге слово у першому рядку заголовка на першій сторінці: "Хрущов" і двоє слів у другому рядку: "розверзнута могила"; в попільничці сигарети з брунатним фільтром і без фільтра, білі; проспект фірми холодильників — таж холодильник вони давно мають! — сірникова коробка, вишнево-брунатний відблиск червоного дерева, неначе полум'я, намальоване не старих картинах; угорі на серванті блискучий сріблястий самовар, що вже кілька років не був у вжитку й стояв, мов химерний осяйний трофей; чайний столик із склянкою й гірчичницею на ньому; велике родинне фото — діти з батьком та матір'ю в літній заміській кав'ярні, в глибині ставочок з лебедями, ближче до глядача кельнерка з тацею, на якій стоять два кухлі пива й три пляшки лимонаду; на першому плані родина за столом: праворуч, у профіль, батько, держить перед грудьми виделку з настромленим на неї шматочком м'яса, обснованим макаронами; ліворуч мати.

затисла в лівій руці зіжмакану серветку, а в правій тримає ложку; в центрі діти, їхні голови трохи не сягають таці в кельнерчиних руках; вазочки з морозивом на рівні дитячих підборідь; сонячні промені, просіявшись крізь листя, яскравими плямами лягли дітям на щоки; посередині, між кучерявими голівками сестер, голова того, хто щойно стояв біля коробки з тенісними м'ячами, а тоді побіг сходами нагору,— його брунатні туфлі ще й досі не переступили вдруге латунної смужки порога.

Знов м'ячі, праворуч від них вішалка, солом'яні брилі, парасолька, полотняна торбинка, з якої стирчить кінчик щітки для взуття; у дзеркалі відбилася велика картина, що висить у передпокої, ліворуч; на картині жінка зриває виноградні грона, очі й вуста в неї — достоту бубки винограду.

Дівчина втомлено опустила бінокля донизу, і її очі, так раптово відірвавшись від уже звичної відстані, заболіли, вона мимоволі стулила повіки. І ржаво-червоні й чорні кола затанцювали під ними, вона знову розплющила очі й злякалася, побачивши Пауля, що саме переступав поріг; він ніс у руці якусь річ, що срібно зблискувала проти сонця; цього разу він не зупинився біля тенісних м'ячів, і коли вона побачила його обличчя не в бінокль,— воно випало з її збірки мініатюр,— то вже не сумнівалася, що він наважився на відчайдушний вчинок; знов забринів самовар, знову дрібно затенькали вінцями один об один келишки в серванті — зацокотіли, мов кумасі, що переказують одна одній свіжу плітку. Пауль став навколішки в кутку біля вікна, і їй тепер було видно лише його правий лікоть, що, неначе поршень, рівномірно ходив уперед-назад і щоразу, зникаючи з очей, робив ніби обертальний рух. Дівчина гарячково порпалася в пам'яті, пригадуючи, коли саме їй доводилося бачити отакі порухи раніше; вона подумки відтворила його рухи й зрозуміла: хлопець орудував викруткою; рукав його червоно-жовтої картатої сорочки то показувався, то зникав, і враз завмер — Пауль трохи відлетів назад; вона побачила його профіль, піднесла до очей бінокля й знову злякалася, так близько від неї все те діялося, зазирнула у відсунуту шухляду; там лежали блакитні чекові книжки, дбайливо перев'язані білим шнурочком, та копії рахунків, зв'язані докупи протягнутою крізь проколені дірочки синьою стьожкою; Пауль квапливо повикладав усі папери на килим, тоді притулив до грудей Щось загорнуте в синю ганчірку, поклав згорток на підлогу, позапихав чекові книжки й копії рахунків у шухляду, і знову їй було видно такі самі, як перед тим, рухи його ліктя, а згорток у синій ганчірці лежав тим часом на килимі.

Вона незчулася як скрикнула, коли Пауль розгорнув ганчірку: на долоні в хлопця лежав чорний, гладенький, лиснючий від мастила пістолет, і долоня була замала для зброї; здавалося, ніби дівчина тим криком вистрелила в нього з бінокля; хлопець обернувся, вона опустила бінокля, примружила зболілі очі й загукала: — Паулю! Паулю!

Тримаючи пістолета перед грудьми, він повільно перелазив з вікна на терасу.

— Паулю! — гукнула вона.— Іди сюди через садок!

Він запхнув пістолета в кишеню, наставив долоню до очей і помалу зійшов із сходів; перетнув моріжок, прочовгав по жорстві коло фонтана й раптом опинився внизу під її вікном, у затінку альтанки, й опустив руку донизу.

— А,— сказав він,— це ти.

— Хіба ти вже не пізнаєш мого голосу?

— Не пізнаю.