Долина Тупоту Копит - Сторінка 3

Цішбрунн...

Переміг цим разом Ренус. Повидло з жовтої мірабелі повільно сохло на дерев'яній стіні, твердло, мов коров'ячий корж. У кімнаті задзижчали мухи — стояв солодкий дух; мухи лазили по Грифових підручниках, по одязі, зажерливо хурча-ли від ляпки до ляпки, від патьоку до патьоку, надто жадібні, аби задовольнитись чимсь одним. Хлопці ані ворухнулися. Гриф лежав, утупившись у стелю й курив. Пауль примостився скраєчку на ліжку й сидів, зігнувшись, мов дід. Невідчепний, чорний і важкий тягар наліг йому на душу, надавив на плечі, нависав над головою,— годі було добрати назви цьому насланню. Зненацька Пауль зірвався на ноги, вискочив у коридор, схопив ще одну банку з повидлом і вже був підняв,— але не кинув, а так і застиг; потім рука сама звільна опустилася, Пауль поставив банку на паперову торбинку, що лежала згорнута на книжковій полиці. "Штани фірми "Фюрст",— було написано на торбинці,— купуйте штани тільки фірми "Фюрст".

— Ні,— сказав Пауль,— піду й візьму його.

Гриф пустив дим, намагаючись улучити в муху, потім націлився й жбурнув недокурка в одну з плям на підлозі; мухи знялися з неї вгору й боязко посідали довкола димучого недокурка, що помалу тонув у повидлі, поки засичав востаннє й погас.

— Завтра увечері,— сказав Гриф,— я вже буду в Любеку, у свого дядька; ловитимемо з ним рибу, плаватимем на вітрильниках і купатимемось у Балтійському морі. А ти завтра будеш у Долині Тупоту Копит.

Завтра, думав Пауль, непорушно сидячи на краєчку ліжка, завтра я буду мертвий. Темно-червона кров на тенісних м'ячах, мов на вовні ягняти; ягня нап'ється моєї крові. Ох, ягнятку! Невеличкого лаврового вінка сестер я вже не побачу. "Переможницям у парному веслуванні серед жінок" — чорним на золотому тлі; він висітиме між є}ютографіями, зробленими під час канікул у Цаллігкофені, поміж сухих букетиків і листівок з кицями, біля заведеного в рамку атестата зрілості, що висить над ліжком Рози поряд із дипломом за командний заллив, що красується над ліжком Франці-ски, між кольоровими репродукціями святих заступниць Рози з Ліми та Франціски Романської, біля ще одного лаврового вінка "Переможницям у парному веслуванні серед жінок", під розп'яттям. Темно-червона кров запечеться на вовні тенісних м'ячів. Кров брата, що волів умерти, ніж упасти в гріх.

— І я колись її побачу, Долину Тупоту Копит,— сказав Гриф,— посиджу там нагорі, де завжди сидиш ти, почую, як коні біжать через перевал і мчать учвал до озера, почую, як гримотять їхні копита в тісній улоговині і як іржання розтікається понад гірськими верховинами, наче... наче летка рідина.

Пауль зневажливо глянув на Грифа, що, підвівшись на ліжку, із захватом змальовував те, чого ніколи не бачив: силу-силенну коней, що долають перевал і летять чвалом у долину, повнячи її громохким тупотом копит. А там же був тільки один кінь, і тільки одного разу він, молодий лошачок, утік із вигону й помчав до озера, і тупіт його копит скидався зовсім не на грім, а скоріш на брязкіт калатальця, та й було це вже так давно, років три або, може, й чотири тому.

— А ти,— озвався він тихо,— виходить, рибалитимеш, плаватимеш на вітрильниках, купатимешся, брестимеш у гумових чоботях угору за течією малих потічків і ловитимеш рибу просто руками?

— Авжеж,— утомлено сказав Гриф,— дядько ловить рибу просто руками, навіть лососів, авжеж.

Він знову сів на ліжку й зітхнув. Його дядько в Любеку зроду ще не впіймав жодної рибини, навіть вудкою чи сіттю, і він, Гриф, мав сумнів щодо того, чи в Балтійському морі й у тамтешніх малих потічках взагалі водяться лососі. Дядько просто мав невеличкий консервний завод; у старих коморах на задньому подвір'ї рибу розчиняли, солили чи консервували в олії або томатному соусі; старенька машина, неначе ковальський молот, що побував у бувальцях, зі стогоном опускалась на малі, набиті рибою бляшанки, запечатуючи їх світлою бляхою. По всьому подвір'ї валялися грудки вогкої солі, риб'ячі кості й шкіра, луска й нутрощі, вгорі кигикали чайки, а яскраво-червона риб'яча кров бризкала на білі руки робітниць і разом з водою стікала на землю.

— Лососі,— сказав Гриф,— гладенькі, сріблясто-рожеві, вони дужі й такі гарні, що їх не слід було б їсти. Коли держиш лосося в руці, то відчуваєш, як у нього грають м'язи.

Пауль здригнувся; якось на різдво в них дома їли консерви з лосося — пронизана дрібними кісточками риб'яча маса кольору замазки плавала в рожевій юшці.

— їх можна просто на льоту хапати, тоді, як вони вискакують з води,— вів далі Гриф. Він підвівся на ліжку, став навколішки, широко розставив руки з розчепіреними пальцями, а тоді почав зводити — й раптом завмер, ніби націлився міцно вхопити щось під зябра. В такій поставі — з непорушними руками й застиглим обличчям, хлопець неначе молився якомусь суворому богові; лагідне жовтаве світло сочилося на його нерухомі руки, надавало рум'яному обличчю темного, майже брунатного відтінку.— Отак,— тихо сказав Гриф, ляснув руками, ніби спіймав невидиму рибину, і враз опустив їх — вони гойднулись і безживно звисли вздовж тулуба.— Ат! — сказав він, зіскочив з ліжка, взяв з книжкової полиці коробку з пістолетом, швидко, так що Пауль не встиг відвернутись, розкрив і простяг йому.— А тепер глянь сюди,— мовив він,— ось глянь.

Пістолет справляв жалюгідне враження, був плаский,— чисто тобі дитяча іграшка, пугач,— тільки добротність нікелю додавала йому бодай якоїсь ваги й блиску. Гриф кинув розкриту коробку з пістолетом Паулеві на коліна, витяг із жолобка підгниле гумове кільце, вийняв з коробки пістолета й повільно втопив його в повидло; хлопці побачили, що воно не дуже й піднялося, трохи та не сягнуло шийки банки. Гриф знов уклав гумову прокладку в жолобок, закрутив покришку й поставив банку на полицю.

— Гайда,— сказав він, і обличчя його знов напружилося й потемніло,— гайда, візьмемо пістолет твого батька.

— Тобі зі мною не можна,— заперечив Пауль.— Мені доведеться влазити вікном, бо в мене немає ключа. Я зайду від задвірка. Двох легше запримітити. Вони мені не дали ключа, бо думають, що я пішов дивитися на змагання човнярів.

— Веслування,— мовив Гриф,— водний спорт — ось що в них у голові.

Він замовк, і обидва прислухались до гомону з річки: звідти долинали вигуки морозивників, звуки духового оркестру, гудки пароплава.

— Перерва,— сказав Гриф.— Часу доволі. Гаразд, іди сам, але пообіцяй, що вернешся сюди. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Тоді дай руку.

Хлопці подали один одному руки; долоні в обох були теплі й сухі, і в ту мить кожному хотілося, щоб потиск товаришевої руки був трохи міцніший.

— Скільки тобі треба часу?

— Двадцять хвилин,— відповів Пауль.— Я так часто проробляв це подумки, але ніколи насправді... викруткою. Мені треба двадцять хвилин.

— Гаразд,— сказав Гриф, миттю перекинувся в ліжку на другий бік і взяв з нічного столика годинник.— За десять хвилин шоста, о чверть на сьому ти повернешся.

— О чверть на сьому,— повторив Пауль.

Він нерішуче зупинився в дверях, втупившись у великі плями на стіні, жовту й червоно-синю. Мухи роєм сиділи на тих плямах, але хлопці й пальцем не кивнули, щоб прогнати їх. З берега річки долинув регіт: почали бавити глядачів клоуни-ексцентрики на воді, аби скрасити їм перерву. Почулось одностайне "А!", що пролунало, мов глибоке, лагідне зітхання; хлопці злякано поглянули на простирало на вікні, мовби чекали, що воно надметься, проте воно висіло так само мертве, брудні плями на його жовтавому тлі потемнішали, сонце пересунулося далі на захід.

— Водяні лижі,— сказав Гриф,— жінки з косметичної фабрики.

З річки долинуло потужне "А!", та простирало й тепер не надулося.

— Єдина,— сказав Гриф,—єдина, хто скидається на жінку, це Мірцова.

Пауль не поворухнувся.

— Моя мати,— вів далі Гриф,— знайшла цидулку, де написано всячину про Мірцову... І намальовано її...

— Господи,— озвався Пауль,— то й ти бачив таку цидулку?

— Бачив,— сказав Гриф,— бачив. Я віддав за неї усі свої кишенькові гроші... Я... я й сам не знаю навіщо. Я навіть не заглядав у неї, навіть не читав, поклав у щоденник, а мати знайшла. Знаєш, що там було написано?

— Ні,— мовив Пауль,— ні, певне, брехня, і я й не хочу її знати. Коло чого походив Куффанг, те все брехня... Я б...

— Іди,— поквапив його Гриф.— Іди швидше, візьми пістолета й приходь. Ти обіцяв. Іди, йди.

— Гаразд,— мовив Пауль,— іду.— Він іще мить постояв, дослухаючись до гомону на річці; звідти долинав сміх і гра духового оркестру. "Як це я жодного разу не згадав про Мірцову?.." І він знову сказав: — Гаразд.— І вийшов.

II

Неначе печатки, думала вона, або мініатюри, чи кольорові медалі; картинки були ніби вигравіювані, ціла серія картинок, круглих і виразних. Вона розглядала кожну з відстані тисячі двохсот метрів, збільшену біноклем у дванадцять разів: церковна будівля з ощадкасою та аптекою, візок морозивника серед сірого майдану — ось перша картинка, вихоплена з решти світу, нереальна; смужка берега й над нею, дугастим обрієм — зеленава вода, поцяткована човнами, барвистими прапорцями,— це друга мініатюра. Серію можна було поширювати досхочу: лісисті шпилі з пам'ятниками на гребені; он там два пам'ятники — стривай, як же вони звуться? — Ренанія й Германія, кам'яні жінки на бронзових постаментах, суворі обличчя, в руках смолоскипи, стоять одна проти одної; виноградники, зелені виноградні лози — в її душі горою здіймається солона хвиля ненависті, запеклої і цілющої; дівчина ненавиділа вино: вони-бо завжди говорили про вино, і все, що вони робили, про що співали в піснях, у що вірили, було непорушно пов'язане з вином; одутлі обличчя, роти, з яких ішов кислий дух, хрипкий регіт, відригування, верещання жінок, лінива тупість чоловіків, певних, що вони схожі на цього — як же його? — Бахуса. Вона довго не відводила бінокля від останньої картинки; її, цю мініатюру, я неодмінно візьму до альбома своїх спогадів — круглий острівець зелені, виноград, підпертий тичками. Можливо, думала вона, я й могла б повірити в тебе, боже всіх цих людей, якби твоя кров не оберталася на вино для них, пролившись задля цих нікчемних дурнів. Прикрими будуть мої спогади, терпкими, ніби виноград такої пори, як зараз, коли кожна виноградна бубка не більша від горошини.