Долина Тупоту Копит - Сторінка 7

І що я мушу скоритись.

То їдьмо обидві.

— Ні, ні... ти повернешся, за рік чи, може, за два ти повернешся додому. Ніколи не роби того, що вони про тебе вигадують. Не роби. А тепер ходімо.

Дівчина встромила руки в рукава плаща, застебнулася, помацала, чи є в кишені квиток, гаманчик, і метнулася до своєї кімнати по валізу; але мати похитала головою й не дозволила дочці її нести.

— Я сама,— сказала вона,— і мерщій, час іти.

На сходах стояла задуха, з підвалу тхнуло вином, там аптекар розливав його в пляшки; кислий дух вина, здавалося, дуже пасував до блякло-фіолетових шпалер.

Вузенькі вулички, тьмяні ковбані вікон, під'їзди, звідки їй гукали те, чого вона не розуміла. Швидше! Гамір, що долинав з берега річки, став гучніший, загурчали двигуни автомобілів — регата скінчилася. Швидше.

Залізничник біля входу на перон був з матір'ю на "ти":

— А, Кете! Проходь без перонного

Якийсь п'яний, заточуючись, чвалав темним підземним переходом, щось голосно варнякав і врешті брязнув повною пляшкою вина у вогку чорну стіну; задзвеніли скалки скла, і в ніздрі дівчині знов ударив дух вина. Поїзд уже підійшов до перону, мати всунула валізу у двері вагона.

— Ніколи не роби того, що вони про тебе вигадують, ніколи.

Як добре, що їхнє прощання не затягнеться, залишилась одна-єдина хвилина, але їм вона здалася дуже довгою, довшою, ніж уся друга половина того дня.

— Ти, мабуть, узяла б із собою бінокля? Надіслати його тобі?

— Так, надішли. Ох, мамо...

— Ну що?

— Я ж його майже не знаю.

— О, він симпатичний, і радий, що ти житимеш у нього. І він ніколи не вірив у тих богів, у яких вірила я.

— І вина він не п'є?

— Де там, і не показуй... І в нього є гроші, він там чимсь торгує.

— Чим?

— Я й не знаю гаразд, певне, одягом абощо. Він тобі сподобається.

Вони не поцілувались. Пам'ятників не цілуватимеш, навіть якщо вони плачуть. Так і не озирнувшись, мати зникла в підземному переході — втілене горе, людина, закам'яніла в переживанні власних помилок; увечері, якщо Дульгес сидітиме на кухні, млинок знов залопотить — мати виголосить монолог: "Хіба сльози не є, власне, пережитком буржуазної сентиментальності? Невже ж і в безкласовому суспільстві будуть сльози?"

Поїзд поминув школу, плавальний басейн, проїхав попід невеличким мостом, понад довгим-довгим пасмом виноградників і лісу... Аж ось біля шлагбаума, що перегородив дорогу коло водокачки, вона побачила обох хлопців, почула звук пострілу, вгледіла чорний пістолет у Пауля в руці й вигукнула: "Єрусалим! Єрусалим!", і потім ще раз гукнула те ж таки, хоч уже й не бачила хлопців. Вона втерла сльози рукавом, узяла валізу й, заточуючись пройшла у вагон. Я не скидатиму плаща подумала вона, ще не скидатиму.

— Що вона гукала? — спитав Гриф.

— Хіба ти не дочув?

— Ні, а ти? Скажи, що?

— "Єрусалим",— тихо сказав Пауль.— Вона гукала "Єрусалим", як поїзд уже й минув нас. Ходімо.

Він розчаровано подивився на пістолет, якого держав тепер дулом донизу, поклавши великий палець на запобіжник. Він собі гадав, що постріл гримне куди гучніше й з пістолета піде дим, був майже певен, що дим піде й він проведе поїзд із димучим пістолетом у руці; та дим не йшов, пістолет навіть не нагрівся,— хлопець злегенька провів по ложу вказівним пальцем.

— Ходімо,— сказав він.

Єрусалим, міркував він, я добре чув, та не знаю, що вона мала на думці.

Вони звернули з дороги й подалися вздовж залізничної колії, Гриф — із прихопленою з дому банкою повидла під пахвою, Пауль — з опущеним донизу пістолетом у руці вступивши в зеленаву сутінь лісу, вони раптом подивилися один на одного.

— Ти все-таки не передумав?

— Знаєш,— сказав Пауль,— треба...— він почервонів, відвернувся.— Ти розклав м'ячі на деревині?

— Розклав,— сказав Гриф.— Вони все скочувалися додолу, та потім я знайшов у корі заглибину.

— На якій відстані один він одного?

— В долоню завширшки, так, як ти сказав...— Слухай,— мовив він тихіше й зупинився.— Я не можу вернутись додому, не можу ніяк. До тієї кімнати. Розумієш, до тієї кімнати я не можу повернутися.— Він переклав банку з повидлом у другу руку і вхопив Пауля, що мав був рушати далі, за рукав куртки.— Не можу.

— Ще б пак,— сказав Пауль,— до тієї кімнати і я не вернувся б.

Мати змусить мене прибирати. Ні, я не зможу лазити по підлозі, витирати стіни, книжки, все чистісінько. А вона стоятиме над душею.

— Ні, ти не зможеш. Ходімо!

— Що мені робити?

Стривай, спершу постріляємо. Гайда!

Вони пішли далі, час від часу повертаючи один до одного свої зелені в лісовому присмерку обличчя, Гриф — перелякане, Пауль — усміхнене.

— Застрель мене,— сказав Гриф,— слухай, застрель.

— Ти з глузду з'їхав,— мовив Пауль, закусив губу, звів пістолета й націлився у Грифа; той пригнувся, тихо заскімлив, і Пауль сказав: — Бач, ти трохи-трохи не зарепетував, а він, між іншим, на запобіжнику.

Коли вони вийшли на галявину, Пауль наставив ліву долоню до очей і, примружившись, глянув на тенісні м'ячі, викладені рядочком на поваленому дереві; три м'ячі були ще ніби й неторкані, білі й волохаті, мов ягнячий смушок, решта вже замурзалися об лісову землю.

— Піди,— сказав Пауль,— постав банку між третім і четвертим м'ячем.

Гриф поплентався через галявину й примостив банку за м'ячами — криво, так, що вона, здавалося, ось-ось перекинеться назад.

— М'ячі дуже густо розкладені, банка ніяк не влазить.

— Тікай звідти,— сказав Пауль,— я стріляю. Йди до мене.

Він зачекав, поки Гриф став поряд у затінку, звів пістолета, націлився, натиснув на курок і, зляканий луною першого пострілу, став несамовито бабахкати раз за разом, поки вистріляв усі патрони; гучна луна двох останніх пострілів відбилася з глибини лісу, коли хлопець давно скінчив стрілянину. М'ячі лежали, як і перед тим, навіть банка з повидлом стояла цілісінька. Зробилося тихо-тихо, тільки легкий дух пороху нагадував про постріли... Л Пауль усе стояв з піднятим пістолетом у руці, наче надумав простояти так довіку. Він був блідий, у нього аж кров холонула в жилах від невдачі, у вухах гучно дзвеніла давно завмерла луна — різкий, сухий гавкіт залишився в пам'яті і озивався знов і знов. Хлопець заплющив очі, потім розплющив. М'ячі лежали, як і перед тим, навіть банка з повидлом була цілісінька.

Він опустив руку так поволі, наче вернув її до себе з далекої далечіні, й помацав дуло пістолета: цим разом воно бодай трохи нагрілося. Нігтем великого пальця Пауль висмикнув обойму, вклав нову й узяв пістолета на запобіжник.

— Ану лишень! — тихо мовив він.— Тепер твоя черга. Він тицьнув Грифові в руку пістолета, показав, як зводити

курок, відступив у затінок і, намагаючись перебороти глибоке розчарування, подумав: може ж, хоч ти влучиш, може, хоч ти. Гриф скинув руку з Il¡cтOw^eтoм догори і став повільно опускати, цілячись,— це він десь вичитав, подумав Пауль, по ньому видно, що вичитав; і стріляв Гриф з паузами: пальнув раз і замовк; м'ячі лежали, як і перед тим, нерушена стояла банка; тоді Гриф вистрелив тричі поспіль — і луна тричі озвалася в хлопців у вухах. Сірий стовбур поваленого дерева з шістьма тенісними м'ячами й банкою сливового повидла лежав перед ними химерним невразливим натюрмортом.

Тільки луна йшла в лісі та злегка тхнуло порохом; і Гриф похитавши головою, віддав пістолета Паулеві.

— Один постріл ще за мною,— сказав Пауль,— бо першо го разу я вистрелив у повітря... Тоді кожному припадає вистрелити ще двічі, й один постріл залишається в запасі.

Цим разом він цілився довго, хоч добре знав, що не влучить, і справді не влучив; кволо й самотньо озвалася луна його пострілу, влетіла червоною цяткою в його свідомість, покружляла й знову вилетіла; віддаючи пістолета Грифові він був спокійний.

Гриф похитав головою:

— Дуже дрібні цілі, треба знайти більші, може, вокзальний годинник чи рекламу "Пиво зброярів".

— А де вона?

— На розі будинку навпроти вокзалу, там, де живе Дренш.

— А може б, у вікно чи в самовар у нас дома. Ми неодмінно мусимо у щось та влучити. Невже ти справді влучив із отого свого пістолета сім разів з восьми в консервну бляшанку з відстані тридцяти метрів?

— Ні,— сказав Гриф,— я й не стріляв, я взагалі досі ніколи не стріляв.

Він підійшов до поваленого дерева й підбив правою ногою тенісні м'ячі й банку з повидлом; м'ячі покотилися в траву банка з'їхала й застрягла у вогкій, не порослій зіллям лісовій землі, що залишилася в густому затінку гілля зваленого дерева. Гриф ухопив банку й хотів був торохнути нею об стовбур, але Пауль придержав його руку, забрав банку й поставив на землю.

— Облиш, будь ласка,— сказав він,— облиш, я вже не можу на неї дивитися. Нехай стоїть, нехай обросте травою, густо-густо...

І він уявив собі, як трава росте й росте, аж поки сховає банку; звірі обнюхують горбок, ціла купа грибів виростає зверху, а він приходить через кілька років до лісу гуляти й бачить: пістолет у банці зовсім заіржавів, повидло заграло й узялося пліснявою... Він узяв банку, поклав у яму край галявини й ногами нагорнув на неї м'якої землі.

Облиш її,— сказав він тихю,— і м'ячі, нехай собі... Ми ні в що не влучили.

— Брехня,— мовив Гриф,— усе брехня.

— Авжеж, усе,— сказав Пауль, але, ставлячи пістолета на запобіжник і запихаючи в кишеню, він шепотів: —Єруса лим! Єрусалим!

Звідки ти довідався, що вона виїжджає? Зустрів її матір, як ішов до тебе.

— Але ж вона вернеться?

— Ні, вже не вернеться.

Гриф знову вийшов на галявину й підбив ногою тенісні м'ячі. Два м'ячі білими клубочками нечутно сховалися в лісовому затінку.

— Іди сюди,— сказав він,— бачиш, ми занадто високо ці лилися.

Пауль повільно підійшов до нього, побачив кущ ожини, обчухраний пострілом, ялину, подовбану кулями, свіжу живицю на ній, збиту гілляку.

Ходімо,— сказав він,— стрілятимемо в ту рекламу — "Пиво зброярів", вона ж така завбільшки, як колесо ва говоза.

— Я не вернуся до міста,— сказав Гриф,— ніколи не вернуся, поїду —до Любека, в мене вже квиток у кишені. Сюди я більш не приїду.

Вони повагом простували тією ж дорогою, що нею йшли до лісу, минули шлагбаум, довгу смугу виноградників, школу. Ніде вже не було видно машин, з міста долинала музика. Хлопці повидиралися на обидві кам'яні ворітниці цвинтарної брами й, сидячи на однаковій висоті, за три метри один від одного, закурили.

— Вшановують переможців,— сказав Гриф.— Бал, на головах вінки з виноградного листя.