Дорога в нікуди - Сторінка 14

Так краще для тебе. Поговоримо. Франк встав і, розштовхавши сусідів, перекинувши табурет, вийшов з-за столу до сина. Хоча він тримався із зухвалим виглядом, гордо підтягував пояс і граючи бровами, він не міг приховати тривоги. Говорив він перебільшено твердо, з вигуком, як людина, що страждає манією величі.

Батько з сином вийшли на вулицю.

— Як ви могли? — тихо запитав Тіррей.

— А так, моя дитино. Чому ці речі повинні бути твої, а не мої? Справді! Ти

заробив їх? Купив? Ні! Шлях, на який я тебе кличу дружньо, не знає жалю ні

до своїх речей, ні до чужих. Так було треба, у вищому сенсі, в сенсі ... падіння і страждання!

— Нехай так, — сказав Тіррей, — мені вже болісно говорити про це. Але не ходіть до Футроза! Навіть не пишіть йому! Заради Бога!

— Неодмінно піду, Тірі, клянусь тобі в цьому мізками і печінкою Футроза. Задумано без промаху! Я буду бити на те, щоб Футроз відчув до мене так звану "Огиду", щоб він заради тебе, такого собі романтика, дав мені сто фунтів відступних. І він дасть! Тоді я поїду в Сан-Фуего. Покет огидний.

— Дійсно ви тоді поїдете?

— Так, а що?

— У мене, ви знаєте, немає грошей ... Я ... так запитав.

— Ну-с, замість твого "так" я буду говорити з Футрозом завтра вранці. Це буде чудовий похмурий ескіз до картини: "Диявольські вогні падіння Франка Давенанта".

Він замовк, потім дістав хустку, висякався і поблажливо подивився на Тіррея.

— Батько-— сказав юнак. — Хто ви?

— Сказати?

— Говоріть.

— "Вас, бравий наглядач, хочу з собою я взяти Ви будете, приятель, зі мною в

ліжку спати ", — повільно промовив Франк, пильно дивлячись синові в очі. —

Зрозумів?

Але Тіррей зрозумів не відразу. Зрозумівши, він відступив і кивнув.

— Зрозумів, сльозоточива личина? — закричав Франк. — Іди!

Тіррей нервово сміявся, намагаючись утримати сльози, яких соромився, як останнього приниження.

Франк зробив рукою перед своїм обличчям значний жест і пішов у трактир. Розвиваючи безглузду раптову думку, Давенант попрямував шукати лавку старого сукні. Він був під впливом задуму продати свій сірий костюм і виграти сто фунтів, щоб його батько, отримавши гроші, залишив місто.

Тіррей розшукав лавку, сторгувався продати костюм за два фунта і, повернувшись додому, переодягнувся в старе плаття, а сірий костюм загорнув у газету і відніс до крамниці. Таким чином, зникли всі нові красиві речі, він був знову одягнений так, як у вихідний день на службі в кафе. Залишалися на ньому від так полум'яно блиснувшої, світлої казки лише білизна і капелюх. Давенант з'їв в таверні шматок баранини і відправився на Кайєнну – так називався квартал, де кабаре і гральні будинки взаємно підтримували один одного. Він бував в цьому кварталі, але ніколи не заходив ні в один яскравий під'їзд з білими ліхтарями, ніколи не грав. В Органному провулку таких під'їздів було два, з ажурними вивісками з золотих букв, які вночі, перелітаючи, перетворювалися в візерунок зелених лампочок.

Кубло, куди увійшов Давенант, називалося "Лісовий цар". Серед килимів і квітів, осяяних так яскраво, що, здавалося, були навіть видно надії і відчай в душах блідих людей, які снували вздовж огранованих дзеркал, Давенант віддав свій капелюх швейцару, пройшовши потім в високі двері, де кілька груп товпилося у гральних столів.

Давенант підійшов до відносно вільному краю одного столу і, не розуміючи гри, не знаючи, яка це гра, став дивитися, як золото і банкові квитки переміщаються на зеленому столі під наглядом спокійно працювавшого круп'є. Круп'є зрідка говорив м'яко і незрозуміло, тоном легкої забави, якій нібито радіють всі, які зійшлися до столу. Однак від цих недбалих його зауважень обличчя тих, що грають спалахували або тьмяніли, а деякі, безпорадно озирнувшись, різко вибиралися з кола геть і, зітхнувши, витирали хусткою спітніле чоло.

— Пора, — сказав собі Давенант, побачивши, як багато рук потягнулося кидати гроші на стіл. Він вийняв з кишені все, що залишалося у нього, і поклав свою ставку, нічого не притримавши про запас. Рука круп'є, рахуючи ставки по черзі, торкнулася грошей Тіррея. Він пильно подивився на хлопчика, здійняв брову і відібрав дрібне срібло; відсунувши його Давенанту і кажучи:

— Візьміть, це не йде.

Сконфузившись, Давенант прибрав дрібні. Карти лягли, висловили своє, незрозуміле йому ставлення до його і чужим надіям, але нічого не змінилося: ніхто не прибирав грошей, ніхто не ставив ще. Знову банківник тріснув колодою і розкидав карти.

Тіррей запитав смаглявого чоловіка, що стояв поруч з ним:

— Що це? Чому знову грають?

— Зіграли внічию, — сказав той і подивився на Тіррея. — Ось тепер ... Ага! Ви виграли.

— Та невже? — сказав Давенант.

Дійсно, його ставка подвоїлася, і він забрав її так ніяково, поспішаючи, що ребра монет стирчали між його пальцями. "Що ж робити далі?" — думав він, не помічаючи, що говорить вголос, хоч тихо, але ясно.

Смаглявий юнак зацікавлено придивився до нього.

— Як грати, щоб швидше виграти? Я не знаю…

— Відійдіть, — сказав раптом смаглявий незнайомець Тіррею, — я хочу вас виручити.

Тіррей здивувався, але підкорився. У цьому фатальному місці він чекав всяких чудес. Відійшовши на середину залу, невідомий сказав:

— Слухайте: граючи так, як зараз, ви через п'ять хвилин залишитеся без гроша. Хочете бути учасником банку? Я маю намір закласти банк в десять тисяч, а ваші гроші можу взяти для гри, і ви отримаєте свою частку. При удачі — кілька сотень фунтів.

Він говорив спокійно, серйозно, був прекрасно одягнений, але Давенант коливався. В цей час підійшов огрядний чоловік з сигарою в зубах і, дізнавшись від смаглявої людини, про що розмова, недбало процідив:

— Оле, Гордон! Хочете взяти юнака під своє заступництво? Що ж, ваша справа, — Знову збагатите новачка ... Раджу віддатися на волю Гордона, — сказав товстун Тіррею.

— Гордон так багатий, що грає, як лев, і йому пекельно везе. Не упускайте випадку. У Гордона пристрасть до новачків. Добрий, як стара няня.

Сміючись від збудження і надії, юнак вручив свої гроші Гордону. Той, поплескавши Давенанта по плечу, порадив йому очікувати результат гри в одній з віталень, яку досить завбачливе вказав. Тіррей пройшов туди, сів у крісло і став чекати. У цій кімнаті з опущеними шторами не сидів, крім нього, ніхто, але сюди зрідка входили дві-три людини, обговорюючи свої справи, гарячячись або прохаючи про щось один іншого. Рідке сідали входячи — страждання гри незабаром гнало їх в зали, на світло високих дверей, за якими, в диму і променях, квапливо пробігали від столу до столу люди з лицями натхненними або розглядаючими. Давенант побачив двох

жінок. Вони присіли в вітальні і стали плакати, втішаючи одна одну. Ці літні

товсті жінки, пошептавшись, рішуче витерли очі, напудрились і, познімавши з рук кільця, пішли, голосно зітхаючи. Прибіг молодий чоловік з рожевим обличчям і розшарпаною краваткою. Він став посередині вітальні, обнишпорив жилетні кишені, свиснув, повернувся на підборах і зник. Увійшли троє рослих людей з масивними лицями. Тримаючи руки в кишенях брюк, вони довго ходили по вітальні, голосно промовляючи, з реготом і захопленням; ці люди згадували гру. Вони виграли і домовилися їхати в ресторан.

На Давенанта ніхто не звертав уваги. Він сидів, поклавши ногу на ногу і спрямувавши погляд на двері в зал, щоб помітити появу Гордона і дізнатися по його лицю результат. Нарешті він втомився сидіти, втомився міняти ногу і думати. Годинник на каміні бив вже двічі; коли вибило вісім годин, Давенант вирішив йти шукати важливого гравця.

Трохи турбуючись, але не настільки, щоб бути впевненим у викраденні своєї

незначної суми людиною, що грає на десятки тисяч, Давенант обійшов всі

групи залу, придивився до всіх осіб, але Гордона там не було. Юнак проник у

другий зал і там побачив товстого чоловіка, який раніше говорив з Гордоном. Товстун стояв віддалік від граючих, переглядаючи свій гаманець. Помітивши Давенанта, він зробив рух, намагаючись піти, але Давенант вже посміхався йому.

— Ах да! — сказав товстун. — Так як? Гордон збагатив вас?

— Я його шукаю, — сказав Давенант, — я був скрізь, у всіх столів. Ви його бачили?

— Почекайте одну хвилину, — заявив товстун, —мабуть, він метає банк. Я його зараз приведу.

Він швидко пішов, а Давенант залишився стояти і стояв, поки йому на вухо не крикнув здогад: "Це шахраї". Побачивши службовця, Давенант розповів йому про Гордона і попросив вказати, де сидить смаглявий юнак.

До них підійшов інший службовець.

— Так це, вірно, Гутман-Стригун, — сказав він, довідавшись від Тіррея зовнішність злодія. — Знову та ж історія! Хто його пропустив? Був наказ не впускати ні Гутмана, ні Пів-Свисту.

Перший службовець розвів руками.

— Чорт його знає, — сказав він. — Я тільки що змінив Вентура. Хочете пройти в

дирекцію?

— А що? — запитав Давенант, розуміючи тепер подію, але обманюючи себе. – Хіба Гордон там?

— Вас обібрали, — сказав другий службовець, — але ви можете подати скаргу.

— Ні, не варто.

— Мабуть, що не варто. Все одно гроші ваші пропали.

— Так, я бачу тепер.

Давенант повернувся і вийшов з клубу. Не кваплячись, він прийшов додому, байдужий вже до думки про себе господині, що бачила, відкриваючи двері, його старий костюм, виснажене лице і, звичайно, вже помітила спустошену шафу.

— Завтра я переїду, — сказав Тіррей старій, коли увійшов.

— Будь ласка, — глузливо відповіла Губерман, — вам буде краще, запевняю вас, ця кімната для вас велика, та й дорога, мабуть.

— Добре. А ви повернете мені гроші. Я прожив всього тиждень.

— Хто мені платив, тому і поверну. Але тільки ще питання, як бути з моїм чоловіком. Карл хворий від ваших родичів. Він боїться, що нас пограбують. Так ось, суд ще може визнати, що ви зобов'язані витратитися на лікування, на докторів.

Давенант не відповів. Він пройшов до кімнати і ліг, не запалюючи вогню, на ліжко. Його думки були подібні болючим пухлинам. Деякі уявлення змушували його страждати так сильно, що він підводився, питаючи темряву: "Що ж це таке? Чому? "

Його холодний обід стояв на столі. Незадовго перед світанком Давенант з'їв остиглу страву і ліг знову. Тепер почав набігати сон, але найменший рух думки відганяв його. Давенант часто піднімався і пив воду; нарешті він заснув і прокинувся в одинадцять ранку.

Не знаючи, що з ним станеться, він про всяк випадок дістав з шухляди письмового столу срібного оленя і сховав його у внутрішню кишеню піджака, потім залишив квартиру і розшукав аптеку, де був телефон-автомат.

Звідси, маючи намір попередити Футроза, Давенант викликав його номер по книзі абонентів.