Дорога в нікуди - Сторінка 23

Мабуть, його висміяли і кинули, як кидають обпікше пальці гаряче залізо, що на погляд здавалося нешкідливим. Неуважно спостерігаючи за відвідувачами, яких залишалося все менше, Давенант побачив людину в брудному парусиновому пальто і солом'яному капелюсі; допитливий, собі на умі погляд, грубе лице і товсті золоті кільця видавали торговця. Так це і виявилося. Чоловік зійшов з возу, запряженого парою білих коней, і прямо попрямував до Давенанта, якого

почав просити дозволити йому залишити на два дні ящики з книгами.

— У мене книжкова крамниця в Тахенбаку, — сказав він, — я зустрів приятеля і дізнався, що повинен поспішати назад на аукціон в Гертон, — вигідна справа, проґавити не хочу. Куди ж мені тягати ящики? Дозвольте залишити ці книги у вас на два дні, післязавтра я заїду за ними. Два ящика старих книг. Нехай вони валяються під навісом.

— Навіщо ж? — сказав Давенант. — Вночі буває рясна роса, і ваші книги відволожаться. Я покладу їх під сходи.

— Якщо так, то ще краще, — зрадів продавець. — Дякую вам, ви дуже мене

виручили. Недарма кажуть, значить, що Джемс Гравелот — найлюб'язніший шинкар по всій цій дорозі. Моє ім'я — Готліб Вагнер, до ваших послуг.

Потім Вагнер витягнув два погано збитих ящика, в щілинах яких виднілися старі палітурки, а Давенант сунув їх під сходи, що ведуть з зали в мезонін, де він жив.

Вагнер став пропонувати за зберігання трохи грошей, але господар навідріз відмовився — ящики анітрохи не переймали його. Вагнер осушив біля стійки пляшку вина, побіг сідати у візок і зразу ж поїхав.

Це сталося за кілька хвилин до заходу сонця. Петронія прибирала приміщення, так як з настанням темряви готель рідке відвідувався, двері його замикалися. Якщо ж приїжджав хтось вночі, то гостя впускали через ворота і кухню. Порахувавши касу, Давенант наказав служниці закрити внутрішні віконні віконниці і відправився наверх, роздумуючи про похмурий день, проведений в марному очікуванні звісток від Ван-Конета.

Лише тепер, сидячи перед своїм ліжком, за столом, на який Петронія поставила мідний кавник, чашку і цукорницю, молодий господар готелю міг зосередитися на своїх почуттях, розсіяних суєтою дня. Образи нахабних ранкових гостей не давали йому спокою. Уміло, майстерно, незважаючи на запальність, були нанесені ці образи; він ще ніколи не отримував таких образ і, оживляючи подробиці брудної сцени, усвідомлював, що її брудний слід залишиться на все життя, якщо поєдинок не відбудеться.

Найбільше грала тут роль різниця світоглядів, виражена не сперечанням,

а ударом. Дійсно, так боляче ранити і так забруднити рану могла тільки людина з низькою душею. Здогадуючись про роль Сногдена, Давенант надавав мало значення його явно службової агресії: Сногден діяв за обов'язком.

Раптом, як це часто буває при схвильованому стані, коли розгортається

уявлення дії в зв'язку не тільки з прямими, а й з непрямими обставинами, у Давенанта виник сумнів. Багата людина, син губернатора, жених дочки мільйонера, що має могутні зв'язки і чудове майбутнє, — чи захоче така людина ризикувати всім, навіть отримавши удар по обличчю? Наскільки

характер його відкрився в "Суші і морі", слід було визнати відсутність благородних почуттів. А в такому положенні люди рідке змінюють собі, хіба лише вигода штовхне їх до нещирого театральному жесту. Це міркування так стривожило Давенанта, що він негайно підкріпив його зіставленням джентльмена з трактирником і ризиком, яким загрожувала для Ван-Корнета розголос курйозне-похмурої справи. Надії його зникли, думки сплутались, і, щоб відволіктися, — так як нічого іншого не залишалося, як чекати, що принесе завтрашній день, — Давенант зняв зі стіни маленьку гвинтівку, подібну тієї, з якою кілька років тому стріляв на вечорі у Футроза. Пристрасть до стрільбі в ціль чомусь відповідала його жадобі торжества зусилля і результату; Давенант, вже ставши незрівнянним стрільцем, не залишав цієї вправи, але йому завадили.

Він почув швидкий стук в ворота, кроки і голос Петронії; потім чоловічий голос назвав його ім'я: "Гравелот", але далі Давенант не розчув. Хтось вибіг по сходах, двері швидко відчинилися, і він побачив контрабандиста Петвека, який навіть не постукав.

— Скандал! Готуйтеся! — закричав Петвек. — Я до вас прямо з Латра. Сюди мчить митний загін.

— Що таке, Петвек? Сідайте насамперед. Про що ви кричите?

— У вас були обшуки?

— Досі не було.

— Так буде зараз. Я був в Латрі. Дванадцять прикордонників попрямували до вас. Я бачив цих солдатів. Один з них — не те, щоб проговорився, але він з нами має справи. У вас що-небудь є, Гравелот?

— Якщо ви до цих пір не спокусили мене, ясно, що сам я не стану приховувати карти або духи. Однак ви не брешете? — сказав Давенант, стривожений гучним диханням Петвека, який дивився на нього з переляком і подивом.

— Ось як я брешу, — відповів Петвек, — я відразу помчав до вас, залишивши солдатів докінчувати своє пиво у баби декана. Адже ви знаєте, що в Латрі у нас постійний спостережний пункт — прикордонники вічно товчуться там. Я мчав по короткій стежці і випередив їх, але через чверть години ви самі будете говорити з ними, тоді зрозумієте, бреше Петвек або не обманює.

— Ось що, — сказав Давенант, прислухаючись до однієї думки, що почала його мучити. — Йдемо-но вниз. Під сходами є два ящика, і я хочу дізнатися, чим вони набиті.

Він взяв молоток, лампу і поспішно зійшов вниз, з Петвеком за спиною, весь час квапити його. Витягнувши з-під сходів один ящик, залишений Вагнером, Давенант збив верхні дошки. Дійсно, там лежали старі книги, але вони прикривали десятка два невеликих ящиків. Розпакувавши один з них, хоча і без того вже чувся вельми доказовий запах дорогих сигар, Давенант більше не сумнівався.

— Принаймні запалимо, — сказав Петвек, беручи сигару і з люттю відгризаючи

її кінець. — Так! Хороші сигари, Гравелот. Але з нами ви не хотіли мати справи.

— Мовчіть, — сказав Давенант. — Товар мені підкинули. Петвек, тягніть той ящик, а я візьму цей. Ми викинемо їх в кущі.

Але в цей час застукали копита коней. Ховати фатальний вантаж було вже пізно.

— До біса! — сказав Давенант, міцніше задвигаючи дверний засув і пробуючи гак. — Доведеться бігти, Петвек. Справа гірше, ніж п'ять місяців в'язниці. На цьому не зупиняться. Я один знаю, в чому справа. Де стоїть ваша "Ведмедиця"?

— Гравелот, — відповів Петвек, відчуваючи якусь більш серйозну справу, ніж два ящика сигар, — я не покину вас в біді.

Почувши це, Давенант кинувся в кімнату Фірса і одним поштовхом розбудив його.

— Киньте протирати очі, — сказав Давенант, — справи кепські. Залишаю вам готель. Ведіть торгівлю, ось вам сто фунтів. Потім відзвітувати. Я повинен тимчасово сховатися.

Зараз будуть ломитися в ворота і двері, — не відчиняйте. Нехай ламають вхід або лізуть через стіну, але затримайте, як можна довше. Ніколи міркувати.

Пролунав удар у двері готелю. Одночасно загриміли ворота і почулися

накази відкрити. Фірс сів, спустив ноги, скочив і, квапливо кивнувши, сховав

гроші під наволочку, потім вихопив їх і почав бігати по кімнаті, шукаючи більш надійного місця. Давенант покинув його і потягнув Петвека наверх. З кімнати косе вікно вело на дах, по тій її стороні, яка була звернена до скелі. Діставши і захопивши з собою срібного оленя, а також всі гроші зі стола і кишень одягу, Давенант з револьвером в руці виліз через вікно, вказуючи Петвеку місце, де стрибок на скелю з даху коротше. Вони стрибнули одночасно, прямо над головою прикордонника, який стояв з цього боку будинку, щоб перешкодити втечі. Солдат, побачивши дві тіні, перемахнувши

вгорі, з даху на скелю, люто закричав і вистрілив, але втікачі були вже в кущах, а в цей час через стіну двору перестрибували солдати, починаючи розгром.

Човен Давенанта стояв неподалік від будинку; він стягнув його в воду і сів, а Петвек розпустив вітрило. Помірний вітер погнав човен геть від небезпечної землі.

— Передохніть, — сказав Петвек, сівши до керма і дістаючи з кишені жменю сигар. Він розсудливо захопив стільки сигар, скільки встиг набити в кишені, поки Давенант плутав і збагачував Фірса.

— Що ж, я везу вас на "Ведмедицю". Якщо так, то вона цієї ж ночі піде в Покеті. Закурите, Гравелот. Бачили ви, як швидко змінюється життя?

— Знаю, — сказав Давенант, який вже трохи освоївся з думкою, що знову ступив на стежку темної долі. — Мені це відомо, на жаль! Але у мене міцне серце, Петвек.

— Добре, якщо міцне. Поясніть, в чому справа? Навіщо треба бігти?

Поки вони пливли, Давенант розповів ранкову історію, і, всебічно обговоривши її, Петвек повинен був визнати, що іншого виходу, як втеча, немає.

— Раз так тонко задумано з контрабандою, будьте впевнені, — сказав Петвек,

— що цим Ван-Конета не обмежаться. Син боїться вас, а його батько, високородний Август Ван-Конет, зумів би влаштувати вам довге життя за гратами. Це — сила. Поїдете з нами в Покет, а там буде видно, що робити.

— У Покет? — сказав Давенант. — Ну що ж! Мені чомусь це приємно. Я там давно не був. Дуже давно. Так, це добре — Покет, — повторив він, на мить відчуваючи себе тим, хто тинявся біля будинку Футроза, а тут спогади, один за іншим, пройшли в темряві ночі. Галеран, Еллі, Роена, стара Губерман, Кішлот, бродяга батько .. І в вітри збудження небезпечного дня вони постали тепер мирно, лише відтінок туги супроводжував їх. "Мене, мабуть, важко впізнати, — думав він. — Дивно і добре: я буду в Покеті. Добре, що так виходить само собою, без наміру ".

— Багата була у вас справа, — сказав Петвек. — Хто б міг думати? .. Ви хоча сказали кому-небудь?

— Так. Залишиться Фірс. Йому я можу вірити.

— Шахрай ваш Фірс, — відповів Петвек. — Не те щоб він мені не подобався, але, коли він появляється в Латр, то насамперед насміхається над вами. Заздрісна скотина.

— Я залишив йому сто фунтів, — сказав Давенант. — Особливо я не сумніваюся, але все ж, коли ви будете там, приглядиться трохи. Фірс і Петронія повинні впоратися, поки я не улагоджу історію з Ван-Конетом. А я улагоджу її. Ще не знаю як, але цю справу я доведу до кінця.

— Правильно, — погодився Петвек, — я зайду в готель, а з вами спишусь.

Човен плив близько до берегових скель. Не минуло години, як Давенант побачив "Ведмедицю", що стояла на якорі без вогнів.