Дорога в нікуди - Сторінка 25

Подумавши, що Утлендер, який залишився в човні, чогось попрямував до судна, так укритого темрявою, що можна було лише розрізнити, та й то з трудом, верхівку його матч, Петвек крикнув:

— Гей, старий Ут! Ти куди?

Одночасно закричав Утлендер, хоча його перелякані слова не відносилися до Петвека.

— Тергенс, тікай! — волав він і, піднісши до губ свисток, свиснув коротко три рази, чого було досить, щоб на палубі загримів переполох.

Митна шлюпка, набита прикордонниками, стала між берегом і "Медведицею", інша напала з відкритою боку моря, з-за пагорбів пролунали постріли — і стало нікуди ні пливти, ні йти. Поки обидві митні шлюпки абордувалі "Ведмедицю", темні фігури митних, оказавшись з берегової засідки, кричали:

— Здавайтеся, купці!

Давенант швидко озирнувся. Помітивши великий камінь з глибокими тріщинами, він засунув в одну з тріщин гаманець з грошима та листами, а також свого оленя, і встиг засипати все це галькою. Потім він підбіг до Утлендера, готовий на все.

— Відбивайтеся! — кричав Тергенс з палуби в той час, як момент розгубленості вже пройшов і всі, немов хльоснуло їх гарячим по ногах, почали, без особливого толку, чинити опір. Важко було знати, скільки тут солдат. Нічого кращого не знаходячи, Петвек, Гетрах та Давенант кинулися в шлюпку Утлендера, де, принаймні, метушня могла виручити їх, давши як-небудь вислизнути до недалеких скель, а за їх прикриттям — в море. Так сталося, таким був згідний настрій всіх, що почалася старанна стрілянина заради порятунку цінного вантажу і ще більш від раптовості всієї справи, хоча, може бути, вже деякі каялися, знаючи, як дорого поплатяться за стрілянину ті, то зостануться в живих. Відійшовши від берега, шлюпка гойдалася на

хвилях, і в неї вже стріляли з берега. Кулі свистіли, пронизуючи воду або б'ючи в борт зловісним клацанням. Темрява заважала прицілу. Утлендер, тремтячи від збудження, встав і стоячи стріляв на берег, Петвек і Гетрах намагалися повалити митників, що сиділи в шлюпці, що пристала до борту "Ведмедиці". Давенант схопив револьвер, більш небезпечний в його руках, ніж гвинтівка в руках солдата, і прикінчив одного ворога.

— Ви то ... чого? — крикнув Гетрах, але вже забув про Давенанта, сам палячи в кущі, де змінювалися обриси темряви.

Тим часом на палубі судна зазвучали шаблі, тим вказуючи рукопашну. Там же був начальник загону; задихаючись, він твердив:

— Беріть їх! Беріть!

Протяжно скрикнувши, командир зміненим голосом сказав:

— Тепер все одно. Бийте їх нещадно!

— Ага! Дрянь! — крикнув Тергенс.

"Якщо я кинуся на берег, — думав Давенант з дивною обережністю і увагою до всього, що звучало і виднілося навколо, — якщо я скажу, хто я, чому я з

контрабандистами і заради чого переслідує мене Ван-Конет, хіба це допоможе? Так само будуть знущатися митники, як і Ван-Конет. Все це маленькі Ван-Конети. Так. Це вони! " — сказав він ще раз і на слові "вони" пустив кулю в одну з темних постатей, що бігали по піску. Солдат закружляв і впав у воду лицем.

Тим часом на "Ведмедиці" перестали стріляти; там спустошено і таємно лежала темрява, як якщо б задихнулася від бійки.

— Пов'язані! Пов'язані! — крикнув Тергенс. — Кидайте, Гетрах, до біса гвинтівки і утікайте, якщо можете!

Але вже важко було зупинити Петвека і Утлендера. Митні шлюпки, звільнившись після "Ведмедиці", напали на контрабандистів з правого і лівого борту.

— Загибель наша! — сказав Утлендер, стріляючи в шлюпку, яка підійшла близько.

Він впустив рушницю і сперся рукою об борт. Куля пробила йому груди.

— Мене просвердлили, — сказав Утлендер і впав до ніг Гетраха, теж пораненого, але легко, в шию.

Однак Гетрах стріляв, а Давенант безупинно віддавав кулі тілам митників,

лежачи за прикриттям борту. Шлюпки гойдалися одна проти одної, пірнаючи і повертаючи без всякого управління, так як солдати були надзвичайно озлоблені і теж захопилися бійкою. Давенант стріляв на берег і в човен. Випустивши всі патрони револьвера, він підняв рушницю Утлендера, а Петвек ткнув йому жменю патронів, стиснувши разом з ними руку Давенанта так сильно, що висловив цілком свої почуття і пошкодив тому ніготь.

Досить було Давенанту коливання тіні у темряві ночі, щоб він таврував саму

середину її. Хоча вбив він уже багатьох і сам отримав рану біля коліна, він залишався спокійний, лише над бровами і в скронях тиснув пульс.

— Петвек! — сказав Давенант чогось, але Петвек вже лежав поруч із Утлендером; він тільки роззявляв рот і рухав рукою.

— Захопить цього! — кричали митники. Однак Давенант не відніс крик до себе, — поки що він не розумів слів. Нарешті у нього не залишилося патронів, коли Тергенс голосно сказав:

— Киньте, Гравелот, вас уб'ють!

Стріляти йому було нічим, і він, зрозумівши, сказав:

— Уже кинув.

З тим дійсно Давенант кинув рушницю в воду і дав схопити себе супротивнику, що налетів з двох сторін, відчуваючи, що чимось виправдав спогад червоно-жовтої вітальні і відстояв з честю світло сонячного променю на яскравому килимі із золотими кішками, що плигають, хоча б не знав про це ніхто, крім нього.

— Скінчилося? — запитав пов'язаний Тергенс, який сидів на люку трюму, коли під дулом рушниць Давенант піднявся на палубу, щоб, в свою чергу, випробувати хватку наручників.

— Скінчилося, — відповів Давенант серед загального шуму, повного солдатської лайки.

— Якщо буду живий, — сказав Тергенс, — я ваш тілом і душею, знайте це.

— Я поранений, — сказав Давенант, простягаючи руку сержанту, який скріпив навколо його кистей тонку сталь.

— Так, що це було? — зітхнув Тергенс. — Ми всі прямо як ніби з глузду з'їхали. Не бійтеся, — процідив він крізь зуби. — Постараємося. Буде видно.

Давенант сів. Солдати почали піднімати на борт і складати трупи. Утлендер ще стогнав, але був без свідомості. Решта пливли до могили.

Митники, забравши шлюпки на буксир, підняли вітрила, щоб вести свій трофей в Покет. Було їх п'ятдесят чоловік, залишилося двадцять шість.

Повна трупів і дорогоцінного товару, "Ведмедиця" на світанку прийшла в Покет, і репортери отримали сенсаційний матеріал, негайно розсовавши його по складальним машинам.

Поки пливли, Давенант таємно домовився з Тергитесом, що контрабандисти сховають причини його появи на борту "Ведмедиці".

Глава V

Сногден зустрів Ван-Конета в своїй квартирі і говорив з ним як людина, яка взяла на себе обов'язок провидіння. Оточивши словесним гарніром свої нехитрі, хоча цілком злочинні дії, результат яких вже відомий читачеві, придумавши багато перешкод до здійснення їх, Сногден повернув справу важким розплутуванням клубка , що звалявся, і особливо напирав на те, яких зусиль нібито коштувало йому умовити майстра вивісок Баркета. Про Баркета ми будемо мати можливість дізнатися згодом, але головне було не тільки вигадкою Сногдена: Баркет, практична людина, дав Сногдену обіцянку мовчати про скандал, а його дочка, за яку так гаряче заступився Тіррей, спочатку розплакалась, потім гідно оцінила красномовний візерунок банкових квитків, переданих Сногденом її батькові. Сногден дав Баркету триста фунтів з веселою прямотою поділу несподіваної знахідки, і коли той,

сказавши: "Я беру гроші тому, щоб ви були спокійні", — прийняв дар Ван-Конета, який припав, між іншим, до речі, за обставинами поганеньких справ у його майстерні, Сногден попросив дати розписку на п'ятсот фунтів. "Це для того, — сказав Сногден, дивлячись прямо в очі ремісника, — щоб фіктивні двісті фунтів приблизно через місяць стали дійсно вашими, коли все обійдеться благополучно ".

Не заперечуючи цього ходу, відчуваючи навіть себе легше, так як зрівнявся з Сногденом в підлості, Баркет кивнув і видав розписку.

Коли він пішов. Марта довго мовчала, задумливо перебираючи гроші , що лежать на столі, і сумно промовила:

— Погано ми зробили. Як то кажуть, підторгували душею.

— Гроші потрібні, хай йому грець! — вигукнув Баркет. — Ну, а якби я не взяв їх, — що зміниться?

— Так-то так ...

— Слухай, розумна дочка, — нам не змагатися в питаннях честі з аристократією. А цей гордий Гравелот, по-моєму, тягнеться бути якоюсь особливою людиною. Шинкар викликав на дуель Георга Ван-Конета! Реготати можна над такою історією, якщо подумати.

— Гравелот заступився за мене, — заявила Марта, витираючи сльози сорому, — і я ніколи не була так ображена, як сьогодні.

— Добре. Він поступив благородно — я не спорю .. Але дуелі не буде. Тут щось задумано проти Гравелота, якщо, як тільки ми приїхали, Сногден прийшов просити нас мовчати і, власне кажучи, насильно змусив взяти ці триста фунтів.

— Я не хотіла ... — сказала Марта, міцно стиснувши губи, — хоча що зроблено, то зроблено. Я ніколи не пробачу собі.

— Відлічи-но зараз же, Марто, вісімдесят сім фунтів, я оплачу вексель Томсону. Решту треба перевести Платтеру на замовлення емалевих дошок. Але це завтра.

— Залиш мені двадцять п'ять фунтів.

— Це навіщо?

— Для того ... — сказала Марта, посміхаючись і соромливо поглядаючи на батька. — Як ти гадаєш. Втім, я скажу: мені треба шити, готуватися: адже скоро приїде мій наречений.

— Так, — відповів Баркет і додав уже про інше: — Самий хід справи помстився за тебе: Ван-Конет трусить, замазує скандал, боїться газет, всього, витрачається. Бачиш, як він покараний!

Якщо Сногден не міг розповісти цю сцену Ван-Конету, зате він представив і

розробив в природному діалозі незговірливість, обурення Баркета і його дочки; в кінці Сногден показав рахунок, що обчислює витрату грошей, найбільші гроші, за його поясненню, довелося заплатити уявному Готлибу Вагнеру, темній особі, згодній на все заради багато чого. Потім, як би пригадавши несуттєве, але цікаве, Сногден сказав, що обставини змусили його мати пояснення з батьком Ван-Конета, чиє втручання єдино могло погубити Гравелота, згідно з тими незначними доказами, які він підсилає в "Суходіл і море" під виглядом ящиків старих книг.

Не чекавши такого визнання, Ван-Конет насилу утримувався від різкої лайки, так як він очікував терпке з'ясування з батьком, людини двожильної моральності і яка, проте, вище за все ставить показну гідність свого імені.

— Однак, якщо на те пішло, — в сказі закричав Ван-Конет, — таким-то шляхом і я міг би залагодити все не гірше вас!

— Ні! — Сногден різко схопив приятеля за руку, яку той хоча вирвав негайно,

проте став слухати.