Дорога в нікуди - Сторінка 33

Ні про який скандал ми нічого не знаємо. Я, далебі, не знаю, що й думати. До того ж ви говорите, що Гравелот арештований. Це жахливо. Ми знаємо Гравелота. Запевняю вас, все це – суцільне непорозуміння.

Опустивши погляд, вона прикусила кінець лінійки і з силою висмикнула її з зубів, потім, боязко глянувши на Галерана, повільно поклала лінійку і випросталася.

— Ви налякали мене, — сказала Марта. — Як зрозуміти? Галеран відкинувся, болісно перевівши завмерле дихання. Серце його почало стукати і важко.

— Ви повинні це зробити.

— Але я нічого не можу, я нічого, нічого не знаю! Ви, може бути, сплутали! Йде батько! — полегшено вигукнула дівчина, прагнучі піти.

Штовхнувши скляні двері, увійшов розчервонілий від спеки Баркет з готовою люб'язною посмішкою, зверненою до відвідувача.

Вид дочки осадив його.

— Ти що? — швидко запитав він.

— Батько, ось .. — Марта глянула на Галерана, — ось це до тебе, про Гравелота, —

додала вона, запізніло потиснувши плечем і негайно йдучи в кімнати.

Баркет повільно, думаючим рухом зняв капелюха і подивився на Галерана світло розкритим, напруженим поглядом брехуна.

— Так, так, — пробурмотів він, — як же! Я Гравелот знаю дуже добре. Повинно бути, місяць назад я заїжджав до нього з Мартою останній раз.

Галеран вдруге назвав себе і пояснив:

— Я — друг Гравелота. Баркет, ви були у нього в той день, коли він ударив Ван-Конета за знущання над вашою дочкою.

Баркет повів голову в плечі і витріщив очі.

— Та що ви! — скрикнув він. — Про що ви говорите? Поясніть, заради бога, я страшно стривожився!

— Гравелот не буде брехати, — сказав Галеран. — Невже це так важко: сказати

правду заради хоча б порятунку людини, якій ви прямо зобов'язані?

— Якщо ви поясните, в чому справа ... Зрозумійте, що я вражений! Не один раз я зупинявся в "Суші і морі", але я не можу зрозуміти, про що мова!

Протягом принаймні хвилини обидва вони мовчали. Баркет витримував красномовний погляд Галерана насилу і нарешті опустив очі.

— Якщо ви засвідчите зіткнення. Гравелот буде врятований. Він заарештований. Подробиці я вже розповів вашої дочки. Вона вам передасть їх. Мені тяжко їх повторювати.

— Запевняю вас, що ви піддалися якийсь плітці., — заговорив Баркет, але Галеран його перебив:

— Так ви наполегливо заперечуєте?

— Заперечую. Це моє останнє слово. Але я б хотів все-таки ...

Галеран не дослухавши його. Похитавши головою, він взяв капелюх і вийшов, кинувши на ходу:

— Соромно, Баркет.

Він сів в автомобіль, анітрохи не дорікаючи себе за так коротко і рішуче обірвану розмову. Марно було далі переконувати цих людей в ницості їх мовчання. Галеран ще не впадав у відчай. У нього виникла думка говорити з Лаурою Мульдвей і Сногденом. За характером подій, як вони були коротко виражені Тірреєм в його листі, Галеран частково представляв цих людей, їх

роль близько Ван-Конета; він знав, що навіть людина різко порочна, якщо до неї звертаються в надії на прояв її кращих почуттів, скоріше може проговоритися або змінити себе, ніж Баркет. Однак точного плану не було. Тільки випадковість або хвилинний настрій — рід благородної слабкості — могли допомогти Галерану в його невдячної праці — вирвати з змови, що природно розвинулася, жмут шерсті таємничої тварини, іменованої доказом. Відкинувши роздуми щодо сцен, які ще не створилися, вірячи в натхнення і сподіваючись лише на силу надії, що не залишала його, Галеран поїхав до готелю, де зайняв великий номер. Не знаючи, що буде далі, він хотів мати приміщення для прийому і сну.

— Будьте напоготові, — сказав Галеран Груббе, — я повинен говорити в телефон і, може бути, негайно знову поїду. Якщо ж цього не станеться, ви займете номер 304-й, як я домовився з керуючим готелем, а машину відведете в гараж. Я вас повідомлю.

Терплячий, безмірно втомлений, але відданий Галерану чоловік, бачачи, що його господар засмучений, мовчки кивнув і витягнув з шухляди для інструментів пляшку віскі. Випивши стільки, щоб зігнати хворобливе отупіння безсонної ночі, Груббе сперся на дверцята і став розглядати перехожих. Було жарко. Він ослаб, схилився і задрімав.

Як сказано раніше, Лаура Мульдвей і Сногден вирушили в Покет, продовжуючи давні відносини з Ван-Конетом, і скоро Галеран дізнався, що його клопоти безрезультатно закінчувалися. Мабуть, нічого іншого йому не залишалося, як повернутися. Він був частково радий, що ці особи в Покеті, на місці дії; не пізно було спробувати, так чи сяк, говорити з ними після повернення. Внутрішньо зупинившись, Галеран сів у крісло і почав курити, затримуючи трубку в зубах, якщо роздум беззмістовно повторювався, або виймаючи її, коли мелькали риси можливої дії.

Хоча найважливіші свідки відійшли, він переглядав заново групу людей,

чия пам'ять зберігала дорогоцінні для нього відомості, і чекав натяку, що може утворити тріщину в опорі матеріалу нещастя. Рішення завдання не приходило.

Єдина людина, до якого міг ще звернутися Галеран, не залишаючи Гертона, був Август Ван-Конет. Нічого не знаючи ні про нього, ні про ставлення його до сина, Галеран думав про його існування як про факт, і тільки. Однак ця думка поверталася. При умінні представити справу так, як якщо б свідки в наявності і готові розв'язати язики, спроба могла дещо дати. Галеран вибив з трубки попіл і викликав телефонну станцію — з'єднати його з канцелярією Ван-Конета.

Повинно бути, телефонні службовці працювали старанніше, якщо їм називали номера невеликих чисел, але тільки стомлений глухий голос дуже скоро виголосив в вухо Галерана:

— Так. Хто?

Август Ван-Конет був один, змучений нічним нападом подагри, в одному з тих розсіяних і порожніх станів, коли люди похилого віку відчувають хрип тіла, що нагадує про холод склепу. Ван-Конет оглядав минулі десятиліття, запитуючи себе: "Заради чого? " В такому стані занепаду задуманий губернатор, не викликаючи з сусідньої кімнати секретаря, сам узяв трубку телефону. Ця коротка примха висловлювала смиренність.

Розмова почалася його словами: "Так. Хто? "

— За браком часу, — сказав Галеран, — маючи на руках дуже важливу і сумну

справу, прошу повідомити, чи може губернатор сьогодні мене прийняти? Я

— Еліас Фергюсон з Покета.

— Губернатор біля телефону, — м'яко повідомив Ван-Конет, все ще охоплений бажанням простоти і доступності. — Чи не могли б ви коротко передати суть вашого звернення?

— Мій пане, — сказав Галеран, піддавшись невиразному почуттю, викликаному терплячим рокотом голосу, який так сумно звучить, — одній людині в Покетській в'язниці загрожує військовий суд і страта. Ваше милостиве втручання могло б полегшити його доля.

— Хто він?

— Джемс Гравелот, господар готелю на Тахенбакській дорозі.

Ван-Конет зрозумів, що слух кинувся стороною, викликавши несподіване втручання людини, що говорить тепер з губернатором тим безпристрасно шанобливим голосом, який підкреслює боязнь випадкових інтонацій, які можуть образити слухача. Але стан прострації ще не покинув Ван-Конета, і єхидний смішок при думці про незавидну історію сина, що вирвався з жовтих зубів старого, був в цей день останньою даниною його подагричній філософії.

— Справа "Ведмедиці", — сказав Ван-Конет. — Я добре знаю цю справу, і може бути ...

"Чи не все одно?" — подумав він, одночасно вирішуючи, як закінчити обнадійливу фразу, і доповнюючи думка про "все одно" байдужістю до долі всіх людей. "Чи не все одно — помре цей Гравелот тепер або років через двадцять? " Легка ненормальність хвилини тягнула губернатора зробити що-небудь для Фергюсона. "Життя складається з житла, одягу, їжі, жінок, коней і сигар. Це нерозумно ".

Він повторив:

— Може бути, я ... Але я хочу говорити з вами детально. Отже ...

Раптово з'явився секретар сказав:

— Вибачте мою спритність: акції Цукрової компанії продані по сімсот шість і

реалізована сума — двадцять сім тисяч фунтів — переведена банкам Рамона Барроха.

Це означало, що Август Ван-Конет міг зробити тепер вибір серед трьох молодих жінок, які давно полонили його, і дати річний банкет без участі лихварів. Скроням Ван-Конету стало тепло, занепад пройшов, осміяне життя наблизилося зі співом і тамбурином, справа Гравелота блиснула загрозою, і губернатор віддав секретарю трубку телефону, сказавши звичайним різким тоном:

— Будь ласка, повідомте прохачеві Фергюсону, що мотиви і суть його звернення він може заявити в канцелярії за встановленою формою.

Секретар сказав Галерану:

— За від'їздом пана губернатора в Сан-Фуего я, особистий секретар, маю передати вам, що клопотання всякого роду, починаючи з першого числа поточного місяця, повинні бути викладені письмово і передані в особисту канцелярію.

— Добре, — сказав Галеран, все зрозумівши і не наважуючись навіть найменшим проявом наполегливості коливати хиткі обставини Давенанта.

Але ця розмова вселила йому свідомість необхідності поспішати.

Галеран зійшов вниз, заплатив конторникам добову ціну номера і розшукав очима автомобіль.

Груббе спав, спітнілий і закостенів в забутті. Його голова впиралася лобом об згин ліктя. Галеран, сівши поруч, штовхнув Груббе, але шофер спав в затьмаренні. Тоді Галеран сам вивів автомобіль з міста на шосе і покотив з швидкістю вітру. Раптом Груббе прокинувся.

— Тримай злодія! — закричав він, хапаючи Галерана, без всякого міркування про те, де і чому невідомий чоловік викрадає автомобіль.

— Груббе, прокиньтеся, — сказав Галеран, — і швидко їдьте по цій дорозі: вона веде назад, в Покет.

Глава Х

Пізно ввечері наступного дня Стомадор чекав Галерана, граючи сам з собою в "палички" — тюремну гру, рід бирюльок.

Весь день Галеран спав. Прокинувшись у важкому стані, він випив кілька чашок міцної кави і відправився на околицю міста. Близько в'язниці він затримався, вдивляючись в її масив з сумнівом і рішучістю. Грошей у нього було досить.

Залишалося придумати, як дати їм найбільш розумне вживання.

Спотикаючись об ящики в маленькому дворі лавки, Галеран розшукав задні двері, постукавши саме три рази. Дрібницям таємних справ він надавав значення дисципліни, відмінно знаючи, що дріб'язкова необережність початку може відвести далеко від благополучного кінця, як розбіжність ліній кута.

Стомадор кинув гру і відкрив двері.

— Повернувшись на світанку, — сказав Галеран, — я так втомився, що відразу ліг спати.