Дядечків сон - Сторінка 11

Проте Марія Олександрівна була певна себе: її хвилював не страх невдачі — ні! їй хотілося тільки мерщій почати, мерщій у бій. Нетерпіння, благородне нетерпіння палило її, коли думала про затримки й зупинки. Але, сказавши про затримки, ми попросимо дозволу трохи пояснити нашу думку. Головне лихо передчувала й ждала Марія Олександрівна від благородних своїх співгромадян, мордасовців, і, переважно, від благородного товариства мордасовських дам. Вона з досвіду знала всю їхню непримиренну до себе ненависть. Вона, наприклад, твердо знала, що в місті цієї хвилини, можливо, вже все знають з її намірів, хоч про них ще ніхто нікому не розповідав. Вона знала, з неодноразового сумного досвіду, що, в її домі, не було випадку, навіть найсекретнішого, який, ставшись ранком, не

Тут: у загальних рисах (франц.).

був би відомий уже до вечора останній перекупці на базарі, останньому крамареві в крамниці. Звісно, Марія Олександрівна ще тільки передчувала лихо, та такі передчуття ніколи ЇЇ не омиляли. Не омилили вони й тепер. Ось що сталося насправді, про що вона ще нічогісінько не знала. Близько полудня, тобто рівно за три години після приїзду князя до Мордасова, містом розійшлися дивні чутки. Де почалися вони — не знати, але розбіглися вони майже вмить. Усі раптом стали запевняти одне одного, що Марія Олександрівна вже просватала за князя Зіну, свою безприданку, двадцятитри-річну Зіну; що Мозглякова відставлено й що все це вже вирішено й підписано. З чого зродилися такі чутки? Невже всі так добре знали Марію Олександрівну, що враз потрапили в саме серце її заповітних думок й ідеалів? Ні невідповідність такої чутки звичайному порядкові речей, бо такі справи тільки здерідка можна упорати за одну годину, ні очевидна безпідставність такої вістки, бо ніхто не міг дізнатися, звідки вона почалася,— не могли переконати мордасовців, що вона помилкова. Чутка розросталася і вкорінювалася незвичайно стійко. Найдивовижніше те, що вона стала ширитися саме тоді, коли Марія Олександрівна розпочала свою недавню розмову про це з Зіною. Отаке чуття провінціалів! Інстинкт провінціальних вістунів доходить часом до чудесного, і, звичайно, тому є причини. Він грунтується на найближчому, цікавому й багаторічному вивчанні одне одного. Кожен провінціал живе мовби під скляним ковпаком. Аніяк не можна хоч будь-що приховати від своїх шановних співгромадян. Вас знають напам'ять, знають навіть те, чого ви самі про себе не знаєте. Провінціал уже з натури своєї повинен би, здається, бути психологом і серце-знавцем. Ось чому я іноді щиро дивувався, подибуючи дуже часто в провінції замість психологів і серцезнав-ців надзвичайно багато віслюків. Та це набік; це думка зайва. Вістка була громова. Шлюб із князем здавався кожному таким вигідним, таким блискучим, що навіть чудернацький бік цієї справи нікому не впадав у вічі. Завважмо ще одну річ: Зіну ненавиділи чи не більше ще, ніж Марію Олександрівну,— за що? — не знати. Може, краса Зінина була тому почасти причиною. Може, й те, що Марія Олександрівна була все-таки якась своя всім мордасовцям, свого поля ягода. Коли б вона зникла з міста, то — хто знає? — за нею, може б, пожалкували. Вона пожвавлювала товариство безнастанними історіями. Без неї було б нудно. Навпаки, Зіна поводилася так, начеб жила десь у хмарах, а не в місті Мордасові. Була вона цим людям якось не пара, не рівня і, може, сама того не помічаючи, поводилася з ними нестерпно гордовито. І раптом тепер оця ж сама Зіна, про котру навіть ходили скандальні байки, ця зарозуміла, ця гордівниця Зіна стає мільйонеркою, княгинею, вступить до великопанського кола. Років за два, коли овдовіє, вийде за якого-небудь герцога, може, навіть за генерала; чого доброго — гляди, ііСе за губернатора (а мордасовський губернатор, як на те, удівець і надзвичайно ніжний до жіночої статі). Тоді вона буде перша дама в губернії, і, зрозуміло, сама ця думка була вже нестерпна, і ніколи жодна вістка не розпалила б такого обурення в Мордасові, як вістка про вихід Зіни за князя. Вмить знялися зусебіч шалені крики. Кричали, що це гріх, навіть підлість; що старий не при своєму розумі; що старого обманили, піддурили, обшахрували, користуючись з його недоумства; що старого треба врятувати від кровожерних пазурів; що це, нарешті, розбій і неетичність; що, нарешті, чим же інші гірші за Зіну? І інші могли б точнісінько так вийти за князя. Всі ці балачки й вигуки Марія Олександрівна тільки ще припускала, але для неї й того було досить. Вона твердо знала, що всі, рішуче всі, ладні будуть зробити все можливе й навіть неможливе, щоб перешкодити її намірам. Хочуть же тепер конфіскувати князя, що аж доводиться повертати його мало не з бою. Нарешті, хоч і пощастить піймати й заманити князя назад, не можна ж буде тримати його весь час на прив'язі. Та й хто поручиться, що сьогодні ж, що за дві лише години, весь урочистий хор мордасовських дам не буде в її салоні, та ще під таким претекстом, що не можна буде й відмовити? Відмов у двері, ввійдуть у вікно: випадок майже неможливий, але не новий у Мордасові. Одно слово, не можна було втрачати ні години, ні хвилини часу, а справи не було ж іще й почато. Раптом геніальна думка блиснула і вмить визріла в голові Марії Олександрівни. Про цю нову ідею ми не забудемо сказати на своєму місці. А тепер скажемо тільки, що цієї хвилини наша героїня мчала мордасовськими вулицями, грізна й натхненна, зважившись навіть на справжній бій, якби виникла потреба, аби тільки оволодіти князем і привезти його назад. Вона ще не знала, як це станеться і де вона зустріне його, та зате знала напевно, що швидше Мордасов провалиться крізь землю, ніж не здійсниться бодай одна йота з її теперішніх замислів

Перший крок удався якнайкраще. Вона встигла перехопити князя на вулиці і привезла до себе обідати. Коли спитають: яким чином, попри всі підступи ворогів, їй пощастило-таки наполягти на своєму й лишити Ганну Миколаївну з чималеньким носом? — то я повинен заявити, що вважаю таке запитання навіть образливим для Марії Олександрівни. Чи ж їй не здобути перемоги над якоюсь Ганною Миколаївною Антиповою? Вона просто заарештувала князя, що під'їздив уже до дому її суперниці, і, не зважаючи ні на що, а разом і н.а доводи самого Мозглякова, який злякався скандалу, пересадила дідка до своєї карети. Тим і різнилася Марія Олександрівна від своїх суперниць, що у вирішальний момент не задумувалась навіть перед скандалом, беручи за аксіому, що успіх усе виправдує. Князь, звісно, не вчинив значного опору і, як завжди, дуже скоро забув про все й лишився дуже вдоволений. При обіді він теревенив не вгаваючи, був надзвичайно веселий, сипав дотепи, каламбурив, розповідав анекдоти, котрих не кінчав або з одного перескакував на інший, сам того не помічаючи. У Наталії Дмитрівни він випив три келихи шампанського. При обіді випив іще й закрутився остаточно. Тут уже підливала сама Марія Олександрівна. Обід був дуже порядний. Кат Нікітка не напсував. Господиня оживляла товариство найчарівнішою люб'язністю. Але інші присутні, як на те, були незвичайно нудні. Зіна була якось урочисто мовчазна. Мозгляков, видимо, почувався ні в сих ні в тих і мало їв. Він про щось думав, а що це траплялося з ним досить рідко, то Марія Олександрівна була дуже занепокоєна. Настасія Петрівна сиділа похмура і навіть нищечком робила Мо-зглякову якісь чудні знаки, котрих той зовсім не помічав. Коли б не була чарівно люб'язна господиня, обід скидався б на похорон.

А тим часом Марія Олександрівна була невимовно схвильована. Сама вже Зіна страшенно лякала її своїм сумним виглядом і заплаканими очима. А тут і ще труднощі: треба поспішати, квапитися, а цей "клятий Мозгляков" сидить собі, як телепень, що йому .байдужісінько, і тільки заважає! Не можна ж бо справді починати таке діло при ньому! Марія Олександрівна підвелася з-за столу жахливо стурбована. Який же був її подив, радісний переляк, якщо можна так висловитися, коли Мозгляков, щойно повставали з-за столу, сам підійшов до неї і раптом зовсім несподівано заявив, що йому,— звичайно, на превеликий його жаль,— конче треба зараз же йти.

— Куди це? — спитала з незвичайним співчуттям Марія Олександрівна.

— Ось бачите, Маріє Олександрівно,— почав Мозгляков занепокоєно і навіть трохи плутаючись,— зо мною трапилась дивовижна оказія. Я вже й не знаю, як хвам сказати... порадьте мене, бога ради!

— Що, що таке?

— Мій хрещений батько, Бородуєв, ви знаєте,— отой купець... зустрівся сьогодні зо мною. Старий зо^ всім сердиться, дорікає, каже мені, що я загордів. Ось уже втретє я в Мордасові, а до нього й не поткнувся. "Приїзди,— каже,— сьогодні на чай". Тепер якраз четверта година, а він п'є чай по-старовинному, як прокинеться, о п'ятій годині. Що мені робити? Воно, Маріє Олександрівно, звичайно,— але подумайте! Він же мого батька-покійника від петлі врятував, коли той програв казенні гроші. З цього приводу він і хрестив мене. Якщо відбудеться мій шлюб з Зінаїдою Афанасіївною, в мене все-таки всього півтораста душ. А в нього ж мільйон, люди кажуть, навіть більше. Бездітний. Догодиш йому — сто тисяч у духівниці відпише. Сімдесят років,— подумайте!

— Ой боже мій! То що ж це ви! Що ж ви гаєтесь? — скрикнула Марія Олександрівна, ледве приховуючи свою радість.— їдьте, їдьте! Цим не можна жартувати. То ж то я дивлюся за обідом — ви такий скучний! їдьте, mon ami, їдьте! Та вам би слід було ще вранці з візитом поїхати, показати, що ви дорожите, що ви ціните його ласку! Ой, молодь, молодь!

— Та ви ж самі, Маріє Олександрівно,— здивовано скрикнув Мозгляков,— ви ж самі нападали на мене за це знайомство. Це ж ви казали, що він мужик, борода, в рідні з шинками, з підвальними та повіреними?

— Ой mon ami! Хіба мало ми кажемо чогось необдуманого! Я теж можу помилитися, я — не свята. Втім, я цього не пам'ятаю, але я могла бути в такому настрої... Нарешті, ви тоді ще не сваталися до Зіночки... Звичайно, це егоїзм з могу боку, але тепер я мимохіть повинна дивитися з іншого погляду, і — яка мати може звинуватити мене в такому разі? їдьте, й хвилини не дляйтесь! Навіть вечір у нього посидьте... та послухайте! Здійміть якось мову про мене.