Дядечків сон - Сторінка 12

Скажіть, що я його поважаю, люблю, шаную, та так ловкенько, гарненько! Ой боже мій! І в мене ж це зі думки випало! Мені б самій треба було здогадатися в|ас нараяти!

— Воскресили ви мене, і Маріє Олександрівно! — скрикнув захоплений Мозгляков.— Тепер присягаюсь у всьому слухати вас! А то я ж вам просто боявся сказати!.. Ну, прощайте, я й поїхав! Перепросіть за мене Зі-наїду Афанасіївну. Втім, неодмінно сюди...

— Благословляю вас, mon ami! Глядіть же, за мене поговоріть із ним! Він справді премилий дідок. Я давно вже змінила про нього мої думки... Я й завжди, проте, любила в ньому все це старовинне, російське, непідробне... Au revoir, mon ami, au revoir!

"Ой як це добре, що його чорт несе! Ні, це сам бог допомагає!" — подумала вона, задихаючись з радощів.

Павло Олександрович вийшов до передпокою і вже вдягав шубу, коли раптом де не взялася Настасія Петрівна. Вона чекала на нього.

— Куди ви? — мовила вона, спиняючи його за руку.

— До Бородуєва, Настасіє Петрівно! Хрещений батько мій, удостоївся мене хрестити... Багатий .старик, лишить що-небудь, треба підлестити!..

Павло Олександрович був у чудовому настрої.

— До Бородуєва! Ну, то й попрощайтеся з нареченою, — різко сказала Настасія Петрівна.

— Як так "попрощайтеся"?

— Та так! Ви гадали, вона вже й ваша! А он її за князя видавати хочуть. Сама чула!

— За князя? Змилуйтеся, Настасіє Петрівно!

— Та чого змилуйтеся! Ось, чи не хочете самі подивитися й послухати? Покиньте-но шубу, ходіть-но сюди!

Ошелешений Павло Олександрович кинув шубу і навшпиньки пішов за Настасією Петрівною. Вона привела його до тієї самої хижки, звідки вранці підглядала й підслухувала.

— Але даруйте, Настасіє Петрівно, я нічогісінько не розумію!..

— А ось зрозумієте, як нагнетесь і послухаєте. Комедія, мабуть, зараз почнеться.

— Яка комедія?

— Тс! Не балакайте голосно! Комедія в тому, що вас просто дурять. Отоді, як ви пішли з князем, Марія Олександрівна цілу годину умовляла Зіну вийти заміж за цього князя, казала, що нема нічого легше, як обшахрувати його й змусити одружитися, і такі крючки загинала, що аж мені тошно стало. Я все звідси підслухала. Зіна погодилась. Як вони вас обидві ганили! Просто за дурня мають, а Зіна прямо сказала, що нізащо не вийде за вас. А я ж дурепа! Червоний бантик приколоти хотіла! Ось послухайте, послухайте-но!

— Та це ж страшенне підступство, коли так! — прошепотів Павло Олександрович, безглуздо дивлячись в очі Настасії Петрівні.

— Та ви тільки послухайте, і не те ще почуєте.

— Та де ж слухати?

— Та ось нагніться, ось в оцю дірочку...

— Але, Настасіє Петрівно, я... я не здатен підслухуй Бати.

— Ото, коли схаменулись! Тут, батеньку, честь у кишеню; прийшли, то вже слухайте!

— Та однак...

— А не здатні, то й лишайтеся з носом! Вас же жаліють, а він куражиться! Мені що! Я ж не для себе. Я й до вечора тут не зостануся!

Павло Олександрович згнітивши серце нагнувся до шпарки. Серце його тіпалося, в скронях стукало. Він майже не тямив, що з ним діється.

РОЗДІЛ VIII

— То вам дуже було весело, князю, в Наталії Дмитрівни? — спитала Марія Олександрівна, плотолюбним поглядом озираючи поле майбутньої битви й бажаючи якнайневинніше почати розмову. Серце її билося від хвилювання й чекання.

По обіді князя зараз же перевели до "салону", де приймали його вранці. Всі урочисті події й прийоми відбувалися в Марії Олександрівни в цьому самому салоні. Вона пишалася цією кімнатою. Дідок, після шести келихів, якось увесь розкис і неміцно тримався на ногах. Зате патякав не вгаваючи. Патякання його навіть посилилось. Марія Олександрівна розуміла, що цей спалах хвилинний і що обважнілому гостеві незабаром схочеться спати. Треба було ловити хвилину. Озирнувши поле битви, вона з насолодою помітила, що ласолюбний дідок якось особливо сласно поглядав на Зіну, і материнське серце її затрепетало з радощів.

— Над-зви-чайно весело,— відповів князь,— і, знаєте, не-зрів-нян-на жінка Наталія Дмитрівна, не-зрів-нянна жінка! (

Хоч як зайнята була Марія Олександрівна своїми великими планами, але така дзвінка похвала суперниці шпигонула її в саме серце.

— Даруйте, князю! — скрикнула вона, блискаючи очима.— Якщо вже ваша Наталія Дмитрівна незрівнянна жінка, то я вже й не знаю, що після цього! Але після цього ви зовсім не знаєте тутешнього товариства, зовсім не знаєте! Адже це сама тільки виставка своїх небувалих достоїнств, своїх благородних почуттів, сама комедія, сама зовнішня золота кора. Підійміть трохи цю кору, і ви побачите ціле пекло під квітами, ціле осине гніздо, де вас з'їдять і кісточок не залишать!

— Невже? — вигукнув князь.— Дивуюся!

— Але я присягаюсь вам у цьому. Ah, mon prince. Послухай, Зіно, я повинна, я мушу розповісти князеві цю кумедну й ницу пригоду з цією Наталією минулого тижня,— пам'ятаєш? Так, князю, це про ту саму вашу хвалену Наталію Дмитрівну, якою ви так захоплюєтесь. О любий мій князю! Присягаюсь, я не плетуха! Але я неодмінно розповім про це, щоб розсмішити, щоб показати вам у живому зразку, в оптичне, сказати б, скло, які тут люди! Два тижні тому приїздить до мене ця Наталія Дмитрівна. Подали каву, а я чогось вийшла. Я Дуже добре пам'ятаю, скільки в мене лишилось цукру в срібній цукерниці: вона була повнісінька. Повертаюсь, дивлюся: лежать на денці всього три грудочки. Крім Наталії Дмитрівни, в кімнаті нікого не зоставалось. Яка! В неї свій мурований будинок і грошей без ліку! Цей випадок кумедний, комічний, але судіть після цього про благородство тутешнього товариства!

— Не-вже! — вигукнув князь, щиро здивований.— Яка, одначе, неприродна жадібність! Невже ж вона все сама з'їла?

— То ось яка вона незрівнянна жінка, князю! Як вам подобається цей ганебний випадок? Та я б, здається, вмерла ту ж мить, коли б зважилася на такий огидний учинок!

— Авжеж, авжеж... Тільки, знаєте, вона все ж така belle femme...1

1 пишна жінка (франц).

— Це Наталія Дмитрівна! Даруйте, князю, та вона просто бодня! Ой князю, князю! Що це ви сказали! Я сподівалася, що у вас багато більше смаку...

— Авжеж, бодня... Тільки, знаєте, вона такої статури... Ну, а ця дівчинка, що тан-цю-ва-ла, в неї теж... статура...

— Сонечка? Та вона ж іще дитина, князю! їй усього чотирнадцять років!

— Авжеж... Тільки, знаєте, така зграбна, і в неї теж... такі форми... формуються. Ми-лень-ка така! Т друга, що з нею тан-цю-ва-ла, теж... формується...

— Ох, це нещасна сирота, князю! Вони її часто беруть.

— Си-ро-та. Втім, брудна така, хоч би руки вимила... А проте при-над-на теж...

Кажучи це, князь із якоюсь зростаючою хтивістю розглядав Зіну в лорнет.

— Mais quelle charmante personne!1 — мимрив він стиха, мліючи від насолоди.

— Зіно, заграй нам що-небудь, або ні, краще заспівай! Як вона співає, князю! Вона, можна сказати, вір-туозка, справжня віртуозка! І якби ви знали, князю,— стиха говорила Марія Олександрівна, коли Зіна відійшла до рояля, ступаючи своєю повільною, плавною ходою, від якої мало не покоробило сердешного дідка,— якби ви знали, яка вона донька! Як вона вміє любити, яка ніжна зо мною! Які почуття, яке серце!

— Авжеж... почуття... І, знаєте, я одну тільки жінку знав, за все моє життя, з якою вона могла б порівнятися кра-со-ю,— перебив князь, ковтаючи слинку.— Це покійна графиня Наїнська, вмерла років тридцять тому. Чу-до-ва була жінка, неопи-са-ної краси, потім іще за свого кухаря вийшла...

— За свого кухаря, князю!

— Авжеж, за свого кухаря... за француза, за кордоном. Вона йому за кор-до-ном графський титул доставила. Показний був собою і надзвичайно освічений, з маленькими такими ву-си-ка-ми.

— І... і... як же вони жили, князю?

— Авжеж, вони гарно жили. Втім, вони незабаром розійшлися. Він її обібрав і виїхав. За якийсь соус посварилися...

— Мамо, що мені грати? — спитала Зіна.

Але яке чарівне створіння! (франц.)

— Та ти краще заспівала б нам, Зіно. Як вона співає, князю! Ви любите музику?

— О так! Charmant, charmant! Я дуже люблю му-зи-ку. Я за кордоном із Бетховеном був знайомий.

— З Бетховеном! Уяви, Віно, князь був знайомий із Бетховеном! — кричить у захваті Марія Олександрівна.— Ой князю! Невже ви були знайомі з Бетховеном?

— Авжеж... Ми були з ним у друж-ніх відносинах. І завжди в нього ніс у табаці. Такий кумедний!

— Бетховен?

— Авжеж, Бетховен. Втім, може, це й не Бет-хо-вен, а якийсь інший ні-мець. Там дуже багато нім-ців... Проте я, здається, зби-ва-юсь.

— Що ж мені співати, мамо? — спитала Зіна.

— Ой Зіно! Заспівай той романс, в якому, пам'ятаєш, багато рицарського, де ще ця володарка замку та її трубадур... Ой князю! Як я люблю все це рицарське! Ці замки, замки!.. Це середньовічне життя! Ці трубадури, герольди, турніри... Я акомпануватиму тобі, Зіно. Пересядьте сюди, князю, ближче! Ой ці замки, замки!..

— Авжеж... замки. Я теж люблю зам-ки,— мурмоче князь у захваті, впиваючись у Зіну єдиним своїм оком.— Але... боже мій! — вигукує він.— Це романс!.. Але... я знаю цей ро-манс! Я давно вже чув цей романс... Це так багато мені на-га-ду-є... Ой боже мій!

Я не берусь описувати, що сталося з князем, як заспівала Зіна. Співала вона старовинний французький романс, що був колись у великій моді. Зіна співала його прекрасно. її чистий, звучний контральто проникав до серця. її прегарне обличчя, чудові очі, її точені дивні пальчики, котрими вона перегортала ноти, її волосся, густе, чорне, блискуче, хвилюючі груди, вся постать її, горда, прекрасна, благородна,— все це зачарувало бідного дідка зовсім. Він не відривав від неї очей, коли вона співала, він заходився від хвилювання. Його старече серце, підігріте шампанським, музикою й воскрес-лими спогадами (а в кого нема улюблених спогадів?), стукало чимраз частіше, як давно вже не билося воно... Він ладен був упасти навколішки перед Зіною і мало не плакав, коли вона скінчила.

— О та charmante enfant,1 — скрикнув він, цілуючи її пальчики.— Vous те ravissez !2 Я тепер, тепер тіль-ки згадав... Але... але... о та charmante enfant!..

1 моя чарівна дитино! (франц.)

2 Ви мене захоплюєте! (франц.)

І князь навіть не міг докінчити.

Марія Олександрівна відчула, що настала її хвилина.

— Навіщо ж ви занапащаєте себе, князю? — вигукнула вона урочисто.— Стільки почуття, стільки життєвої сили, стільки багатств душевних, і усамітнитися на все життя! Втекти від людей, від друзів! Але це непростимо! Одумайтеся, князю! Гляньте на життя, так би мовити, ясним оком! Викличте із серця свого спогади минулого — спогади золотої вашої молодості, золотих, безтурботних днів, воскресіть їх, воскресіть себе! Почніть знову жити в товаристві серед людей! Поїдьте за кордон, до Італії, до Іспанії — до Іспанії, князю!.І Вам треба керівника, серце, яке б любило, поважало вас, вам співчувало? Але у вас є друзі! Покличте їх, гукніть їх, і вони прибіжать юрбами! Я перша кину все й прибіжу на ваш виклик.