Дядечків сон - Сторінка 14

Та ви мені слово подали, ось що!

— Коли?

— Як коли?

— Та ще сьогодні вранці, коли ви приставали до мене, я рішуче відповіла, що не можу сказати нічого певного.

— Однак ви не прогнали мене, ви не відмовили мені зовсім; отже, ви затримували мене про запас! Отже, ви зваблювали мене.

На обличчі роздратованої Зіни з'явилося болісне відчуття, наче від гострого, пронизливого внутрішнього болю; але вона перемогла своє почуття.

— Якщо я вас не проганяла,— відповіла вона ясно й спроквола, хоч у голосі її чулося ледве помітне тремтіння,— то єдино з жалю. Ви самі благали мене потривати, не казати вам "ні", але розглядіти вас ближче й "тоді,— сказали ви,— тоді, як ви впевнитесь, що я людина благородна, може, ви мені не відмовите". Це були ваші власні слова на самому початку ваших домагань. Ви не можете від них відмогтися! Ви насмілилися сказати мені тепер, що я вас зваблювала. Але ви самі помітили мою відразу, коли я побачилася з вами сьогодні, двома тижнями раніше, ніж ви обіцяли, і цієї відрази я не приховала перед вами, навпаки, я її виявила. Ви це самі помітили, бо самі питали мене: чи не серджусь я за те, що ви раніше приїхали? Знайте, що того не зваблюють, перед ким не можуть і не хочуть

8*

227

приховати своєї до нього відрази. Ви насмілились вимовити, що я берегла вас про запас. На це відповім вам, що я міркувала про вас так: "Якщо він і не обдарований розумом, дуже великим, то все ж може бути людиною доброю, і тому можна вийти за нього". Але тепер, коли я упевнилась, на моє щастя, що ви дурень, та ще й лихий дурень,— мені лишається тільки побажати вам повного щастя й щасливої дороги. Прощайте!

Сказавши це, Зіна відвернулася від нього й повагом пішла з кімнати.

Мозгляков, здогадавшись, що все втрачено, закипів з люті.

— А! То я дурень,— горлав він,— то я тепер уже дурень! Добре! Прощайте! Та перше ніж поїду, всьому місту розкажу, як ви з матінкою обшахрували князя, напоївши його доп'яну! Всім розкажу! Знатимете Мозг-лякова.

Зіна здригнулась і стала була, щоб відповісти, та, подумавши з хвилину, тільки презирливо знизала плечима й зачинила за собою двері.

В цю мить на порозі показалась Марія Олександрівна. Вона чула вигук Мозглякова, вмить здогадалась, у чому річ, і здригнулася від жаху. Мозгляков іще не поїхав, Мозгляков біля князя, Мозгляков роздзвонить по місту, а таємниця, бодай на короткий час, була конче потрібна! В Марії Олександрівни були свої розрахунки. Вона миттю зміркувала всі обставини, і план укоськання Мозглякова був готовий.

— Що з вами, mon ami? — мовила вона, підходячи до нього й дружньо простягаючи йому свою руку.

— Як: топ ami! — крикнув він осатаніло.— Після того, що ви накоїли, та ще: топ ami. Морген-фрі, шановна добродійко! І ви гадаєте, що обдурите мене ще раз?

— Мені шкода, мені дуже шкода, що бачу вас у такому дивному настрої, Павле Олександровичу. Які вирази! Ви навіть не стримуєте слів ваших перед дамою.

-т— Перед дамою! Ви... ви все, що хочете, а не дама! — скрикнув Мозгляков. Не знаю, що саме хотілось йому висловити своїм вигуком, та, певно, щось дуже громове.

Марія Олександрівна лагідно подивилася йому в обличчя.

— Сядьте! — сумно мовила вона, показуючи йому на крісло, де чверть години тому покоївся князь.

— Але послухайте, нарешті, Маріє Олександрівно! — скрикнув спантеличений Мозгляков.— Ви дивитесь на мене так, ніби ви зс-всім не винні, а ніби я ж винен перед вами! Це ж неможливо!.. Такий тон!.. Це ж, нарешті, перевершує міру людського терпіння... Знаєте ви це?

— Друже мій! — відповіла Марія Олександрівна.— Ви дозволите мені все ще називати вас цим ім'ям, бо в вас нема кращого друга, ніж я; друже мій! Ви страждаєте, ви змучені, ви уражені в саме серце — і тому не дивно, що ви говорите до мене в такому тоні. Але я зважуюсь відкрити вам усе, все моє серце, тим паче, що я сама себе почуваю трохи винною перед вами. Сідайте ж, поговоримо.

Голос Марії Олександрівни був болісно лагідний. На • обличчі відбивалося страждання. Зачудований Мозгляков сів біля неї в крісло.

— Ви підслухували? — вела вона, докірливо дивлячись йому в обличчя.

— Так, я підслухував! Ще б пак не підслухувати; от би йолоп був! Принаймні дізнався про все, що ви проти мене затіваєте,— грубо відповів Мозглякс-в, підбадьорюючи й піддрочуючи себе власним гнівом.

— І ви, і ви, з вашим вихованням, з вашими правилами, могли зважитися на такий учинок? О боже мій!

Мозгляков аж із стільця схопився.

— Але, Маріє Олександрівно! — скрикнув він.— Це, нарешті, нестерпно слухати! Згадайте, на що ви зважились, із вашими правилами, а тоді судіть інших!

— Іще запитання,— сказала вона, не відповідаючи на його питання,— хто вас нарадив підслухувати, хто розказав, хто тут шпигував? Ось що я хочу знати.

— Ну вже вибачайте, —цього не скажу.

— Гаразд. Я сама довідаюсь. Я сказала, Поль, що я перед вами винна. Але коли ви розберете все, всі обставини, то побачите, що коли я й винна, то єдино тим, що вам же бажала якнайбільше добра.

— Мені? Добра? Це вже казна-що! Запевняю вас, що більше не піддурите! Не такий удався!

І він повернувся в кріслі так, що воно затріщало.

— Прошу, мій друже, будьте спокійніші, якщо можете. Вислухайте мене уважно, і ви самі з усім погодитесь. По-перше, я хотіла негайно пояснити вам усе, все, і вйїїдізналися б від мене про всю справу до найменших подробиць, не принижуючи себе підслухуванням. Якщо ж не поговорила з вами загодя, тоді ще, то єдино тому, що вся справа була ще в проекті. Вона могла й не здійснитися. Бачите: я з вами цілком відверта. По-друге, не винуватьте дочки моєї. Вона вас шалено кохає, і мені треба було докласти неймовірних зусиль, щоб відвернути її від вас та схилити її прийняти освідчення князя.

— Я щойно мав приємність чути цілковитий доказ цього шаленого кохання,— іронічно промовив Мозгляков.

— Добре. А ви як з нею розмовляли? Чи так має говорити закоханий? Чи так говорить, нарешті, людина хорошого тону? Ви образили й роздратували її.

— Ну, не до тону тепер, Маріє Олександрівно! А недавно, коли ви обидві робили мені такі солодкі міни, я поїхав з князем, а ви давай мене на зуби брати! Ви гудили мене,— ось що я вам кажу! Я це все знаю, все!

— І, певно, з того самого брудного джерела? — зауважила Марія Олександрівна, презирливо усміхаючись.— Так, Павле Олександровичу, я гудила вас, я наговорила на вас і, признаюсь, чимало билася. Та вже саме те, що я змушена була гудити вас перед нею, навіть обмовляти вас,— саме це вже доводить, як важко було мені вирвати в неї згоду покинути вас! Недалекоглядна людино! Якби вона не кохала вас, чи треба б було мені вас гудити, малювати вас у смішному, недостойному вигляді, вдаватися до таких крайніх засобів? Та ви ще не знаєте всього! Я мусила застосувати владу матері, щоб вирвати вас із її серця, і, після неймовірних зусиль, досягла тільки зовнішньої згоди. Якщо ви тепер нас підслухували, то мусили ж помітити, що вона жодним словом, жодним жестом не підтримала мене перед князем. За всю цю сцену вона й слова майже не мовила; співала, як автомат. Уся її душа нила в тузі, і я, з жалю до неї, вивела, нарешті, звідси князя. Я певна, що вона плакала, лишившись сама. Увійшовши сюди, ви мусили помітити її сльози...

Мозгляков справді згадав, що, вбігши до кімнати, він побачив Зіну в сльозах.

— Але ви, ви, за віщо ви були проти мене, Маріє Олександрівно? — скрикнув він.— За віщо ви гудили мене, обмовляли мене, в чому самі зізнаєтесь тепер?

— А, це інша річ! От якби ви спочатку розсудливо питали, то давно б дістали відповідь. Так, ваша правда! Все це зробила я, і сама я. Зіни не втручайте сюди.

Навіщо" й зробила? Відповідаю: по-перше, для Зіни. Князь багатий, знатний, має зв'язки, і, вийшовши за нього, Зіна зробить блискучу іпартію. Якщо він, врешті, і вмре,— може, навіть скоро, бо всі ми більш-менш смертні, тоді Зіна — молода вдова,1 княгиня, у вищому товаристві і, можливо, дуже багата. Тоді вона може віддатися за кого хоче, може зробити багатющу партію. Але, звісно, вийде вона за того, кого кохає, за того, кого кохала перше, чиє серце розшматувала, вийшовши за князя. Саме вже каяття змусило б її спокутувати свою провину перед тим, кого перше кохала.

— Гм! — промимрив Мозгляков, задумано дивлячись на свої чоботи.

— По-друге,— і про це я згадаю тільки коротко,— вела Марія Олександрівна,— бо ви цього, може, навіть і не зрозумієте. Ви читаєте вашого Шекспіра, черпаєте з нього всі свої високі почуття, а насправді ви хоч і дуже добрі, але ще надто молоді,— а я мати, Павле Олександровичу! Слухайте ж: я видаю Зіну за князя почасти й для самого князя, бо хочу врятувати його цим шлюбом. Я й перше любила цього благородного, цього предоброго, цього по-рицарському чесного старика. Ми були друзі. Він нещасний у пазурах цієї пекельної жінки. Вона доведе його до могили. Бог бачить, що я схилила Зіну на шлюб із ним, єдино виставивши перед нею всю святість її подвигу самовіддання. Вона захопилась благородством почуттів, привабливістю подвигу. В ній самій є щось рицарське. Я змалювала їй, як діло високохристиянське, бути опорою, утіхою, другом, дитиною, красунею, ідолом того, кому, може, лишається жити один рік. Не гидка жінка, не страх, не сум оточували б його в останні дні його життя, а світло, дружба, любов. Раєм здалися б йому ці останні згасаючі дні! Де ж тут егоїзм,— скажіть, будь ласка? Це швидше подвиг сестри-жалібниці, а не егоїзм!

— То ви... то ви зробили це тільки для князя, для подвигу сестри-жалібниці? — глузливо промимрив Мозгляков.

— Розумію й це запитання, Павле Олександровичу; воно досить ясне. Ви, може, гадаєте, що тут по-єзуїт-ському сплетено вигоду князя з власними вигодами? Що ж? Може, в голові моїй і були ці розрахунки, тільки не єзуїтські, а мимовільні. Знаю, що ви дивуєтесь •(айбму відвертому зізнанню, але про одне прошу вас, Павле Олександровичу: не втручайте в цю справу Зіни!

Вона чиста, як голубка: вона не розраховує; вона тільки вміє любити,— мила дитина моя! Якщо хто й розраховував, то це я, і я сама! Але, по-перше, суворо спитайте своє сумління і скажіть: хто не розраховував би на моєму місці за таких обставин? Ми розраховуємо наші вигоди навіть у найвеликодушніших, навіть у най-безкорисливіших справах наших, розраховуємо непомітно, мимохіть! Звичайно, майже всі себе ж дурять, впевняють себе самих, що діють з самого благородства.