Дядечків сон - Сторінка 13

Я пам'ятаю нашу дружбу, князю; я кину чоловіка й піду за вами... І навіть, якби я була ще молодша, якби я була така ж гарна й прекрасна, як донька моя, я б стала вашою супутницею, подругою, дружиною вашою, коли б ви того схотіли!

— І я певен, що ви були une charmante personne свого ча-су,— промовив князь, сякаючись у хустку. Очі його були омочені слізьми.

— Ми живемо в наших дітях, князю,— з високим почуттям відповіла Марія Олександрівна.— В мене теж є свій ангел-хранитель! І це вона, моя донька, подруга моїх думок, мого серця, князю! Вона відхилила вже сім освідчень, не бажаючи розлучатися зо мною.

— Отже, вона з вами поїде, коли ви су-про-воджу-ва-ти-мете мене за кордон? У такому разі я неодмінно поїду за кордон,— скрикнув князь запалюючись.— Не-од-мінно поїду! І якби я міг тішити себе на-ді-єю... Але вона чарівна, ча-рів-на дитина! О та charmante еп-fant!..— І князь знову почав цілувати її руки. Сердешний, йому хотілося стати перед нею навколішки.

— Але... але, князю, ви кажете: чи можете тішити себе надією? — підхопила Марія Олександрівна, відчувши новий приплив красномовства.— Але ви чудні, князю! Невже ви вважаєте себе вже недостойним уваги жінок? Не молодість становить красу. Згадайте, що ви, так би мовити, уламок аристократії! Ви представник найвитонченіших, найсправжнісіньких рицарських почуттів і... манер! Хіба Марія не покохала Мазепи?

Я пам'ятаю, я читала, що Ло,зьон, цей чарівний маркіз двору Людовіка... я забула котрого,— вже на схилі літ, вже старий, полонив серце одної з найперших двірських красунь!.. І хто сказав вам, що ви старик? Хто навчив вас цього! Хіба люди, як ви,'старіють? Ви з таким багатством почуттів, думок, веселості, дотепності, життєвої сили, блискучих манер! Але з'явіться тепер десь за кордоном, на водах, з молодою дружиною, з такою ж красунею, як, скажімо, моя Зіна,— я не про неї кажу, я кажу тільки так, для порівняння,— і ви побачите, який колосальний буде ефект! Ви — уламок аристокра-іії, вона — красуня над красунями! Ви ведете її урочисто попід руку; вона співає в блискучому товаристві, ви, з свого боку, сиплете дотепи,— та всі води збіжаться дивитися на вас! Уся Європа закричить, бо всі газети, всі фейлетони на водах заговорять в один голос... Князю, князю! І ви кажете: чи можете ви тішити себе надією?

— Фейлетони... авжеж, авжеж!.. Це в газетах...— мимрить князь, не тямлячи й половини з базікання Марії Олександрівни й розкисаючи дедалі більше.— Але... ди-ти-но моя, якщо ви не вто-ми-ли-ся,— заспівайте ще раз той романс, який ви щойно співали!

— Ой князю! Але в неї є й інші романси, ще кращі... Пам'ятаєте, князю, L'hirondelle? 1 Ви, певно, чули?

— Еге, пам'ятаю... або, краще сказати, я за-був. Ні, ні, попередній ро-манс, той самий, який вона щойно спі-ва-ла! Я не хочу L'hirondelle! Я хочу той романс...— казав князь, благаючи, як дитина.

Зіна проспівала вдруге. Князь не міг утриматися й схилився перед нею навколішки. Він плакав.

— О ma belle châtelaine!2 — вигукував він своїм деренькучим від старості й хвилювання голосом.— О та charmante châtelaine!3 О люба дитино моя! Ви так багато на-га-да-ли мені... з того, що давно минуло... Я тоді думав, що все буде краще, ніж воно потім було. Я тоді співав дуети... з віконтесою... цей самий романс... а тепер... Я не знаю, що вже те-пер...

Усе це князь вимовив задихаючись і захлинаючись. Язик його помітно здерев'янів. Деяких слів майже зовсім

— ..

1 ластівк" (франц.).

2 моя прекрасна володарко1 (франц.)

3 моя чарівна володарко! (франц.)

не можна було розібрати. Видно було тільки, що він надзвичайно розчулився. Марія Олександрівна негайно підклала до жару вогню.

— Князю! Але ви, глядіть, закохаєтесь у мою Зіну! — скрикнула вона, відчувши, що хвилина була урочиста.

Князева відповідь перевищила її найбільші сподівання.

— Я божевільно закоханий у неї! — скрикнув дідок, весь раптом оживляючись, усе ще стоячи навколішки й весь тремтячи від хвилювання.— Я їй життя ладен віддати! І якби я тільки міг мати на-дію... Але підійміть мене, я тро-хи ос-лаб... Я... якби тільки міг мати надію запропонувати їй моє серце, то... я... вона б мені щодня співала ро-ман-си, а я б усе дивився на неї... все дивився... Ой боже мій!

— Князю, князю! Ви їй освідчуєтесь! Ви хочете її взяти в мене, мою Зіну! Мою любу, мого ангела, Зіну! Але я не пущу тебе, Зіно! Нехай вирвуть її з рук моїх, з рук матері!—Марія Олександрівна кинулась до дочки й міцно стисла її в обіймах, хоч відчувала, що її досить сильно відштовхували. Матінка трохи переборщувала. Зіна відчувала це всією істотою своєю і з невимовною відразою дивилася на всю комедію. Однак вона мовчала, а це — все, що було потрібне Марії Олександрівні.

— Вона дев'ять разів відмовляла, щоб тільки не розлучатися із своєю матір'ю! — кричала вона.— Але тепер — моє серце передчуває розлуку. Ось недавно ще я помітила, що вона так дивилася на вас... Ви вразили її своїм аристократизмом, князю, цією витонченістю!.. О! ви розлучите нас; я це передчуваю!..

— Я пал-ко ко-ха-ю її! — промимрив князь, усе ще тремтячи, як осиковий листок.

— Отже, ти покидаєш матір свою! — вигукнула Марія Олександрівна, ще раз кидаючись на шию дочці.

Зіна квапилася скінчити важку сцену. Вона мовчки простягла князеві свою прекрасну руку і навіть змусила себе усміхнутися. Князь з побожністю прийняв цю ручку і вкрив її поцілунками.

— Я тільки тепер по-чи-наю жити,— мимрив він, захлинаючись від захвату.

— Зіно! — урочисто промовила Марія Олександрівна.— Подивись на цю людину! Це найчесніша, найблагородніша людина з усіх, кого я знаю! Це рицар середніх віків! Але вона це знає, князю; вона знає, на горе моєму серцю... О! навіщо ви приїхали! Я передаю вам мій скарб, мого ангела. Бережіть її, князю! Вас благає мати, і яка мати осудить мене за мою скорботу!

— Мамо, годі! — прошепотіла Зіна.

— Ви обороните її від образи, князю? Ваша шпага блисне в очі наклепникові або зухвальцеві, котрий насміє образити мою Зіну?

— Годі, мамо, або я...

— Авжеж, блисне,— мимрив князь.— Я тільки тепер починаю жити... Я хочу, Щоб зараз же, сю хвилину, було весілля... я... Я хочу послати зараз же до Ду-ха-но-ва. Там у мене бриль-ян-ти. Я їх хочу покласти до її ніг...

— Який запал! Який захват! Яке благородство почуттів! — вигукнула Марія Олександрівна.— І ви могли, князю, ви могли губити себе, усамітнюючись? Я тисячу разів це казатиму! Я аж не тямлюся, коли згадаю про цю пекельну...

— Що ж мені ро-бити, я так бо-явся! — мимрив князь, пхинькаючи й розчулившись.— Вони мене до бо-же-віль-ні завдати хо-ті-ли... Я й перелякався.

— До божевільні! О нелюди! О жорстокі люди!

0 нице підступство! Князю, я це чула! Але це божевілля з боку тих людей! Та за віщо ж, за віщо?!

— А я й сам не знаю, за віщо! — відповів дідок, сідаючи на крісло від кволості.— Я, знаєте, на балу був

1 якийсь анекдот роз-повів, а їм не спо-до-ба-лось. Ну й вийшла історія!

— Невже тільки за це, князю?

— Ні. Я ще по-тім у карти грав, з князем Петром Дементійовичем, і без шести зо-став-ся. В мене було два ко-ро-лі та три дами... або, краще сказати, три дами й два ко-ро-лі... Ні! один ко-ро-ль! А потім уже були й да-ми...

— І за це? За це! О пекельна нелюдськість! Ви плачете, князю! Але тепер цього не буде! Тепер я буду біля вас, мій князю; я не розлучуся з Зіною, і подивимось, як вони наважаться мовити слово!.. І навіть, знаєте, князю, ваш шлюб уразить їх. Він присоромить їх! Вони побачать, що ви ще здатні... тобто вони зрозуміють, що не віддалася б за божевільного така красуня! Тепер ви гордо можете піднести голову. Ви дивитиметеся їм просто в обличчя...

— Авжеж, я дивитимусь їм про-сто в об-лич-чя,— промимрив князь, заплющуючи очі.

"Але ж він зовсім розкис,— подумала Марія Олександрівна.— Тільки слова марнувати!"

— Князю, ви стривожені, я бачу це; вам неодмінно треба заспокоїтися, перепочити від цього хвилювання,— сказала вона, по-матерньому схиляючись до нього.

— Так, я б хотів трош-ки по-ле-жа-ти,— мовив він.

— Авжеж, авжеж! Заспокойтеся, князю! Ці хвилювання... Стійте, я сама проведу вас... Я покладу вас сама, кЬли треба.— Чого ви так дивитесь на цей портрет, князю? Це портрет моєї матері — цього ангела, а не жінки! О, чому її нема тепер між нами! Це була праведниця! князю, праведниця! Інакше я не називаю її!

— Пра-вед-ни-ця? C'est joli...1 В мене теж була мати... princesse... і — уявіть — не-зви-чай-но повна була жін-ка... Втім, я не це хотів сказати... Я тро-хи ослаб. Adieu, ma charmante enfant!.. Я з на-со-ло-дою... я сьогодні... завтра... Ну, та однаково! Au revoir, au revoir! — Тут він хотів зробити ручкою, але посковзнувся й мало не впав на порозі.

— Обережніше, князю! Обіпріться на мою руку,— кричала Марія Олександрівна.

— Charmant, charmant! — мимрив він виходячи.— Я тепер тільки по-чи-на-ю жити...

Зіна лишилася сама. Невимовний тягар гнітив її душу, її нудило від огиди. Вона ладна була зневажати себе. Щоки її горіли. Стиснувши руки, зціпивши зуби, похиливши голову, стояла вона, не рухаючись з місця. Сльози сорому покотилися з очей її... В цю хвилину відчинилися двері і Мозгляков убіг до кімнати.

РОЗДІЛ IX

Він чув усе, все!

Він справді не ввійшов, а вбіг, блідий від хвилювання й люті. Зіна дивилася на-нього зачудовано.

— Отак-то ви! — скрикнув він задихаючись.— Нарешті я дізнався, хто ви така!

— Хто я така! — повторила Зіна, дивлячись^ на

і Це добре [франц).

нього, як на божевільного, і раптом очі її заблисли гнівом.

— Як сміли ви так говорити до мене! — скрикнула вона, підступаючи до нього. і

— Я чув усе! — мовив Мозгл'яков урочисто, але якось мимохіть відступив крок назад.

— Ви чули? Ви підслухували? — сказала Зіна, з презирством дивлячись на нього.

— Так! Я підслухував! Так, я зважився на підлоту, та зате я дізнався, що ви най... Я навіть не знаю, як і висловитися, щоб сказати вам... яка ви тепер виходите! — відповів він, дедалі більше торопіючи під поглядом Зіни.

— А хоч би й чули, в чому ж ви можете звинуватити мене? Яке право ви маєте винуватити мене? Яке право ви маєте так зухвало розмовляти зо мною?

— Я? Я яке маю право? І ви можете це питати? Ви виходите за князя, а я не маю жодного права!..