Дядечків сон - Сторінка 15

Я не хочу себе дурити: я зізнаюсь, що, попри все благородство моїх цілей, я розраховувала. Але спитайте, чи для себе я розраховую? Мені вже нічого не треба, Павле Олександровичу! Я віджила свій вік. Я розраховувала для неї, для мого ангела, для моєї дитини, і — яка мати може звинуватити мене в такому разі?

Сльози заблищали в очах Марії Олександрівни. Павло Олександрович зачудовано слухав цю відверту сповідь і непорозуміло кліпав очима.

— Авжеж, яка мати...— промовив він нарешті.— Ви добре співаєте, Маріє Олександрівно, але... але ви ж слово мені дали! Ви подавали й мені надію... Яково ж мені? Подумайте! Тепер же я, знаєте, з яким носом?

— Та невже ви гадаєте, що я про вас не подумала, mon cher Paul! Навпаки, в усіх цих розрахунках була така величезна вигода для вас, що головним чином вона й спонукала мене здійснити весь цей захід.

— Моя вигода! — скрикнув Мозгляков, цим разом зовсім ошелешений.— Це ж то як?

— Боже мій! Невже" ж можна бути такою мірою простим і недалекоглядним! — скрикнула Марія Олександрівна, зводячи очі до неба.— О молодість! молодість! Ось що значить зануритися в цього Шекспіра, мріяти, уявляти, що ми живемо,— живучи чужим розумом і чужими думками! Ви питаєте, добрий мій Павле Олександровичу, яка тут ваша вигода? Щоб ясніше було, дозвольте мені зробити один відступ: Зіна вас кохає — це безперечно! Але я помітила, що, попри все її очевидне кохання, в ній криється якась недовірливість до вас, до ваших добрих почуттів, до ваших нахилів. Я помітила, що часом вона, мовби умисне, стримує себе й холодна з вами — плід роздумів і недовірливості. Чи не помітили ви цього самі, Павле Олександровичу?

— По-мі-чав; і навіть сьогодні... Однак що ж вщ хочете сказати, Маріє Олександрівно?

— От бачите, ви самі помітили це. Отже, я не помилилась. У ній саме є якась дивна недовірливість до тривкості ваших добрих нахилів. Я мати — і чи ж мені не вгадати серця моєї дитини? Уявіть же тепер, що замість убігти до кімнати з докорами, ба навіть з лайкою, роздратувати, скривдити! образити її, чисту, прекрасну, горду, і тим мимохіть (зміцнити її підозри щодо ваших негарних нахилів,— уявіть, що ви сприйняли б цю звістку лагідно, з слізьми жалю, чи й навіть розпачу, але й з високим благородством душі...

— Гм!..

— Ні, не перебивайте мене, Павле Олександровичу. Я хочу змалювати вам усю Картину, яка вразить вашу уяву. Уявіть, що ви прийшли до неї й кажете: "Зінаїдо! Я кохаю тебе над життя моє, але фамільні причини розлучають нас. Я розумію ці причини. Вони — задля твого ж щастя, і я вже не смію повставати проти них. Зінаїдо! Я прощаю тебе. Будь щаслива, якщо можеш!" І тут би ви затопили у ній погляд, погляд заколюваного агнця, якщо можна так висловитися,— уявіть усе це і подумайте, який ефект справили б ці слова на її серце!

— Так, Маріє Олександрівно, припустімо, це все так; я це все розумію... Але що ж,— я б сказав, а все-таки пішов би без нічого...

— Ні, ні, ні, мій друже! Не перебивайте мене! Я неодмінно хочу змалювати всю картину, з усіма наслідками, щоб благородно вразити вас. Уявіть же, що ви стрічаєтеся з нею потім, через якийсь час, у вищому товаристві; стрічаєтесь десь на балі, при блискучому освітленні, при чарівній музиці, серед розкішних жінок, і, серед усього цього свята, ви, самотній, сумний, задуманий, блідий, спершись десь на колону (але так, що вас видно), стежите за нею у вирі балу. Вона танцює. Біля вас ллються чарівні звуки Штрауса, сиплються дотепи вищого товариства — а ви самотній, блідий і вбитий вашою пристрастю! Що тоді буде з Зінаїдою, подумайте? Якими очима дивитиметься вона на вас? "І я,— сягне їй думка до голови,— я сумнівалася в цій людині, що пожертвувала мені всім, усім і розшматувала для мене своє серце!" Зрозуміло, колишнє кохання воскресло б у ній з нестримною силою!

Марія Олександрівна зупинилась перевести дух. Мозгляков повернувся в кріслі з такою силою, що воно ще раз затріщало. Марія Олександрівна вела далі.

— Ради здоров'я князя Зіна їде за кордон, до Італії, до Іспанії,— до Іспанії, де мирти, лимони, де блакитне небо, де Гвадалквівір,— де країна кохання, де не можна жити й не кохати; де троянди й цілунки, так би мовити, носяться в повітрі! Ви їдете туди ж, за нею; ви жертвуєте службою, зв'язками, всім! Там починається ваше кохання з нестримною силою; кохання, молодість, Іспанія,— боже мій! Звичайно, ваше кохання цнотливе, святе; та, врешті, ви знемагаєте, дивлячись одне на одного. Ви мене розумієте, топ аті Знайдуться, звісно, ниці, підступні люди, недолюдки, які запевнятимуть, що зовсім не родинне почуття до страдника-старика потягло вас за кордон. Я умисне назвала ваше кохання цнотливим, бо ці люди, чого доброго, нададуть йому зовсім іншого значення. Але я мати, Павле Олександровичу, і чи ж я навчатиму вас поганого!.. Звісно, князь неспроможний буде дивитися за вами обома, та — яке кому діло! Хіба можна на цьому спирати такий мерзенний наклеп? Нарешті, він умирає, благословляючи долю свою. Скажіть: за кого ж вийде Зіна, як не за вас? Ви такий далекий родич князеві, що перешкод до шлюбу не може бути жодних. Ви берете її, молоду, багату, знатну,— і коли ж саме? — тоді, як шлюбом з нею могли б пишатися найзнатніші з вельмож! Через неї ви стаєте своїм у найвищому колі суспільства; через неї ви дістаєте враз значну посаду, вбираєтесь у чини. Тепер у вас півтораста душ, а тоді ви багаті; князь улаштує все у своїй духівниці; я берусь за це. І, нарешті, головне, вона вже цілком упевнена в вас, у вашому серці, в ваших почуттях, і ви раптом стаєте для неї героєм доброчесності й самовіддання!.. І ви, і ви питаєте після цього, в чому ваша вигода? Та треба ж, врешті, бути сліпим, щоб не помічати, щоб не зрозуміти, щоб не розрахувати цієї вигоди, коли вона стоїть на два кроки перед вами, дивиться на вас, усміхається вам, а сама каже: "Це я, твоя вигода!" Павле Олександровичу, схаменіться!

— Маріє Олександрівно! — скрикнув Мозгляков надзвичайно схвильований.— Тепер я все зрозумів! Я повівся грубо, нице й підло!

Він скочив з стільця і вхопив себе за волосся.

— І не розважно,— додала Марія Олександрівна,— головне: не розважно!

— Я віслюк, Маріє Олександрівно! — скрикнув^ він майже в розпачі.— Тепер усе загинуло, бо я шалено кохаю її!

— Може, й не все загинуло,— промовила пані Мо-скальова тихо, ніби щось обмірковуючи.

— О, коли б це було можливо! Допоможіть! Навчіть! Порятуйте! і

І Мозгляков заплакав. 1

— Друже мій! — з жалістю мовила Марія Олександрівна, подаючи йому руку.— Ви це зробили від зайвої гарячки, від кипіння пристрасті, отже, від кохання ж до неї! Ви були в розпачі, ви не тямили себе! Мусить же вона зрозуміти це все...

— Я шалено кохаю її і всім готовий пожертвувати для неї! — кричав Мозгляков.

— Слухайте, я виправдаю вас перед нею...

— Маріє Олександрівно!

— Так, я беруся за це! Я зведу вас. Ви висловите їй усе, все, як я вам допіру казала!

— О боже! Які ви добрі, Маріє Олександрівно!.. Але... чи не можна це зробити зараз!

— Воронь боже! О, які ви недосвідчені, друже мій! Вона така горда! Вона сприйме це як нову грубість, як нахабство! Завтра ж я влаштую все, а тепер — ідіть кудись, хоч до того купця... Увечері, коли хочете, приходьте; тільки я б вам не радила!

— Іду, йду! Боже мій! Ви мене воскрешаєте! Але ще одне запитання: ну, а як князь не так скоро вмре?

— Ой боже мій, які ви наївні, mon cher Paul. Навпаки, нам треба благати бога, щоб він здоровий був. Треба всім серцем бажати довгих днів цьому милому, цьому доброму, цьому по-рицарськи чесному дідусеві! Я перша з слізьми і день і ніч молитимусь за щастя моєї доньки. Та ба! Здається, здоров'я князя ненадійне! До того ж тепер доведеться відвідати столицю, вивозити Зіну в світ. Боюсь, ох, боюсь, щоб це зовсім не доконало його! Та — будемо молитися, cher Paul, а решта — в руці божій!.. Ви вже йдете! Благословляю вас, mon ami! Надійтеся, терпіть, мужайтеся, головне — му-жайтеся! Я ніколи не сумнівалась у благородстві почуттів ваших...

Вона міцно потисла йому руку, і Мозгляков навшпиньки вийшов із кімнати.

— Ну, випровадила одного дурня! — мовила вона з тріумфом.— Лишилися інші...

Двері відчинились, і ввійшла Зіна. Вона була бліді-ша,°ніж завжди. Очі її блискотіли.

— Мамо! — сказала вона.— Кінчайте мерщій, або я не витерплю! Все це така брудота й підлість, що я лад* на тікати з дому. Не мучте ж мене, не дратуйте мене! Мене нудить, чуєте: мене нудить від усього цього бруду!

— Зіно! Що з тобою, мій ангеле? Ти... ти підслухувала! — скрикнула Марія Олександрівна, пильно й занепокоєно вдивляючись у Зіну.

— Так, підслухувала. Чи не хочете ви соромити мене, як цього дурня? Слухайте, присягаюся вам, що коли ви ще мучитимете мене й призначатимете мені різні ниці ролі в цій ницій комедії, то я кину все й покінчу хвсе враз. Годі вже того, що я зважилась на головну ницість! Але... я не знала себе! Я задихнусь'від цього смороду! — І вона вийшла, грюкнувши дверима.

Марія Олександрівна пильно подивилася їй услід і замислилась.

— Поспішати, поспішати! — скрикнула вона стрепенувшись.— У ній головна біда, головна небезпека, і якщо всі ці мерзотники нам не дадуть спокою, роздзвонять по місту,— що вже, мабуть, і зроблено,— то все пропало! Вона не витримає всього цього шарварку й відмовиться. За всяку ціну і негайно треба вивезти князя в село! Злітаю спершу сама, витягну мого бевдзя й привезу сюди. Повинен же він хоч на щось, врешті, придатися! А там той виспиться — і рушимо! — Вона подзвонила.

— Що ж коні? — спитала вона слугу, який увійшов.

— Давно готові,— відповів лакей.

Коней було замовлено тієї хвилини, коли Марія Олександрівна вела нагору князя.

Вона вбралася, але перше забігла до Зіни, щоб повідомити їй, у головних рисах, своє рішення та деякі інструкції. Але Зіна не могла її слухати. Вона лежала на постелі, обличчям у подушках; вона обливалася слізьми й рвала своє довге, чудове волосся своїми білими руками, голими по лікті. Зрідка здригалася вона, мовби всю "її в одну мить обливало холодом. Марія Олександрівна почала була казати, але Зіна не підвела навіть і голови.

Постоявши якийсь час над нею, Марія Олександрівна вийшла збентежена і, щоб винагородити себе з іншого боку, сіла в карету й звеліла гнати-щодуху.

"Погано те, що Зіна підслухувала! — думала вона, сидячи в кареті.— Я умовила Мозглякова майже тими самими словами, що й її.