Дядечків сон - Сторінка 18

задля дальшої мети.

— Авжеж, авжеж! І як я бачу, що ти благородна людина, то нехай уже так, я тебе зди-ву-ю... і відкрию тобі всі мої та-ємни-ці. Як тобі подобаються, мій любий, мої вуса?

— Чудові, дядечку! Дивні! Як ви могли зберегти їх аж досі?

— Розчаруйся, мій друже, вони нак-лад-ні! — промовив князь, з торжеством дивлячись на Павла Олександровича.

— Невже? Повірити трудно. Ну, а бакенбарди? Признайтеся, дядечку, ви, мабуть, чорните їх?

— Чорню? Не тільки не чорню, а вони зовсім штучні!

— Штучні? Ні, дядечку, як хочете, не йму віри.-Ви з мене смієтеся!

1— Parole d'honneur, mon ami!1—скрикнув тріумфуючи князь.— І уя-ви собі, всі, ,рішу-че всі, отак, як і ти, об-ма-ню-ються! Навіть Степанида Матвіївна не вірить, хоч сама часом їх нак-ла-дар. Але я певен, мій друже, що ти збережеш мою таємницю. Дай мені слово честі... 1

— СЛОБО честі, дядечку, збережу. Кажу вам ще раз: невже ви вважаєте мене здатним на таку ницість?

— Ох, мій друже, як я впав без тебе сьогодні! Фео-філ мене знову з карети ви-валив.

— Вивалив знову! Коли ж?

— А от ми вже до мо-нас-тиря під'їздили...

— Знаю, дядечку, не дуже давно.

— Ні, ні, дві години тому, не біль-ше. Я до монастиря поїхав, а він мене взяв та й вивалив; так на-ля-кав,— аж тепер серце не на місці.

— Але, дядечку, ви ж спочивали! — здивовано промовив Мозгляков.

— Авжеж, спочивав... а потім і по-ї-хав. Втім, я... втім, я це, може... Ой, як це дивно!

— Запевняю вас, дядечку, що ви бачили це вві сні! Ви спокійнісінько собі спочивали, від самого пообіді.

— Невже? — І князь замислився.

— Авжеж, я й справді, може, бачив це вві сні. Втім, я все пам'ятаю, що я бачив у сні. Спочатку мені приснився якийсь престрашний бик з рогами; а потім приснився якийсь про-ку-рор, теж ніби з ро-гами....

— Це, мабуть, Микола Васильович Антипов, дядечку.

— Авжеж, може, й він. А тоді Наполеона Бона-парте бачив. Знаєш, мій друже, мені всі кажуть, що я на Наполеона Бона-парте схожий... а в профіль ніби разюче схожий на одного старовинного папу? Як ти вважаєш, мій друже, схожий я на па-пу?

— Я думаю, що ви більше схожі на Наполеона, дядечку.

— Авжеж, це en face. Втім, я й сам те ж думаю, мій любий. І приснився він мені, коли вже на острові сидів, і, знаєш, який балакучий, меткий, веселун такий, він мене над-зви-чайно потішив.

— Це ви про Наполеона, дядечку? — промовив Павло Олександрович, задумано дивлячись на дядька. Якась чудна думка починала мигтіти йому в голові, думка, якої він ще сам не міг ясно усвідомити.

і Слово честі, мій друже! (франц.)

— Авжеж, про Наполеона. Ми з ним усе про філософію розмовляли. А знаєш, мій друже, мені аж жаль, що з ним так суворо повелися... ан-глій-ці. Звичайно, якби не тримали його на ланцюгу, він би знову на людей став кидатися. Скажена був людина! Та все-таки жаль. Я б не так зробив. Я б посадив його на не-на-се-лений острів...

— Чому ж на ненаселений? — неуважно спитав Мозгляков.

v — Ну, хоч і на на-се-лений, тільки не інакше, як розсудливими жителями. Ну й різні роз-ва-ги для нього влаштувати: театр, музику, балет і все коштом казни. Гуляти б його випускав, звісно, під наглядом, а то б він зараз чкур-нув. Пиріжки якісь він дуже любив. Ну, то й пиріжки йому щодня пекти. Я б його, так би мовити, по-батьківському утримував. Він би в мене й роз-ка-явся...

Мозгляков неуважно слухав базікання напівсонного старика і гриз нігті з нетерплячки. Йому хотілося навести розмову на одруження,— він ще сам не знав навіщо; але безмежна злість кипіла в його серці. Раптом дідок скрикнув від подиву.

— Ой топ аті! Я й забув тобі ска-зати. Уяви собі, я ж сьогодні о-свід-чився.

— Освідчились, дядечку? — скрикнув Мозгляков пожвавлюючись.

— Авжеж, освідчився. Пахомовичу, ти вже йдеш? Ну, гаразд. C'est une charmante personne... Але... признаюсь тобі, любий мій, я зробив це необ-мір-ковано. Я тільки тепер цё ба-чу. Ой боже мій!

— Але дозвольте, дядечку, коли ж ви освідчились?

— Признаюсь тобі, друже мій, я навіть і не знаю напевно коли. Чи не вві сні я бачив і це? Ой як, од-на-че ж, це див-но!

Мозгляков здригнувся від захвату. Нова ідея блиснула в його голові.

— Але кому, коли ви освідчились, дядечку? — повторив він нетерпляче.

— Господининій дочці, mon аті... cette belle personne... 1 ВТІМ, Я забув, як її зва-ти. Тільки, бачиш, топ аті, я ж ніяк не можу одру-жи-тися. Що ж мені тепер робити?

-Р.-

1 це чарівна істота (франц.).

— Та ви, звичайно, занапастите себе, коли одружитесь. Але дозвольте мені запитати вас іще про одне, дядечку. Твердо ви певні, що сп'равді освідчились?

— Авжеж... я певен. і

— А якщо все це ви бачили івві сні, так само, як і те, що ви вдруге вивалилися з карети?

— Ой боже мій! І справді, може, й це я теж бачив вві сні! Отже, тепер я й не знаю, як туди по-ка-затися. Як би це, друже мій, дізнатися на-пев-но, якимсь сто-рон-нім способом: освідчувався я чи ні? А то, уяви, яке тепер моє становище?

— Знаєте що, дядечку? Я думаю, й дізнаватися нема чого.

— А що хіба?

— Я напевно думаю, що ви бачили це вві сні.

— Я й сам так думаю, любий мій, тим паче що мені часто сняться та-кі сни.

— От бачите, дядечку. Уявіть же собі, що ви трохи випили за сніданком, потім за обідом і нарешті...

— Авжеж, мій друже; можливо, саме від цьо-го.

— Тим паче, дядечку, що хоч би які ви були розгарячені, ви все-таки аж ніяк не могли освідчитися наяву так нерозсудливо. Скільки я вас знаю, дядечку, ви людина надзвичайно розсудлива і...

— Ав^кєж, авжеж.

— Уявіть собі тільки одне: коли б довідалися про це ваші родичі, які й без того негарно ставляться до вас,— що б тоді було?

— Ой боже мій! — скрикнув переляканий князь.— А що б тоді було?

— Даруйте! Та вони б усі закричали в один голос, що ви зробили це не при своєму розумі, що ви божевільний, що вас треба під опіку, що вас обдурили, і, чого доброго, посадили б вас кудись під нагляд.

Мозгляков знав, чим можна було налякати старого.

— Ой боже мій! — скрикнув князь, тремтячи як лист.— Невже посадили б?

— І тому розміркуйте, дядечку: чи могли б ви так безглуздо освідчитися наяву? Ви самі розумієте свої вигоди. Я урочисто стверджую, що це все ви бачили вві сні.

— Неодмінно вві сні, не-од-мінно вві сні! — повторював наляканий князь.— Ой як розумно ти все це розібрав, мій лю-бий! Я душевно тобі вдячний, що ти мене на-по-умив.

— А я страшенно радий, дядечку, що з вами*сьогод-ні спіткався. Уявіть собі: без мене ви б справді могли збитися, подумати, що ви жених, і зійти туди женихом. Уявіть, як це небезпечно!

— Авжеж... авжеж небезпечно!

— Згадайте тільки, що цій дівиці двадцять три роки; її ніхто не хоче брати заміж, і раптом ви, багатий, знатний, виходите женихом! Та вони враз ухопляться за цю ідею, запевнять вас, що ви й справді жених, і одружать вас, чого доброго, гвалтом. А там і будуть розраховувати, що, може, ви незабаром умрете.

— Невже?

— І, нарешті, згадайте, дядечку: людина з вашими достоїнствами...

— Авжеж, з моїми достоїнствами...

— З вашим розумом, з вашою люб'язністю...

— Авжеж, з моїм розумом, авжеж!..

— І, нарешті, ви — князь. Чи ж таку партію ви могли б собі зробити, якби справді треба було чомусь одружитися? Подумайте тільки, що скажуть ваші родичі?

— Ой мій друже, та вони ж мене зовсім заїдять! Я вже стільки зазнав від них підступів і злоби... Уяви собі, я підозрюю, що вони хотіли завдати мене до бо-же-вільні. Ну, даруй, мій друже, чи ж розумно це? Ну, що б я там робив... у бо-же-вільні?

— Звичайно, дядечку, і тому я тепер не відійду від вас, коли ви зійдете вниз. Там тепер гості.

— Гості? Ой боже мій!

— Не турбуйтеся, дядечку, я буду при вас.

— Але який я вдяч-ний тобі, мій любий, ти просто рятівник мій! Але знаєш що? Я краще поїду.

— Завтра, дядечку, завтра, вранці о сьомій годині. А сьогодні ви при всіх попрощайтесь і скажіть, що їдете.

— Неодмінно поїду... до отця Мисаїла... Але, друже мій, а як вони мене там по-сва-тають?

— Не бійтеся, дядечку, я буду з вами. І, нарешті, хоч би що вам казали, хоч би на що натякали, просто відказуйте, що ви це все бачили вві сні... так, як воно й справді було.

— Авжеж, не-од-мінно вві сні! Тільки знаєш, мій друже, все-таки це був пре-ча-рів-ний сон! Вона напрочуд гарна з себе, і, знаєш, такі форми... ~

— Ну, прощайте, дядечку, я піду вниз, а ви...

. — Які То ти мене самого залишаєш! — злякано скрикнув князь.

— Ні, дядечку, ми тільки Нарізно зійдемо; спершу я, а потім ви. Це буде краще. j

— Ну, доб-ре. А мені, до речі, треба записати одну Думку. і

— От якраз, дядечку, запишіть вашу думку, а тоді приходьте, не баріться. Завтра ж уранці...

— А завтра вранці до ієромонаха, неодмінно до іє-ро-мо-наха! Charmant, charmant! А знаєш, мій друже, вона на-про-чуд гарна з себе.,, такі форми... і якби вже так мені треба було неодмінно одружитися, то я...

— Боронь вас боже, дядечку!

— Авжеж, боронь боже!.. Ну, прощай, мій любий, я зараз... тільки ось за-пи-шу. A propos, я давно хотів тебе спитати: читав ти мемуари Казановії?

— Читав, дядечку, а що?

— Авжеж... Я ось тепер і за-був, що хотів сказати...

— Потім згадаєте, дядечку! До побачення!

— До побачення, мій друже, до побачення! Тільки все-таки це був чарівний сон, ча-рів-ний сон!

РОЗДІЛ XII

— А ми до вас усі, всі! І Парасковія Іллівна теж приїде, і Луїза Карлівна хотіла бути,— щебетала Ганна Миколаївна, входячи до салону й жадібно розглядаючись. Це була досить гарненька, маленька дамочка, строкато, але багато вбрана і до того ж добре свідома, що вона гарненька. їй так і здавалося, що десь у кутку схований князь, разом із Зіною.

— І Катерина Петрівна приїдуть, і Фелісата Михайлівна теж хотіли бути,— додала Наталія Дмитрівна, колосального розміру дама, форми якої так сподобалися князеві і яка надзвичайно скидалася на гренадера. Вона була в малесенькому рожевому капелюшку, який стирчав у неї на потилиці. Вже три тижні, як вона була най-щирішим другом Ганни Миколаївни, біля котрої давно вже увивалася й упадала і котру, судячи з вигляду, могла проковтнути одним ковтком, разом з кісточками.

— Я вже не згадую про те, можна сказати, захоплення, яке відчуваю, бачачи вас обох у себе та ще ввечері,— заспівала Марія Олександрівна, оговтавшись після першого подиву,— але скажіть, будь ласка, яке ж чудо закликало вас сьогодні до мене, коли я вже зовсім утратила надію мати цю честь?

— О боже мій, Маріє Олександрівно, які ви справді! — солодко промовила Наталія Дмитрівна, манірячись, соромливо й пискливо, що становило прецікавий контраст з її зовнішністю.

— Mais, ma charmante,— защебетала Ганна , Миколаївна,— адже треба ж, неодмінно треба колись покінчити усі наші збори з цим театром.