Дядечків сон - Сторінка 19

Ще сьогодні Петро Михайлович сказав Калістові Станіславовичу: його надзвичайно смутить, що в нас це не йде на лад та що ми тільки сваримося. От ми й зібралися сьогодні вчотирьох та й думаємо: поїдьмо до Марії Олександрівни та й вирішимо все разом! Наталія Дмитрівна й іншим дала знати. Всі приїдуть. От ми й порозуміємося, і добре буде. Нехай же не кажуть, що ми тільки сваримося, адже так, mon ange? — додала вона грайливо, цілуючи Марію Олександрівну.— Ой боже мій! Зінаїда Афана-сіївна! Але ви день у день усе кращаєте! — Ганна Миколаївна кинулася з поцілунками до Зіни.

— Та їм нема чого й робити більше, як кращати,— солодко додала Наталія Дмитрівна, потираючи свої ручища.

"Ох, чорт би їх побрав! Я й не подумала про цей театр! Примудрилися сороки!" — прошепотіла Марія Олександрівна, не тямлячись від шалу.

— Тим паче, мій ангеле,— додала Ганна Миколаївна,— що у вас тепер цей милий князь. Ви ж знаєте, в Духанові, у колишніх поміщиків, був театр. Ми вже довідувались і знаємо, що там десь складені всі ці старовинні декорації, завіса й навіть костюми. Князь був сьогодні в мене, і я така була здивована його приїздом, що зовсім забула йому сказати. Тепер ми навмисне заговоримо про театр, ви нам допоможете, і князь звелить відіслати до нас увесь цей старий мотлох. А то кому тут накажете зробити щось подібне до декорації? А головне, ми й князя хочемо залучити до нашого театру. Він неодмінно мусить підписатися; це ж для бідних. Може, навіть і роль візьме,— він же такий милий, зла-гідний. Тоді піде чудо як гарно.

— Звичайно, візьмуть ролю. їх же можна примусити всяку ролю розігрувати,— багатозначно додалапНа-талія Дмитрівна.

Ганна Миколаївна не обдурила Марії Олександрівни: дами щохвилини з'їздилися. Марія Олександрівна ледве встигала зустрічати їх і;видавати вигуки, яких вимагали в таких випадках пристойність і комільфотність.

Я не берусь описувати всіх відвідувачок. Скажу тільки, що кожна дивилася з незвичайною підступністю. У всіх на обличчях було написане чекання й якесь дике нетерпіння. Деякі дами приїхали з рішучим наміром бути свідками якогось незвичайного скандалу і дуже б розсердилися, якби довелося роз'їхатися, не побачивши його. Назовні всі поводилися надзвичайно люб'язно, та Марія Олександрівна з твердістю приготувалася до нападу. Посипались запитання про князя, здавалося, най-природніші; але в кожному містився якийсь натяк, недомовка. Появився чай; усі розмістилися. Одна група заволоділа роялем. Зіна на запрошення зіграти й заспівати сухо відповіла, що вона не дуже здорова. Блідість обличчя її доводила це. Зараз же посипалися співчутливі запитання, і навіть тут знайшли нагоду де про що спитати й натякнути. Питали й про Мозглякова і зверталися з цими запитаннями до Зіни. Марія Олександрівна подесятирилася цієї хвилини, бачила все, "що діялося в кожному кутку кімнати, чула, що казала кожна з відвідувачок, хоч їх було до десяти, і негайно відповідала на всі запитання, не лазивши, звісно, по слово до кишені. Вона трепетала за Зіну й дивувалася з того, що та не виходить, як завжди досі робила при таких зібраннях. Помітили й Афанасія Матвійовича. З нього завжди кпили, щоб шпигонути Марію Олександрівну її чоловіком. А тепер від недалекого й відвертого Афанасія Матвійовича можна було дещо й вивідати. Марія Олександрівна стурбовано приглядалася до стану облоги, в якому бачила свого чоловіка. До того ж він відповідав на всі запитання: гм з таким нещасним і неприродним виглядом, що було їй з чого шаленіти.

— Маріє Олександрівно! Афанасій Матвійович зовсім не хоче з нами розмовляти,— скрикнула одна смілива, гостроока дамочка, яка нікогісінько не боялася й ніколи не конфузилась.— Накажіть йому бути чемнішим з дамами.

— Я, далебі, сама не знаю, що з ним сьогодні по-діялось,— відповіла Марія Олександрівна, уриваючи розмову свою з Ганною Миколаївною й з Наталією Дмитрівною і весело усміхаючись,— такий, справді, неговіркий! Він і зо мною майже й слова не промовив.

Чому ж ти не відповідаєш Фелісаті Михайлівні, АіЬа-паэе? Про що ви його питали?

— Але... але... матінко, ти ж сама...— промимрив був здивований і розгублений Афанасій Матвійович. У цей час він стояв біля затопленого каміна, заклавши руки за жилет, у картинній позі, яку сам собі вибрав, і присьорбував чай. Запитання дам так його конфузили, що він червонів, як дівча. А коли він почав своє виправдування, то зустрів такий жахливий погляд своєї розлютілої дружини, що мало не знепритомнів з переляку. Не знаючи, що робити, бажаючи якось виправитися і знову заслужити повагу, він ковтнув був чаю; та чай був дуже гарячий. Не розміривши ковтка, він жахливо обпікся, упустив чашку, поперхнувся і так закашлявся, що мусив на часину вийти з кімнати, здивувавши всіх присутніх. Одно слово, все було ясно. Марія Олександрівна зрозуміла, що її гості знали вже все й зібралися з найгіршими намірами. Становище було небезпечне. Можуть розговорити, збити з пантелику недоумкуватого старого в її ж присутності. Могли навіть забрати від неї князя, посваривши його з нею того ж вечора і зманивши його за собою. Сподіватися можна було всього. Та доля готувала їй ще один спиток: двері відчинились, і з'явився Мозгляков, а вона ж вважала, що він у Бородуєва, і зовсім не ждала його до себе цього вечора. Вона здригнулась, наче щось шпигнуло її.

Мозгляков спинився в дверях і озирав усіх, трохи розгубившись. Він неспроможний був притлумити своє хвилювання, що ясно відбивалося на його обличчі.

— Ой боже мій! Павло Олександрович! — скрикнуло кілька голосів.

— Ой боже мій! Та це ж Павло Олександрович! Як же ви сказали, Маріє Олександрівно, що вони пішли до Бородуєвих? Нам сказали, що ви сховалися у Бородуєва, Павле Олександровичу,— пропищала Наталія Дмитрівна.

— Сховався? — повторив Мозгляков з якоюсь кривою усмішкою.— Дивний вираз! Пробачте, Наталіє Дмитрівно! Я ні від кого не ховаюсь і нікого не хочу ховати,— додав він, багатозначно глянувши на Марію Олександрівну.

Марія Олександрівна затрепетала.

"Як, невже й цей йолоп бунтується! — подумала, вона, допитливо вдивляючись у Мозглякова.— Ні, це^вже буде найгірше за все..."

— Чи правда, Павле Олександровичу, що вам вийшла відставка... по службі, звісно? — вискочила зухвала Фелісата Михайлівна, глузливо дивлячись йому прямо в очі. !

— Відставка? Яка відставка? Я просто змінюю службу. Мені випадає посада в1 Петербурзі,— сухо відповів МОЗГЛЯКОВ.

— Ну, то вітаю вас,— вела Фелісата Михайлівна,— а ми навіть перелякалися, як почули, що ви гналися за посадою у нас у Мордасові. Тут посади ненадійні, Павле Олександровичу, враз злетиш.

— Хіба самі вчительські в повітовій школі; тут іще можна знайти вакансію,— зауважила Наталія Дмитрівна. Натяк був такий виразний і грубий, що сконфужена Ганна Миколаївна нишком штовхнула свого ущипливого друга ногою.

— Невже ви гадаєте, що Павло Олександрович погодиться взяти посаду якогось учителя? — увімкнула Фелісата Михайлівна.

Та Павло Олександрович не знайшов, що відповісти. Він повернувся і стикнувся з Афанасієм Матвійовичем, який простягав йому руку. Мозгляков зовсім по-дурному не прийняв його руки й глузливо низько вклонився йому. Роздратований до краю, він підійшов просто до Зіни і, злісно дивлячись їй у вічі, прошепотів:

— Це все з вашої ласки. Почекайте, я ще сьогодні ввечері покажу вам — дурень я чи ні?

— Навіщо відсувати? Це й тепер видно,— голосно відповіла Зіна, з огидою змірюючи очима свого колишнього жениха.

Мозгляков хапливо відвернувся, злякавшись її гучного голосу.

— Ви від Бородуєва? — зважилася, нарешті, спитати Марія Олександрівна.

— Ні, я від дядечка.

— Від дядечка? Отже, ви були тепер у князя?

— Ой боже мій! То, виходить, князь уже прокинулись; а нам сказали, що вони все ще спочивають,— додала Наталія Дмитрівна, ущипливо позираючи на Марію Олександрівну.

— Не турбуйтесь про князя, Наталіє Дмитрівно,— відповів Мозгляков,— він прокинувся і, слава богу, тепер уже при своєму розумі. Тоді його підпоїли, спершу у вас, а потім уже, остаточно, тут, і він зовсім стеряв розум, який у нього й без того не міцний. Але тепер, слава богу, ми разом поговорили, і він став міркувати розумно. Він зараз сюди прийде, щоб попрощатися з вами, Маріє Олександрівно, й подякувати за всю вашу гостинність. А завтра, тільки на світ благословиться, ми разом вирушаємо в пустинь, а потім я неодмінно сам проведу його до Духанова, щоб удруге не впав, як, скажімо, сьогодні; а там уже його прийме, з рук на руки, Степанида Матвіївна, котра до того часу неодмінно-навернеться з Москви і вже нізащо не випустить його вдруге подорожувати,— за це я відповідаю.

Кажучи це, Мозгляков злісно дивився на Марію Олександрівну. Та сиділа, наче оніміла від подиву. З жалем признаюсь, що моя героїня, може, вперше зроду злякалася.

— То вони завтра світом виїжджають? Як же це? — промовила Наталія Дмитрівна, звертаючись до Марії Олександрівни.

— Як же це так? — наївно заговорили гості.— А ми чули, що... От дивно, справді!

Але господиня вже й не знала, що відповідати. Раптом загальну увагу відвернуто було найнезвичайнішим і найексцентричнішим способом. У сусідній кімнаті почувся якийсь дивний шум і чиїсь різкі вигуки, і раптом неждано-негадано до салону Марії Олександрівни угналася Софія Петрівна Карпухіна. Софія Петрівна була безперечно найексцентричніша дама в Мордасові, така ексцентрична, що навіть у Мордасові вирішено було віднедавна не приймати її до товариства. Треба ще зауважити, що вона регулярно кожного вечора, рівно о сьомій годині, закусувала,— для шлунка, як вона висловлювалась,— і після закуски звичайно бувала в най-емансипованішому настрої, щоб не сказати чогось більшого. Саме в цьому настрої була вона тепер, коли так несподівано угналася до Марії Олександрівни.

— А, то ось ви як, Маріє Олександрівно,— закричала вона на всю кімнату,— ось ви як поводитесь зо мною! Не турбуйтесь, я на хвилинку; я у вас і не сяду. Я умисне заїхала дізнатися: правда те, що мені казали? А! то в вас бали, бенкети, заручини, а Софія Петрівна сиди собі дома та панчоху плети! Ціле місто накликали, а мене ні! А недавно ж я вам і друг, і mon ange, коли приїхала переповісти, що роблять з князем у Наталії Дмитрівни.