Дядечків сон - Сторінка 20

А тепер ось і Наталія Дмитрівна, котру ви тоді на всі заставки лаяли та котра вас же лаяла, у вас в гостях сидить. Не турбуйтеся, Наталіє Дмит-

рівно! Не треба мені вашого шоколаду à la santé1, по гривенику палка. Я частіш, ніж ви, п'ю в себе дома! Тьху! і

— Це видно,— зауважила ^аталія Дмитрівна.

— Але, даруйте, Софіє Петрівно,— скрикнула Марія Олександрівна, почервонівши1 з досади,— що з вами? Схаменіться принаймні.

— Не турбуйтесь за мене, Маріє Олександрівно, я все знаю, все, усе взнала! — кричала Софія Петрівна своїм різким, верескливим голосом, оточена всіма гостями, які, здавалось, з насолодою спостерігали цю несподівану сцену.— Усе взнала! Ваша ж Настасія прибігла до мене і все розказала. Ви підхопили цього князька, напоїли його доп'яну, змусили освідчитися вашій дочці, якої вже ніхто не хоче більше брати заміж, та й гадаєте, що й самі тепер зробилися великим цабе,— герцогиня в мереживах,— тьху! Не турбуйтесь, я сама полковниця! Коли ви мене не запросили на заручини, то й наплювати! Я й ліпших за вас людей бачила. Я в графині Заліхватської обідала; до мене обер-комісар Куроч-кін сватався! Дуже мені потрібне ваше запрошення, тьху!

— Бачите, Софіє Петрівно,— відповіла Марія Олександрівна, втрачаючи витримку,— запевняю вас, що так не вдираються в благородний дім та ще в такому вигляді, і якщо ви зараз же не звільните мене від вашої присутності й красномовства, то я негайно вживу, своїх заходів.

— Знаю, ви накажете своїм людцям вивести мене! Не турбуйтеся, я й сама дорогу знайду. Прощайте, видавайте заміж кого хочете, а ви, Наталіє Дмитрівно, не звольте сміятися з мене; мені наплювати на ваш шоколад! Мене хоч і не запросили сюди, а я все-таки перед князями козачка не витинала. А ви чого смішки справляєте, Ганно Миколаївно? Сушилов он ногу зламав; щойно додому принесли, тьху! А якщо ви, фелі-сато Михайлівно, не звелите вашій босоногій Матрьош-ці вчасно заганяти вашу корову, щоб вона не ревла щодня в мене під вікнами, то я вашій Матрьошці ноги попереламую. Прощайте, Маріє Олександрівно, зоставайтесь здорові, тьху! — Софія Петрівна зникла. Гості сміялися. Марія Олександрівна була вкрай збентежена.

Буквально: на здоров'я,—мабуть, назва шоколаду (франц.).

9 Ф ДОСТОЄВСЬКИЙ

257

— Я думаю, вони випили,— солодко мовила Ната-лія Дмитрівна.

— Але ж яке зухвальство!

— Qulle abominable femme!1

— Оце так насмішила!

— Ой, які вони непристойності говорили!

— Тільки що ж це вона про заручини казала? Які ж заручини? — глузливо питала Фелісата Михайлівна.

— Але це жах! — вибухла нарешті Марія Олександрівна.— Отакі-от потвори й сіють пригорщами усі ці безглузді чутки! Дивно не те, Фелісато Михайлівно, що знаходяться такі дами серед нашого товариства,— ні, найдивніше за все те, що в таких дамах мають потребу, їх слухають, їх підтримують, їм вірять, їх...

— Князь! Князь! — закричали раптом усі гості.

— Ой боже мій! Ce cher prince!

— Ну, слава богу! Тепер ми дізнаємось про всі таємниці,— прошепотіла до своєї сусідки Фелісата Михайлівна.

РОЗДІЛ XIII

Князь увійшов і солодко усміхнувся. Уся тривога, яку чверть години тому Мозгляков заронив у його куряче серце, зникла, коли він побачив дам. Він враз розтанув, як цукерок. Дами зустріли його з верескливим криком радощів. Взагалі, дами завжди пестували нашого старичка й були з ним надзвичайно фамільярні. Він мав здібність неймовірно бавити їх своєю особою. Фелісата Михайлівна навіть твердила вранці (звісно, не серйозно), що вона ладна сісти до нього на коліна, якщо йому це буде приємно,— "бо він милий-ми-лий дідусь, милий без краю!". Марія Олександрівна вп'ялася в нього своїми очима, бажаючи хоч щось прочитати на його обличчі й передбачити вихід із свого критичного становища. Ясно було, що Мозгляков напаскудив жахливо та що вся справа її дуже хитається. Однак на обличчі князя нічого не можна було прочитати. Князь був такий же, як і недавно, як і завжди.

— Ой боже мій! Ось і князь! А ми вас ждали-ждали,— закричали деякі з дам.

1 Яка огидна жінка! (франц)

— Нетерпляче, князю* нетерпляче! — пропищали інші.

— Мені це надзвичайно приєм-но,— шепелявив князь, сідаючи до столу, де кипів [ самовар. Дами зараз же оточили його. Біля Марії Олександрівни лишилися тільки Ганна Миколаївна та Наталія Дмитрівна. Афанасій Матвійович шанобливо усміхався. Мозгляков теж усміхався і визивно дивився на Зіну, котра, не звертаючи на. нього найменшої уваги, підійшла до батька й сіла біля нього на крісло, близько каміна.

— Ох, князю, чи правду кажуть, що ви від нас їдете? — пропищала Фелісата Михайлівна.

— Авжеж, mesdames, їду. Я не-гай-но хочу їхати за кор-дон.

— За кордон, князю, за кордон! — загаласували всі хором.— Та що це вам схотілося?

— За кор-дон,— підтвердив князь прихорошуючись,— і, знаєте, я особливо хочу їхати туди ради нових ідей.

— Як це ради нових ідей? Це про що ж? — казали дами, перезираючись одна з одною.

— Авжеж, ради нових ідей,— повторив князь, з виглядом глибоко переконаного.— Всі тепер їдуть ради нових і-дей. От і я хочу одержати но-ві І-деї.

— Та чи не до масонської ложі ви хочете вступити, вельмиласкавий дядечку? — устряв Мозгляков, бажаючи похизуватися перед дамами своєю дотепністю й розв'язністю.

— Авжеж, друже мій, ти не помилився,—несподівано відповів дядечко.— Ко-лись я справ-ді до одної масонської ложі за кордоном на-ле-жав і навіть своєю чергою мав дуже багато великодушних ідей. Я намірявся тоді багато зробити для су-час-но-ї осві-ти і зовсім уже поклав був у Франкфурті мого Сидора, якого з собою за кордон повіз, на волю пус-ти-ти. Та він, на мій подив, сам утік від мене. Надзвичайно чудна був людина. Згодом зустрічаю його раптом у Па-ри-жі, франтом таким, у бакенбардах, іде бульваром з мам-зеллю. Подивився на мене, кивнув го-ло-вою. І мамзель із ним така жвава, гостроока, така при-над-на...

— Ну, дядечку! Та ви після цього всіх селян пустите на волю, якщо цим разом за кордон поїдете,— скрикнув Мозгляков, регочучи на все горло.

— Ти цілком уга-дав мої бажання, мій милий,— відповів князь не затнувшись.— Я саме хочу пустити їх усіх на во-лю.

— Але даруйте, князю, вони ж зараз же всі повтікають від вас, і тоді хто вам оброк платитиме? — скрикнула Фелісата Михайлівна.

— Звичайно, всі розбіжаться,— тривожно озвалася Ганна Миколаївна.

— Ой боже мій! Невже вони й справді втечуть? — скрикнув князь здивовано.

— Втечуть, зараз же всі втечуть і вас самого й покинуть,— підтвердила Наталія Дмитрівна.

>— Ой боже мій! Ну то я їх не пу-щу на волю. Втім, це я тільки так.

— Отак воно краще, дядечку,— скріпив Мозгляков.

Досі Марія Олександрівна слухала мовчки й спостерігала, їй здалося, що князь зовсім про неї забув і що це аж ніяк не натурально.

— Дозвольте, князю,— почала вона голосно й з гідністю,— відрекомендувати вам мого чоловіка, Афанасія Матвійовича. Він умисне приїхав із села, тільки-но почув, що ви зупинилися в моєму домі.

Афанасій Матвійович усміхнувся й набрав поважного вигляду. Йому здалося, що його похвалили.

— О, я дуже радий,— мовив князь.— А-фа-насій Матвійович! Дозвольте, я щось при-га-дую. А-фа-на-сій Мат-ві-йович. Авжеж, це той, котрий у селі. СЬагтаги, спагтаги, дуже радий. Друже мій! — скрикнув князь, звертаючись до Мозглякова.— Та це ж той самий, пам'ятаєш, недавно ще в риму вихо-дило. Як пак це? Чоловік у двері, а дружина... авжеж, до якогось міста й дружина теж по-ї-хала...

— Ой князю, та це, мабуть: чоловік у двері, а дружина до Твері,— той самий водевіль, якого в нас торік актори грали,— підхопила Фелісата Михайлівна.

— Авжеж, от-от, до Твері; я все за-бу-ваю. Спаг-тапї, спагтаги! То це ви той самий і є? Надзвичайно радий з вами позна-йо-митися,— казав князь, не підводячись із крісла й простягаючи руку усміхненому Афа-насієві Матвійовичу.— Ну, як ваше здоров'я?

— Гм...

— Він здоровий, князю, здоровий,— похопилася відповісти Марія Олександрівна.

— Авжеж, це й видно, що він здо-ровий. І ви все у селі? Ну, я дуже радий. Та який він черво-но-щокий і все сміється...

Афанасій Матвійович усміхався, вклонявся і навіть розшаркувався. Але при останній увазі князевій не втерпів і раптом ні з доброго дива пребезглуздо пирс-нув зо сміху. Всі зареготали. Дами верещали від утіхи. Зіна спалахнула і, блискаючи очима, подивилася на Марію Олександрівну, котра т|еж розривалася від злості. Пора було змінити розмову. ,

— Як ви спочивали, князю? — спитала вона медоточивим голосом, одночасно даючи грізним поглядом узнаки Афанасієві Матвійовичу, щоб він негайно забирався на своє місце.

— О, я дуже добре спав,— озвався князь,— і, знаєте, бачив один чарів-ний сон, ча-рів-ний сон!

— Сон! Я страшенно люблю, коли розповідають про сни,— скрикнула Фелісата Михайлівна.

— І я теж, люблю дуже! — додала Наталія Дмитрівна.

— Ча-рів-ний сон,— повторював князь із солодкою усмішкою,— та зате цей сон надзви-чайний секрет!

— Як, князю, невже й розповісти не можна? Та це, мабуть, якийсь дивний сон? — зауважила Ганна Миколаївна.

— Над-зви-чайний секрет,— повторював князь, з насолодою підбуджуючи цікавість дам.

— То це, мабуть, страшенно цікаво! — кричали дами.

— Б'юсь об заклад, що князь уві сні стояв навколішки перед якоюсь красунею й освідчувався їй! —скрикнула Фелісата Михайлівна.— Ну, признайтесь, князю, що це правда! Миленький князю, признайтесь!

— Признайтесь, князю, признайтесь! — підхопили з усіх боків.

Князь урочисто й захоплено слухав усі ці крики. Просьби дам надзвичайно лестили його самолюбству, він аж трохи не облизувався.

— Хоч я й сказав, що мій сон — надзвичайний секрет,— відповів він, врешті,— але я мушу признатися, що ви, пані, на мій подив, майже зовсім його від-га-дали.

— Відгадала!—з захватом скрикнула Фелісата Михайлівна.— Ну, князю! Тепер, як хочете, а ви повинні відкрити нам, хто така ваша красуня?

— Неодмінно відкрийте!

— Тутешня чи ні?

— Миленький князю, відкрийте!

— Душечко князю, відкрийте! Хоч умріть, а відкрийте! — кричали з усіх боків.

— Mesdames, mesdames!.. Якщо вже ви так на-стій-но хочете знати, то я тільки одне можу вам відкрити, що це — най-ча-рівніша і, можна сказати, най-не-по-роч-ніша дівиця з усіх, котрих я знаю,— промимрив, зовсім розтанувши, князь.

— Найчарівніша! І...