Дядечків сон - Сторінка 22

Я, бачите, недавно був уві сні, а тому бачив сон, що вві сні...

— Ху ти, боже мій, що це таке: не вві сні — уві сні, уві сні — не вві сніГ Та це чортзна-що таке! Ви марите, князю, чи ні?

— Авжеж, чортзна... Втім,: я, здається, вже зовсім тепер збився...— промовив князь, кидаючи кругом занепокоєні погляди. і

— Але як же ви могли бачити вві сні,— побивалася Марія Олександрівна,— коли я вам же з такими подробицями розповідаю ваш власний сон, тоді як ви його ще нікому з нас не розповідали?

— Та, може ж, князь уже комусь і розповідали,— промовила Наталія Дмитрівна.

— Авжеж, може, я комусь і розповідав,— підтвердив зовсім розгублений князь.

— Оце комедія! — шепнула Фелісата Михайлівна своїй сусідці.

— Ох ти боже мій! Та тут яке хоч терпіння урветься! — кричала Марія Олександрівна, ламаючи в нестямі руки,— Вона вам співала романс, романс співала! Невже ви й це вві сні бачили?

— Авжеж, і справді ніби співала романс,— промимрив князь задумано, і раптом якийсь спогад оживив його обличчя.

— Друже мій! — скрикнув він, звертаючись до Мозг-лякова.— Я й забув тобі тоді сказати, що й справді ж був якийсь романс і в цьому романсі були все якісь зам-ки, все замки, так що дуже багато було замків, а потім був якийсь тру-ба-дур! Авжеж, я це все пам'ятаю... так що я й заплакав... А тепер ось і вагаюсь, начеб це й направду було, а не вві сні...

— Признаюсь вам, дядечку,— відповів Мозгляков якомога спокійніше, хоч голос його й тремтів від якоїсь тривоги,— признаюсь вам, мені здається, все це дуже легко уладнати й погодити. Мені здається, ви справді чули спів. Зінаїда Афанасіївна співає чудово. По обіді вас відвели сюди, і Зінаїда Афанасіївна вам проспівала романс. Мене тоді не було, але ви, мабуть, розчулились, згадали старовину; може, згадали про ту саму віконтесу, з якою ви самі колись співали романси й про яку ви ж самі нам' уранці розповідали. Ну, а потім, коли лягли спати, вам унаслідок приємних вражень і приснилося, що ви закохані й освідчуєтесь...

Марія Олександрівна була просто приголомшена таким зухвальством.

— Ой мій друже, це ж і справді так було,— закричав князь у захопленні.— Саме внаслідок приємних вражень! Я таки пам'ятаю, як мені співали романс, а я за це вві сні і схотів одружитися. І віконтеса також була... Ой, як ти розумно це розплутав, мій любий! Ну! Я тепер цілком певен, що все це бачив уві сні! Маріє Василівно! Запевняю вас, що ви помиляєтесь! Це було вві сні. Інакше я не став би гратися вашими благородними почуттями...

— А! Тепер я бачу ясно, хто тут напаскудив! — закричала Марія Олександрівна, не тямлячи себе від ша-,лу й звертаючись до Мозглякова.— Це ви, добродію, ви, безчесна людина, ви все це накоїли! Ви збаламутили цього нещасного ідіота за те, що вам самим відмовили! Але ти заплатиш мені, мерзотна людино, за цю образу! Заплатиш, заплатиш!

— Маріє Олександрівно,— кричав і собі Мозгляков, почервонівши як рак,— ваші слова такою мірою... Я вже й не знаю, якою мірою ваші слова... Жодна світська дама не дозволить собі... Я принаймні захищаю свого родича. Погодьтеся самі, так зваблювати...

— Авжеж, так зваблювати...— підтакував князь, намагаючись сховатися за Мозглякова.

— Афанасію Матвійовичу! — вереснула Марія Олександрівна якимсь неприродним голосом.— Невже ви не чуєте, як нас страмлять і ганблять? Чи ви вже зовсім звільнили себе від усяких обов'язків? Чи ви й справді не батько родини, а огидний дерев'яний стовп? Чого ви очима кліпаєте? Інший чоловік давно б уже кров'ю змив образу своєї родини!..

— Жінко! — з важністю почав Афанасій Матвійович, гордий з того, що й у ньому настала потреба.— Жінко! Та й справді чи не бачила ти всього цього вві сні, а тоді, як прокинулась, то й переплутала все, по-свійськи...

Та Афанасієві Матвійовичу не судилося докінчити свого дотепного здогаду. Досі ще гості стримувалися й підступно набирали на себе вигляду якоїсь поважної солідності. Але тут гучний залп найнестримнішого сміху сповнив усю кімнату. Марія Олександрівна, забувши всяку пристойність, кинулася була на свого чоловіка, мабуть того, щоб зараз же видряпати йому очі. Та її вдержали силою. Наталія Дмитрівна скористувалася з обставин і хоч краплинку та підлила ще отрути.

— Ой Маріє Олександрівно, може, воно й справді так було, а ви побиваєтесь,— промовила вона наймедо-точивішим голосом.

— Як було? Що таке булб? — кричала Марія Олександрівна, не добираючи ще гарненько.

— Ой Маріє Олександрівно, це ж іноді й буває...

— Та що таке буває? Жили ви з мене сотати хочете, чи що? і

— Може, ви й справді бачили це вві сні.

— Вві сні? Я? Вві сні? І ви смієте казати мені це просто в очі?

— Що ж, може, й справді так було,— озвалася Фелісата Михайлівна.

— Авжеж, може, й справді так було,— промимрив іакож князь.

— І він, і він туди ж! Господи боже мій! — скрикнула Марія Олександрівна, сплеснувши руками.

— Як ви побиваєтесь, Маріє Олександрівно! Згадайте, що сни посилає бог. Вже коли бог захоче, то вже ніхто як бог, і на всьому його свята воля лежить. Гніватися тут уже нічого.

— Авжеж, гніватися нічого,— підтакував князь.

— Та ви мене за божевільну маєте, чи що? — ледве промовила Марія Олександрівна, задихаючись від злості. Це вже було понад людські сили. Вона похопилася знайти стілець і знепритомніла. Знялася метушня.

— Це вони для пристойності знепритомніли,— шепнула Наталія Дмитрівна Ганні Миколаївні.

Але в цю хвилину, у хвилину найбільшого спантели-чення публіки й напруження всієї цієї сцени, раптом виступила одна, досі безмовна, особа — і характер усієї сцени негайно змінився...

РОЗДІЛ XIV

Зінаїда Афанасіївна, взагалі кажучи, була надзвичайно романтичної вдачі. Не знаємо, чи тому, як запевняла сама Марія Олександрівна, що надто начиталася "цього дурня" Шекспіра із "своїм учителем", але ніколи, за все мордасовське життя своє, Зіна ще не дозволяла собі такої, незвичайно романтичної, або, краще сказати, героїчної, вихватки, як та, котру ми зараз будемо описувати.

Бліда, з рішучістю в погляді, але майже тремтячи від хвилювання, дивно-прекрасна в своєму обуренні, вона виступила наперед. Обводячи всіх довгим, визивним поглядом, вона посеред запалої раптом безмовності звернулася до матері, котра, тільки-но Зіна рухнулася, враз опритомніла й розплющила очі.

— Мамо! — сказала Зіна.— Навіщо дурити? Навіщо ще брехнею плямувати себе? Все вже таке забруднене тепер, що, далебі, не варто і принизливо намагатися прикривати цей бруд!

— Зіно! Зіно! Що з тобою? Отямся! — скрикнула перелякана Марія Олександрівна, схопившись із свого крісла...

— Я вам сказала, я вам сказала заздалегідь, мамо, що я не знесу всієї цієї ганьби,— говорила Зіна.— Невже ж неодмінно треба ще більше принижувати, ще більше бруднити себе? Але знайте, мамо, що я все візьму на себе, бо я винуватіша за всіх. Я, я своєю згодою дала хід цій бридкій... інтризі! Ви — мати; ви мене любите, ви думали по-своєму, за своїми поняттями, влаштувати моє щастя. Вас іще можна простити; але мене, мене — ніколи!

—— Зіно, невже ти хочеш розповідати?.. О боже! Я передчувала, що цей кинджал не мине мого серця!

— Так, мамо, все розкажу! Я зганьблена, ви... ми всі зганьблені!..

— Ти перебільшуєш, Зіно! Ти в нестямі і не пам'ятаєш, що кажеш! І навіщо ж розказувати? Тут глузду нема... Сором не на нас... Я доведу зараз, що сором не на нас...

— Ні, мамо,— скрикнула Зіна з злісним тремтінням у голосі,— я не хочу більше мовчати перед цими людьми, думку котрих зневажаю й котрі приїхали сміятися з нас! Я не хочу зносити від них образ; жодна з них не має права кинути в мене брудом. Всі вони ладні вчинити зараз же утридцятеро гірше, ніж я або ви! Чи ж сміють, чи можуть вони бути нашими суддями?..

— Оце чудово! Ось як заговорила! Це що ж! Це нас ображають,— почулося з усіх боків.

— Та вони й справді самі не тямлять, що кажуть,— промовила Наталія Дмитрівна.

Зауважимо в дужках, що Наталія Дмитрівна сказала справедливо. Якщо Зіна не вважала цих дам гідними судити себе, навіщо ж було й виходити до них з таким розголошенням, з такими признаннями? Взагалі Зінаїда Афанасіївна надзвичайно поквапилась. Так згодом думали найкращі голови в Мордасові. Все б можна було поправити! Все б можна було уладнати! Щоправда, й Марія Олександрівна сама собі того вечора напсувала своєю сквапністю й зарозумілістю. Треба було тільки насміятися з ідіота-стариганя та й вигнати його геть! Але Зіна, як на те, всупереч здоровому глузду й мордасовській мудрості, звернулася до князя. "" — Князю,— сказала вона старому, котрий з пошани навіть підвівся злегка з стільця,— так вразила вона його тієї хвилини.— Князю! Простіть мене, простіть нас! Ми обдурили, ми звабили вас...

— Та ти замовкнеш, нещасна! — в нестямі скрикнула Марія Олександрівна.

— Панно! Панно! Ma charmante enfant...— мимрив вражений князь.

Та горда, поривчаста і в найвищій мірі мрійна вдача Зінина поривала її цієї хвилини геть із кола всіх пристойностей, що їх вимагала дійсність. Вона забула навіть про свою матір, котру судомило від її признань.

— Так, ми обдурили вас обидві, князю: мама тим, що вирішила змусити вас одружитися зо мною, а я тим, що погодилась на це. Вас напоїли вином, я згодилась співати й кривлятися перед вами. Вас — немічного, беззахисного, обшахрували, як висловився Павло Олександрович, обшахрували заради вашого багатства, заради вашого князівства. Все це було страшенно нице, і я каюся в цьому. Але присягаюсь вам, князю, що я зважилася на цю ницість не з ницого мотиву. Я хотіла... Та що я! Подвійна ницість виправдувати себе в такій справі! Але заявляю вам, князю, що я, коли б і взяла щось від вас, то була б за це вашою іграшкою, служницею, танцюристкою, рабою... Я поклялась і свято б спевнила клятву мою!

Сильний горловий спазм зупинив її в цю хвилину. Всі гості ніби заціпеніли і слухали, вирячивши очі. Несподівана й цілком незрозуміла їм вихватка Зіни збила їх з пантелику. Тільки князь був зворушений до сліз, хоч і половини не розумів з того, що сказала Зіна.

— Але я одружуся з вами, ma belle enfant, якщо вже ви так хо-че-те,— мимрив він,— і це для мене буде ве-лика честь! Тільки запевняю вас, що це був справ-ді мовби сон... Ну, чи мало чого я побачу вві сні? Чого ж так тур-бу-ватися? Я навіть нічого ніби й не зрозумів, mon ami,— казав він, звертаючись до Мозглякова,— поясни мені хоч ти, будь лас-ка...

— А ви, Павле Олександровичу,— підхопила Зіна, теж звертаючись до Мозглякова,— ви, на котрого я один час вирішила була дивитися як на мого майбутнього чоловіка, ви, котрий тепер так жорстоко на мені помстилися,— невже й ви могли пристати до цих людей, щоб розтерзати й зганьбити мене! І ви казали, що кохали мене! Та не мені читати вам повчання! Я винуватіша за вас.