Дядечків сон - Сторінка 21

тутешня! Хто ж би це? — питали дами, значливо перезираючись і переморгуючись одна з одною.

— Звісно, ті, котрих тут за перших красунь вважають,— промовила Наталія Дмитрівна, потираючи свої червоні ручища й поглядаючи своїми кошачими очима на Зіну. Разом із нею й усі подивилися на Зіну.

— То як же, князю, коли ви бачите такі сни, то чому ж би вам наяву не одружитися? — спчтала Фелісата Михайлівна, оглядаючи всіх значливим поглядом.

— А як би ми славно одружили вас! — підхопила друга дама.

— Миленький князю, одружіться! — пропищала третя.

— Одружіться, одружіться! — закричали з усіх боків.— Чому ж не одружитися?

— Авжеж... Чому ж не одружитися? — підтакував князь, збитий з пантелику всіма цими криками.

— Дядечку! — скрикнув Мозгляков.

— Авжеж, друже мій, я тебе ро-зу-мію! Я саме хотів вам сказати, mesdames, що я вже не спроможний більше одружитися, і, пробувши чарів-ний вечір у нашої чудової господині, я завтра ж вирушаю до ієромонаха Мисаїла в пустинь, а тоді вже просто за кордон, щоб зручніше стежити за євро-пейською ос-ві-тою.

Зіна пополотніла і з невимовною тугою подивилася на матір свою. Та Марія Олександрівна вже вирішила. Досі вона тільки очікувала, випробувала, хоч і розуміла, що справу надто попсовано й що вороги її надто ьипередили її на дорозі. Врешті, вона збагнула все і вирішила за одним разом, одним ударом розтрощити стоголову гідру. Велично встала вона з крісла і твердими кроками наблизилась до столу, гордим поглядом змірюючи пігмеїв-ворогів своїх. Вогонь натхнення ярів у цьому погляді. Вона вирішила поразити, збити з пантелику всіх цих уїдливих плетух, розчавити негідника Мозглякова, як таргана, і одним рішучим, сміливим ударом здобути знову весь свій утрачений вплив на іді-ота-князя. Зрозуміло, потрібна була зухвалість незвичайна, та по— зухвалість не до кишені було лазити Марії Олександрівні!

— Mesdames,— почала вора урочисто й з гідністю (Марія Олександрівна взагалі надзвичайно полюбляла урочистість),,— mesdames, я довго прислухалася до вашої розмови, до ваших веселих і дотепних жартів і вважаю, що час мені сказати своє слово. Ви знаєте, ми зібралися тут усі разом зовсім випадково (і я така рада, така з цього рада)... Ніколи б я перша не зважилась виповісти важливу родинну таємницю і розголосити її раніше, ніж вимагає звичайнісіньке почуття пристойності. Особливо прошу вибачення в мого милого гостя; але мені здалося, що він сам далекими натяками на ту ж обставину подає мені думку, що йому не тільки не буде неприємне формальне й урочисте оголошення нашої родинної таємниці, а що він навіть сам бажає цього розголошення... Адже так, князю, я не помилилась?

— Авжеж, ви не помилились... І я дуже, дуже радий...— промовив князь, зовсім не тямлячи, про що йдеться.

Марія Олександрівна, для більшого ефекту, зупинилась перевести дух і оглянула все товариство. Всі гості з жадібною й турботною цікавістю вслухалися в слова її. Мозгляков здригнувся; Зіна почервоніла й підвелася з крісла; Афанасій Матвійович, чекаючи чогось незвичайного, про всяк випадок висякався.

— Так, mesdames, я з радістю готова повірити вам мою родинну таємницю. Сьогодні по обіді князь, захоплений красою й... достоїнствами моєї дочки, зробиіз їй честь своїм освідченням. Князю! — закінчила вона тремтячим від сліз і хвилювання голосом,— любий князю, ви не повинні, ви не можете гніватися на мене за мою нескромність! Тільки надзвичайна родинна радість могла передчасно вирвати з мого серця цю милу таємницю, і... яка мати може обвинуватити мене в цьому разі?

Не знаходжу слів, щоб змалювати ефект, який справила несподівана вихватка Марії Олександрівни. Всі наче заціпеніли з подиву. Віроломні гості, які думали налякати Марію Олександрівну тим, що вже знають її таємницю, які думали вбити її завчасним виявленням цієї таємниці, які думали роздерти її поки що самими натяками, були приголомшені такою сміливою відвертістю. Така безстрашна відвертість означала силу. "Виходить, князь справді, своєю власною волею, одружується з Зіною? Виходить, не зваблювали його, не обпоювали, не дурили? Виходить, не потаємним, не злодійським способом змушують його одружитися? Виходить, Марія Олександрівна нікого не боїться? Виходить, не можна вже розбити цього весілля, коли князь не з примусу одружується?" Пролинув миттєвий шепіт, який раптом перетворився на верескливі крики радощів. Перша кинулася обіймати Марію Олександрівну Наталія Дмитрівна, за нею Ганна Миколаївна, за цією Фелісата Михайлівна. Всі посхоплювалися з своїх місць, усі перемішалися. Багато дам були бліді від злості. Стали вітати сконфужену Зіну; вчепилися навіть за Афанасія Матвійовича. Марія Олександрівна мальовниче простягла руки й, майже силоміць, обняла свою дочку. Тільки князь дивився на всю цю сцену з якимсь чудним подивом, хоч і всміхався, як і раніше. Втім, сцена йому почасти припала до сподоби. При обіймах матері з дочкою він вийняв хустку й витер своє око, на якому блиснула сльозинка. Звичайно, кинулися й до нього з вітаннями.

— Вітаємо, князю! Вітаємо! — кричали з усіх боків.

— То ви одружуєтесь?

— То ви справді одружуєтесь?

— Миленький князю, то ви одружуєтесь?

— Авжеж, авжеж,— відповідав князь, надзвичайно вдоволений з вітань і захоплень,— і признаюсь вам, що мені найбільше подобається ваше миле спів-чуття до мене, якого я ні-коли не забуду, ні-коли не забуду. Charmant! Charmant! Ви навіть навели на мене сльози...

— Поцілуйте мене, князю! — голосніше за всіх кричала Фелісата Михайлівна.

— І, признаюся вам,— казав князь, якого перебивали з усіх боків,— я найбільше дивуюся з того, що Марія Іва-нів-на, наша ша-новна господиня, так не-зви-чай-но проникливо вгадала мій сон. Наче вона замість мене його ба-чила. Незви-чайна проникливість! Не-зви-чай-на проникливість!

— Ой князю, ви знову за сон?

— Та вже признайтеся, князю, признайтеся! — кричали всі, обступивши його.

— Так, князю, критися нема чого, час виявити цю таємницю,— рішуче й суворо сказала Марія Олександрівна.— Я зрозуміла вашу тонку алегорію, вашу чарівну делікатність, з якою ви намагалися мені натякнути про бажання ваше оголосити ваше сватання. Так, mesdames, це правда: сьогодні князь стояв навколішки перед моєю дочкою і наяву, а не вві сні урочисто освідч чився їй.

— Зовсім ніби наяву і навіть з тими самими обста-ви-нами,— підтвердив князь.— ^Іадмуазель,— з незвичайною ввічливістю звернувся він до Зіни, яка досі ще не отямилася від подиву,— мадмуазель! Присягаюся, що ніколи б я не насмів вимовити ваше ім'я, коли б інші перше за мене не ви-мо-ви-ли його. Це був чарівний сон, ча-рів-ний сон, і я подвійно щасливий, що тепер дозволено мені ви-сло-вити це вам. Charmant! Charmant!..

— Але, даруйте, як же це? Він же все каже про сон,— прошепотіла Ганна Миколаївна стривоженій і злегка зблідлій Марії Олександрівні. Лелечко! В Марії Олександрівни й без цих застережень давно вже нило й трепетало серце.

— Як же це? — шепотіли дами, перезираючись одна з одною.

— Даруйте, князю,— почала Марія Олександрівна з болісно скривленою усмішкою,— запевняю вас, що ви мене дивуєте. Що за химерна в ьас ідея про сон? Признаюсь вам, я думала досі, що ви жартуєте, але... Якщо це жарт, то це досить недоречний жарт... Я хочу, я бажаю пояснити це вашою неуважливістю, але...

— Справді, це, може, в них від неуважливості,— прошипіла Наталія Дмитрівна.

— Авжеж... може, це й від неуважливості,— підтвердив князь, усе ще не зовсім розуміючи, чого від нього домагаються.— І, уявіть, я всім розкажу зараз один а-нек-дот. Кличуть мене, в Петербурзі, на no-xo-рон, так, до одних людей, maison bourgeoise, mais honnête1, a я й переплутав, що на іменини. А іменини ще минулого тижня бу-ли. Букет з камелій іме-нин-ниці приготував. Увіходжу, і що ж бачу? Чоловік поважний, солідний — лежить на столі, я аж зди-ву-вався. Я просто не знав, куди подітися з бу-кетом.

— Але, князю, справа не в анекдотах! — з досадою перебила Марія Олександрівна.— Звичайно, моя дочка не потребує вганяти за женихами, але допіру ви самі отут, біля цього рояля, освідчилися їй. Я не викликала вас на це... Це мене, можна сказати, фрапірувало... Звісно, в мене майнула тільки одна думка, і я відклала це все, доки ви прокинетесь. Але я — мати; вона —

1 міщанська, але чесна родина (франц.).

дочка моя... Ви самі щойно казали про якийсь сон, і я думала, ви під виглядом алегорії хочете розповісти про ваше сватання. Я дуже добре знаю, що вас, може, збивають... я навіть підозрюю, хто саме... але... виясніть, князю, виясніть непорозуміння швидше, задовільніше. Так не можна жартувати з благородним домом... е ;

— Авжеж, так не можна жартувати з благородним домом,— підтакнув князь без тями, але вже починаючи потроху непокоїтися.

— Та це не відповідь, князю, на моє запитання. Я прошу вас відповісти певно; підтвердіть, зараз же підтвердіть тут, при всіх, що ви недавно освідчувалися моїй дочці.

— Авжеж, я готовий підтвердити. Втім, я все це вже розповідав, і Фелісата Яківна цілком угадала мій сон.

— Не сон! Не сон! — закричала несамовито Марія Олександрівна.— Не сон, а це було наяву, князю, наяву, чуєте, наяву!

— Наяву! — скрикнув князь, здивовано підводячись з крісла.— Ну, друже мій! Як ти допіру навіщував, так і вийшло! — додав він, звертаючись до Мозглякова.— Але запевняю вас, шановна Маріє Степанівно, що ви помиляєтесь! Я цілком певен, що я це бачив тільки вві сні!

— Господи помилуй! — скрикнула Марія Олександрівна.

— Не побивайтеся, Маріє Олександрівно,— втрутилася Наталія Дмитрівна.— Князь, може, якось забули. Вони згадають.

— Я дивуюся вам, Наталіє Дмитрівно,— обурено заперечила Марія Олександрівна.— Хіба такі речі забуваються? Хіба це можна забувати? Даруйте, князю! Ви смієтеся з нас, чи що? Чи ви, може, строїте з себе одного з шематонів часів регентства, котрих зображає Дюма? Якого-небудь Ферлакура, Лозьона? Але^ крім того, що це вам не до літ, запевняю вас, що це вам не вдасться! Моя дочка не французька віконтеса. Допіру тут, ось тут вона співала вам романс, і ви, захоплені її співом, впали навколішки й освідчилися їй. Невже я марю? Невже я сплю? Кажіть, князю: сплю я чи ні?

— Авжеж... а втім, може, ні...— відповів розгублений князь.— Я хочу сказати, що я тепер, здається, не вві сні.