Дядечків сон - Сторінка 25

Я навіть ладен забути все, Зінаїдо Афанасіївно, всю ганьбу, і ладен простити, та тільки з одною умовою: доки ми тут, все лишається в таємниці. Ви виїдете звідси якнайшвидше; я, нишком, слідом за вами; повінчаємося десь у глушині, так що ніхто не побачить, а тоді зараз до Петербурга, хоча б і на перекладних, так, щоб з вами був тільки маленький чемоданчик... га? Згодні, Зінаїдо Афанасіївно? Скажіть мерщій! Мені не можна чекати; нас можуть побачити вкупі.

Зіна не відповідала і тільки подивилася на Мозглякова, але так подивилася, що той враз усе зрозумів, скинув капелюха, розкланявся і зник на першому повороті в провулок.

"Як же це? — подумав він.— Ще позавчора ввечері вона так розчулилась і в усьому себе винуватила? Ма-. буть, день на день не випадає!"

А тим часом у Мордасові пригоди траплялися за пригодами. Сталася одна трагічна подія. Князь, якого Мозгляков перевіз до готелю, тієї ж ночі захворів і захворів небезпечно. Мордасовці довідались про це другого ранку. Каліст Станіславович майже не відходив від хворого. Надвечір зібрався консиліум усіх мордасовських медиків. Запрошення були посланГ їм по-латині. Та, незважаючи на латинь, князь зовсім уже втратив пам'ять, марив, просив Каліста Станіславовича заспівати йому якийсь романс, говорив про якісь парики; часом ніби чогось лякався й кричав. Лікарі вирішили, що від мор-дасовської гостинності в князя сталося запалення— 'в шлунку, котре перейшло (мабуть, дорогою) в голову. Не відкидали й деякого морального потрясіння. Скінчили ж тим, що князь давно вже був схильний умерти, "а тому неодмінно вмре. В останньому вони не помилились, бо сердешний дідок третього ж дня надвечір помер у готелі. Це вразило мордасовців. Ніхто не сподівався, що справа обернеться так серйозно. Кинулись юрбами до готелю, де лежало мертве тіло, ще не прибране, судили, рядили, кивали головами й скінчили тим, що гостро засудили "вбивць нещасного князя", розуміючи під цим, звичайно, Марію Олександрівну з дочкою. Всі відчули, що ця історія, вже через саму свою скандальність, може набрати неприємного розголосу, піде, гляди, ще в далекі країни,— і чого-чого не було переговорено й переказано. Весь цей час Мозгляков метушився, кидався на всі боки, і, врешті, голова в нього запаморочилась. У такому настрої він і бачився з Зіною. Справді, становище його було скрутне. Сам він завіз князя до міста, сам перевіз до готелю, а тепер не знав, що й робити з покійником, як і де ховати, кому дати знати? Чи везти тіло до Духанова? До того ж він вважався небожем. Він потерпав, щоб не звинуватили його в смерті поважного старця. "Чого доброго, справа ще відгукнеться в Петербурзі, у вищому товаристві!" — думав він здригаючись. Від мордасовців не можна було домогтися ніякої поради; усі враз чогось полякалися, відхлинули від мертвого тіла, й лишили Мозглякова в якійсь похмурій самотині. Та раптом уся сцена хутко змінилася. Другого дня, ранимграно, до міста в'їхав один відвідувач. Про цього відвідувача миттю заговорив весь Мордасов, але заговорив якось таємниче, пошептом, виглядаючи з усіх щілин і вікон, коли він проїхав Великою вулицею до губернатора. Сам Петро Михайлович ніби трохи навіть злякався і не знав, як бути з приїжджим гостем. Гість був досить відомий князь Щепетилов, родич покійного, людина ще майже молода, років тридцяти п'яти, в полковницьких еполетах і в аксельбантах. Всіх чиновників пройняв якийсь незвичайний страх від цих аксельбантів. Поліцеймейстер, наприклад, зовсім розгубився, звісно, тільки морально; а фізично він прибув перед очі, хоч і з досить витягнутим обличчям. Зараз же довідались, що князь Щепетилов їде з Петербурга, заїздив дорогою в Духаново. А не заставши в Духанові нікого, полетів слідом за дядьком до ^ордасова, де, як громом, уразила його смерть старого та всі найдокладніші поголоски про обставини його смерті. Петро Михайлович навіть трохи розгубився, даючи потрібні пояснення; та й усі в Мордасові виглядали якимись винуватими. До того ж у приїжджого гостя було таке суворе, таке невдоволене обличчя, хоч, здавалося б, не можна бути невдоволеним спадщиною. Він ураз взявся до діла сам, особисто; .а Мозгляков негайно й ганебно стушувався перед справжнім, не самозваним небожем і зник — не знати куди. Вирішено було негайно перенести тіло покійного до монастиря, де й призначено похоронну відправу. Усі розпорядження приїжджого віддавалися коротко, сухо, суворо, але тактовно і пристойно... Назавтра усе місто зібралося до монастиря, щоб бути присутніми при похоронній відправі. Між дамами розійшлась безглузда чутка, що Марія Олександрівна особисто прибуде до церкви і навколішках перед домовиною голосно проситиме собі прощення і що все це мусить бути так за законом. Усе це, зрозуміло, була дурниця, і Марія Олександрівна до церкви не прибула. Ми й забули сказати, що зараз, як Зіна повернулася додому, її матінка того ж вечора вирішила переїхати в село, вважаючи більше за неможливе лишатися в місті. Там тривожно прислухалася вона з свого кутка до міських чуток, посилала на розвідки дізнаватися про приїжджу особу і весь час була в гарячці. Дорога з монастиря до Духанова проходила менше ніж за версту від вікон її сільського дому — і тому Марія Олександрівна могла зручно розглядіти довгу процесію, яка потяглася з монастиря до Духанова після похоронної відправи. Домовину везли на високих дрогах; за ними тяглася довга низка екіпажів, що проводили покійника до повороту в місто. І довго ще чорніли на білосніжному полі ці похмурі дроги, що їх везли повільно і велично, як належить. Та Марія Олександрівна не могла дивитися довго й відійшла від вікна.

За тиждень вона переїхала до Москви, з дочкою й Афанасієм Матвійовичем, а за місяць довідалися в Мордасові, що приміське село Марії Олександрівни та міський дім продаються. Отже, Мордасов навіки втрачав таку комільфотну даму! Не обійшлося й тут без лихомовства. Стали, наприклад, запевнять, що село продається разом з Афанасієм Матвійовичем... Минув рік, другий, і про Марію Олександрівну майже зовсім забули. Гай-гай! Так завжди ведеться на світі! Розповідали, проте, що вона купила собі інше село й переїхала до іншого губернського міста, де, звичайно, вже забрала всіх до рук, що Зіна досі ще не замужем, що Афанасій Матвійович... А втім, нема чого переказувати ці поголоски; все це дуже непевно.

Минуло три роки, як я дописав останній рядок першого відділу Мордасовського літопису, і хто б міг подумати, що мені доведеться ще раз розгорнути мій рукопис і додати ще одну вістку до моєї розповіді. Але до діла! Почну з Павла Олександровича Мозглякова. Стушувавшись із Мордасова, він подався просто до Петербурга, де й дістав благополучно ту службову посаду, яку йому давно обіцяно. Незабаром він забув усі мордасов-ські події, пустився в вир світського життя, на Василь-евському острові та в Галерній гавані, жуїрував, волочився, не відставав од віку, закохався, освідчився, піймав ще раз гарбуза і, не перетравивши його, з легковажності своєї вдачі та знічев'я, випросив собі місце в одній експедиції, яку призначалося в один з найвідда-леніших країв нашої безбережної вітчизни для ревізії чи для якоїсь іншої мети, напевно не знаю. Експедиція щасливо проїхала всі ліси й пустелі і, врешті, після довгого мандрування з'явилася в головному місті "найвіддале-нішого краю" до генерал-губернатора. Це був високий, худорлявий і суворий генерал, старий воїн, зранений у боях, з двома зірками та з білим хрестом на шиї. Він прийняв експедицію важно й статечно і запросив усіх чиновників її складу до себе на бал, який давалося того самого вечора з нагоди іменин генерал-губернаторші. Павло Олександрович був дуже з цього вдоволений. Убравшись у свій петербурзький костюм, в якому намірявся справити ефект, він розв'язно ввійшов до великої зали, хоч зараз же трохи осів, побачивши силу витих та густих еполет і цивільних мундирів із зірками. Треба було відкланятися генерал-губернаторші, про яку він уже чув, що вона молода й дуже гарна собою. Підійшов він навіть з форсом і раптом заціпенів від подиву. Перед ним стояла Зіна, в чудовому бальному платті й брильянтах, горда й пишна. Вона зовсім не впізнала

Павла Олександровича. її погляд недбало ковзнув по його обличчю і зараз же звернувся на когось іншого. Вражений Мозгляков відійшов набік і в юрбі стикнувся з одним несмілим молодим чиновником, котрий ніби лякався самого себе, опинившись на генерал-губерна-тб'рському балі. Павло Олександрович негайно заходився його розпитувати і довідався про надзвичайно цікаві речі. Він довідався, що генерал-губернатор уже два роки як одружився, коли їздив до Москви з "найвіддалені-шого краю", та що взяв він надзвичайно багату дівицю із знатного дому. Що генеральша "страшенно гарні з себе, навіть, можна сказати, перші красуні, але поводять себе надзвичайно гордо, а танцюють тільки з самими генералами"; що на цьому балі всіх генералів, своїх і приїжджих, дев'ять, включаючи сюди й дійсних статських радників; що, нарешті, "в генеральші є матінка, котра й живе разом із нею, та що ця матінка приїхала з найвищого товариства і дуже розумні", але й сама матінка не перечачи кориться волі своєї дочки, а сам генерал-губернатор не надивиться на свою дружину і дух ронить за нею. Мозгляков заїкнувся був про Афанасія Матвійовича, але у "віддаленому краї" про нього й уявлення не мали. Підбадьорившись трохи, Мозгляков пройшовся по кімнатах і незабаром углядів і Марію Олександрівну, пишно вбрану; розмахуючи дорогим віялом, вона захоплено розмовляла з однією із осіб 4-го класу. Круг неї юрмилося кілька дам, що запобігали її ласки, і Марія Олександрівна, видимо, була незвичайно люб'язна зо всіма. Мозгляков ризикнув представитися. Марія Олександрівна трохи ніби здригнулася, але зараз же, майже вмить, оправилася. Вона люб'язно благоволила впізнати Павла Олександровича; спитала про його петербурзьких знайомих, спитала, чому він не за кордоном? Про Мордасов не мовила й слова, ніби його й на світі не було. Нарешті, назвавши ім'я якогось петербурзького важного князя і спитавши про його здоров'я, хоч Мозгляков і уявлення не мав про цього князя, вона непомітно звернулася до одного сановника з запахущою сивиною, який саме підійшов, і за хвилину зовсім забула про Павла Олександровича, що стояв перед нею.