Дядечків сон - Сторінка 26

З саркастичною усмішкою й з капелюхом у руках Мозгляков повернувся до великої зали. Вважаючи себе, не знати чому, зневаженим і навіть ображеним, він вирішив не танцювати. Понуро-неуважливий вигляд, їдка мефістофельська усмішка цілий вечір не сходили з його

обличчя. Картинно притулився він до колони (зала, як на те, була з колонами) і протягом усього балу, кілька годин поспіль, простояв на одному місці, стежачи своїм поглядом за Зіною. Та ба! Усі фокуси його, всі незвичайні пози, розчарований вигляд тощо,— все пішло на марне. Зіна зовсім не помічала його. Нарешті, розлючений, з поболілими від довгої стоянки ногами, голодний, бо не міг же він, як закоханий страдник, лишитися вечеряти, повернувся він на квартиру, зовсім змучений і наче кимось прибитий. Довго не лягав він спати, пригадуючи давно забуте. Другого ж ранку випало якесь відрядження, і Мозгляков з насолодою випросив його собі. Він аж відсвіжився душею, виїхавши з міста. На безмежних пустинних розлогах лежав сніг сліпучою пеленою. На краю, на самому небосхилі, чорніли ліси.

Баскі коні мчали, збиваючи снігову куряву копитами. Дзвоник дзеленчав. Павло Олександрович замислився, потім замріявся, а потім і заснув собі спокійнісінько. Він прокинувся вже на третій станції, свіжий і здоровий, зовсім з іншими думками.