Герої пустинних горизонтів - Сторінка 89

Тремтячими, гарячковими рухами він відгвинчувая їх, коли позаду хтось вигукнув: "Стій!" Гордон навіть нь обернувся. Вигук повторився вдруге, втретє" а потім загриміли постріли... Судорожно зітхнувши від болю, Гордон уткнувся в сталеві прути клітки. Якусь мить він чіплявся за них побілілими пальцями і упав би з площадки на кам'яну підлогу, коли б чиїсь руки не підхопили його, не повернули обличчям угору, не опустили долу. І тут він побачив обличчя і почув голос людини, яка тримала його.

— Ти! Гордон! — здавалось, сама душа вихопилася з цим зойком.

— Мій брат Зеїн! — процідив Гордон. Біль висушував його, випалював усе всередині.

— Але цей одяг на тобі! —закричав бахразець, стискаючи в рзщі матерію комбінезона, що був на Гордоні. — Як же я міг здогадатись, що це ти? Брате мій! Браге мій!

Гордон відчув, що Зеїн гарячково намаїається знайти його рани, зручніше покласти його, випрямити його скарлючені ноги. Він відштовхнув від себе руки Зеїна і з останнім зусиллям промовив:

— Ти нічого не залишив мені всередині, любий друже! Від цього зусилля він знепритомнів.

В найтяжчі хвилини сповненого кошмарами забуття, що потім насунулося на нього, йому вже було ясно, що він фізично помер або вмирає. В одну з таких хвилин віч навіть спромігся вихопити ще гіркішу думку з чорного провалля своєї свідомості — думку про те, що якась єдина нитка завжди залишається ясною для нього, навіть коли він непритомний, навіть коли ця нитка веде його до смерті і навіть коли вона заплеснута цим жахливим й шумним хаосом маячіння. Вона нічого йому не пояснювала, ця нитка життя, за неї можна було лише триматись у виру непритомності і, тримаючись, зносити нестерпний біль від мільйонів і мільйонів маленьких вибухів, які щосекунди відтворювали в його мозку картини всього, що він зазнавав—і не зазнавав— на протязі свого життя. А потім знову настало просвітлення, і він вирішив, що це, мабуть, свідомість в останньому зусиллі вижити несе за собою тіло крізь спогади про кожну прожиту ним хвилину — спогади, які не текли з плаьною послідовністю сновидінь, а повторювали до найменших, най-жорстокіших подробиць ножну часточку кожної миті кожної дії в його житті. Яка це була напружена, нестерпна мука! І мучилося не тіло, а свідомість. Тільки смерть могла припинити ці страждання. І смерть прийде через вибух — вибух свідомості, що зараз агонізує.

Гордон сподівався, що це от-от відбудеться, однак і ця остання його надія не справдилася, він опритомнів сзме в ту мить, коли спонукував свою змучену свідомість розлетітися вдрізки і покінчити, покінчити з усім.

Перший, кого він побачив, був Зеїн; і він знову промовив із стомленою гіркотою:

— Ти не залишив мені нічого всередині, любий друже.

— Твій одяг!.. —міг тільки знову і знову повторювати бахразець, розпачливо намагаючись дати якесь пояснення, і Гордон бачив, що він не тямить себе від горя. — Як я міг здогадатися, що це ти, Гордон?

— Це — кінець, Зеїн,— відповів Гордон і в цю мить помітив поруч себе Гаміда, відчув, що Гамід тримає його руки в своїх. Побачивши над собою склеписту стелю ' прилади вздовж стін, Гордон усвідомив, що лежить в машинному залі електростанції. З зусиллям він повернув голову й посунув її ближче до Гаміда.

— Тепер ти вільний від мене, Гамід! — промовив він з жалюгідною посмішкою.

Гамід був приголомшений; він не стримував сліз, які стікали на його рідку жорстку борідку, й дробилися, й розліталися в ній.

— Я не можу відпустити тебе, Гордон. Ти справжній араб...

Важко повівши очима, Гордон подивився на себе й побачив, що на ньому все ще робітничий комбінезон. Він похитав головою і відповів:

— Ні! Я більше не араб. Тепер залишаються тільки Гамід і Зеїн. Ах, Зеїн...

На якусь мить він знову болісно поринув у провалля непритомності, та свідомість майже одразу повернулася до нього.

Зеїн сказав глухим голосом:

— Я не міг здогадатися, що це ти. Я бачив тільки той рубильник і розумів, що хтось хоче зруйнувати цей світ. Але чому це був ти? Чому ти був тут? Чому я зробив таку страшну помилку?

— Ні, ти не помилився. Я хотів зруйнувати його, Зеїн, — промовив Гордон. — Я хотів зруйнувати твій комуністичний світ.

— Але навіщо, Гордон? Навіщо?

— Я хотів врятувати кочовиків. Я хотів врятувати від твоєї догми, від машинного майбутнього останніх вільних людей на землі. О, я хотів би врятувати всіх людей, коли б міг: прихильників машин, матеріалістів, городян, інженерів, селян, двірників, усіх, усіх! О, боже, якої поразки я зазнав І — вигукнув він. — Гамід розуміє, якої поразки я 'зазнав.

— Ні, ні, — промовив Гамід і поцілував йому руку. — Ти досяг тут цілковитої перемоги. Сама Аравія тепер врятована! Чи цього недосить, Гордон? Чи не розумієш ти цього?

Гордон спробував підвестись, сісти прямо, але вони стримали його, благаючи не рухатись, кажучи, що зараз сюди прийдуть лікарі, що йому зроблять все необхідне, і все знову буде гаразд. Та Гордон не прислухався до їхніх заспокоювань. Він сказав, що тіло вже не належить йому. Хай вони знають, що його тіло вже померло, і тільки зусиллям волі він ще підтримує життя свого розуму.

— ...Я вже не бачу нічого, Гамід. Тільки своїх улюблених друзів, — промовив він. — Із болісною насмішкуватістю, майже гіркотою спитав: — Зеїн, брате мій! Чи стріляв би ти в мене, знаючи, що це — я? Чи стріляв би ти в Гордона за те, що він хоче зруйнувати твою здобич?

— Не муч мене! — заблагав бахразець. Величезний смуток знищив у ньому рештки самовладання. Важко, розпачливо дихаючи, він схопився на ноги.

— Я хочу знати! — промовив Гордон спокійно, невмолимо.

— Я не можу відповісти тобі.

— Я хочу знати! — повторив Гордон з страшним, смеотельним спокоєм.

По щоках бахразця котилися сльози.

— Я не міг би допустити знищення цього світу, — промовив він. — Навіть в ім'я свого улюбленого брага. Цей промисел, це досягнення твого народу — це цілий С£Іт, Гордон. Тепер він належить нам. і він вартий більше, ніж варте одне життя, більше, ніж твоє життя, і більше, "іж моє. Для нас це — новий світ, світ без рабства, без варварського виродження. Я не міг би допустити, щоб ти зруйнував його. Я не міг би пощадити тебе. Я не міг би пощадити себе самого.

— Тоді це — твій світ. Зеїн,— сказав Гордон. Втома витіснила з нього будь-яке почуття болю і гніву — Чи бачить його Гамід? Чи бачить його великий Кочовик?

— Я бачу всю Аравію... — почав був Гамід, Але він не зміг говорити далі і крикнув Бекру, щоб той приніс води — змочити Гордону лоб.

— Справдиться все те, чого ти добивався. Гврдон! — промовив Зеїн трохи спокійніше; він розумів, що Гордон зараз прагне зазирнути в майбутнє, і одчайдушно, намагався розкрити перед ним видіння світлого прийдешнього, примусити вмираючого повірити в це прийдешнє.— Це буде світле майбутнє для всіх нас — всієї Аравії. О, не затурканої Аравії, якою ти її знаєш, Гордон. Ніколи більше вона не буде такою І Ніколи більше вона не буде роз'єднаною, ніколи більше її не роздиратимуть на шматки забобони, й ненависть, й панування чужоземців., Ніколи! Те буде новонароджена Аравія! Країна, яка сама будуватиме своє життя. Кінець злидням! Кінець рабству і залежності від гнобителів, від тварин, від природи, від долі, що знущалася з нас!

— Боги стануть клерками! — простогнав Гордон. — Кочовики перетворяться на механіків. Без душі. Без свободи. Де вони, ці останні, загартовані боги пустинних горизонтів? Забери кочовиків звідси, Гамід, забери їх в пустиню, чимдалі від майбутнього, яке він готує. Благаю тебе!

Гамід похитав головою. Як і Зеїн, він прагнув зараз примусити Гордона повірити в майбутнє — немов Гордон був грішником, що вмирає без віри в бога, а вони двоє — священиками, які з усієї сили намагаються хоч за мить до смерті розкрити йому очі на божественну істину.

— Ти неправий, Гордон. Ти мусиш зрозуміти, що ти неправий і що даремно впадаєш у розпач. Ти мусиш зрозуміти, що так повинно бути. Для Аравії прийшов час ви~ рішати, як жити далі. Досить з нас злиденного, брутального життя, досить поезії під стару дуду поневолення! Наше життя буде дійовим, повнокровним, дужим!

— Повнокровним, дужим і дійовим, — пояторкв Гордон і посміхнувся з м'якою гіркотою. — Незабаром англійці прийдуть сюди і влаштують, тут пекло. Вони випалять вас! Утоплять в киплячій* нафтії* ІЯкими повнокровними, дужими і дійовими ви будете тоді? О, я хотів врятувати вас і від цього, але я зазнав поразки.

— Ми всі — араби, Гордон, і наше майбутнє — арабське. Не бійся англійців. Ми житимемо, і житимемо, і житимемо; і ми вже ніколи не загинемо. Ніколи! Ніколи біль ше наша Аравія не буде проклятою, й розрізненою, й по

грабованою країною. І над нами— більше не тяжітиме ця машина, якої ти боїшся. Ах, разом з бахразцями ми видобудемо з неї нову мрію; ми видобудемо з неї час—час, щоб жити, час, щоб вчитись, щоб будувати новий, небачений світ, час, щоб бути вільними! Ти мусиш побачити наше прийдешнє, Гордон! Мусиш!

— О, я бачу його, Гамід, але як я ненавиджу його! Створюйте прийдешнє без мене!

Гордон знову спробував підвестись, сісти рівно, вигукнути, одігнати від себе муки і маячення, які штовхали його в смерть Гамід і Зеїн стримали його. Гамід поцілував йому руку і заплакав, а бахразець підняв старий арабський бурнус Гордона, щоб укрити і заспокоїти його. Але Гордон раптом вирвався з їхніх рук, сів і закричав:

— Я вмираю, сповнений страхом перед цим! Я вже ніколи не буду вільним! О, марність! Іншого виходу нема. Тільки цей. Тільки цей. О, я не зможу бути вільним, Гамід! — дико вигукнув він. — Гамід! Гамід! Тепер я нже ніколи не буду вільним!

Його голос зірвався, перейшов у зойк, почав залмирати і завмер — завмер, коли його свідомість, як він і передрікав, яскраво спалахнула, вибухнула й згасла... Він пішої з життя в муках, схилившись на руки Гаміда, в гой час як Зеїн судорожно припав до нього. І Бекр, звівши руки, послав у небо арабський вигук відчаю:

— Йа ліллаххх! Йа ліллаххххххх!

Це була агонія цілого світу, що вмирав; і Бекр посилав цей вигук знову, і знову, і знову, доки Зеїн не обернувся і не вдарив' його з такою силою, що голос відчаю замовк. Так живі залишалися з живими, а мерові були віддані мертвим.

ПРИМІТКИ

Розділ І

1Артакеерко, Дарій — перські царі з династії Ахме-нідів.