Гра дзеркал - Сторінка 23

Я не знаю, чому… Схоже, вона скнара — наділена пристрастями скнари. А може, вона любить ту владу, яку дають гроші. Чи хоче витрачати їх на доброчинність? Адже вона належить до родини Гульбрандсенів. Може, вона хоче перевершити батька?

— Складно все це, чи не так? — сказав сержант Лейк і почухав потилицю.

Інспектор Кері відповів:

— А зараз ми поговоримо зі схибленим молодим Лоусоном, після чого підемо у Велику Залу і з'ясуємо, хто там де був, а також усі "якщо", "чому" та "коли"… Ми почули одну-дві дуже цікаві речі сьогодні вранці.

II

Надзвичайно важко, подумав інспектор Кері, дати комусь правильну оцінку з того, що розповідають про нього інші.

Про Едгара Лоусона розповідали йому сьогодні чимало різних людей, але тепер, коли інспектор Кері побачив його на власні очі, у нього стало складатися про цього хлопця до абсурдності інше враження.

Едгар не здався йому ні "схибленим", ні "небезпечним", ні "зухвалим", ні навіть "ненормальним". Він справив на нього враження звичайного молодика, дуже пригніченого й у своєму смиренні схожому на Урію Гіпа[8]. Він був дуже юний, нічим особливо не прикметний і досить патетичний.

Схоже, він дуже хотів виговоритися й попросити вибачення.

— Знаю, я вчинив дуже погано. Сам не знаю, що на мене найшло — бігме, не знаю. Не знаю, чому я влаштував ту сцену і зчинив такий скандал. І навіть двічі вистрелив із пістолета. Вистрелив у містера Сероколда, який був таким добрим до мене і таким терплячим зі мною.

Він нервово заломив руки. Вони були в нього досить патетичними, з кістлявими зап'ястками.

— Якщо мене мають заарештувати, я безмовно вам підкорюся. Я цього заслуговую. Я визнаю свою провину.

— Проти вас не висунуто ніякого звинувачення, — сказав інспектор Кері суворим голосом. — Тож ми не маємо тих свідчень, на підставі яких могли б організувати проти вас процес. Містер Сероколд заявив, що ваш пістолет вистрелив випадково.

— Він так сказав, бо він дуже добра людина. Ніколи не було такої доброї людини, як містер Сероколд! Він зробив для мене все, що міг. А я йому відплатив такими діями!

— Що змусило вас учинити те, що ви вчинили?

Едгар здавався збентеженим.

— Я вчинив, як останній йолоп.

Інспектор Кері сухо сказав:

— Схоже, що так. Ви сказали містерові Сероколд у в присутності свідків, ніби ви довідалися, що він — ваш батько. То була правда?

— Ні.

— Хто навіяв вам цю думку? Хтось сам про це сказав?

— Навряд чи я зміг би вам пояснити.

Інспектор Кері подивився на нього замисленим поглядом, а потім лагідно сказав:

— А ви спробуйте. Ми вам не зичимо зла.

— Розумієте, мені дуже тяжко жилося, коли я був дитиною. Інші хлопці глузували з мене. Через те, що я не мав батька. Вони називали мене малим байстрюком, яким я, звичайно ж, був. Моя мама була весь час п'яна, й до неї постійно ходили чоловіки. Моїм батьком був чужоземний моряк, так я думаю, У нашому домі завжди смерділо, й то було справжнє пекло. І потім я став думати, а що, як мій тато не був звичайним собі чужоземним матросом, а був якоюсь дуже значною особою, і я вигадав для себе кілька історій. Спочатку уявив собі, що мене підмінили дитиною, а насправді я був законним спадкоємцем престолу — і всякі такі дурниці, А потім я пішов до іншої школи й став розповідати там про себе всякі нісенітниці. Казав, що мій батько наспразді був морським адміралом. І сам почав у це вірити. Тоді мені ставало легше на душі.

Він помовчав, а тоді повів далі:

— А потім — пізніше — у мене виникли інші фантазії. Я став зупинятися в готелях і розповідати небилиці про те, що я пілот військової авіації або працюю у військовій розвідці. Одне слово, я геть заплутався й уже не міг обходитися без брехні. Але брехав я не для того, щоб виманити в когось гроші. Я вихвалявся, бо хотів, щоб люди мене цінували більше. Я не вдавався до нечесних оборудок. Запитайте про це в доктора Сероколда або в доктора Мейверіка — вони зібрали всі відомості про мене.

Інспектор Кері кивнув. Він уже переглянув iсторію хвороби Едгара та його поліційне досьє.

— Містер Сероколд витягнув мене з тієї халепи й привіз сюди. Він сказав, йому потрібен секретар, що допомагав би йому, — і я допомагав. Я справді допомагав! Але інші глузували з мене. Вони завжди сміялися з мене.

— Хто ці інші? Місіс Сероколд?

— Ні, ні, не місіс Сероколд. Вона справжня леді, завжди лагідна й добра. Але Джіна ставиться до мене, як до сміття. І Стівен Рестарік. І місіс Стріт також зневажає мене за те, що я не джентльмен. І міс Белвер — а хто вона, міс Белвер? Вона лиш платна компаньйонка — хіба ні?

Кері помітив у свого співрозмовника ознаки збудження, які дедалі наростали.

— Отже, ви не зустріли тут великої симпатії?

Едгар сказав схвильовано:

— Вони ставляться до мене так тому, що я байстрюк. Якби я мав справжнього батька, вони б не посміли знущатися з мене.

— Тож ви й вирішили придбати собі кількох знаменитих батьків?

Едгар почервонів.

— Схоже, я приречений завжди брехати, — промурмотів він.

— І зрештою ви стали казати, що містер Сероколд — ваш батько. Навіщо?

— Бо це відразу заткнуло б усім роти, чи не так? Якби він був моїм батьком, вони нічого б мені не зробили.

— Так. Але ви звинуватили його в тому, що він — ваш ворог, що він переслідує вас.

— Знаю… — Він потер собі лоба. — Я все переплутав. Іноді я не сприймаю світ таким, яким він є. Усе для мене стає з ніг на голову.

— І ви взяли револьвер у кімнаті містера Волтера Хада?

Едгар здавався здивованим.

— Справді? To я взяв його там?

— Ви не пам'ятаєте, де ви його взяли?

Едгар сказав:

— Я хотів налякати містера Сероколда револьвером, Я погрожував йому. На мене знову напала моя дитяча хвороба.

Інспектор Кері запитав, намагаючись говорити стримано:

— Як ви роздобули револьвер?

— Ви ж самі щойно сказали — я взяв його в кімнаті Волтера.

— А ви пам ятаєте, як ви брали його, тепер?

— Думаю, я взяв його в тій кімнаті. Я ж не міг роздобути його якось інакше чи міг?

— Не знаю, — сказав інспектор Кері. — Може, хтось його вам дав?

Едгар мовчав. Обличчя в нього було бліде й безвиразне.

— То це сталося саме так?

Едгар схвильовано відповів:

— Я не пам'ятаю. Я був такий збуджений. Ходив по саду, огорнутий червоним туманом гніву. Мені здавалося, що люди шпигують і стежать за мною, намагаються зацькувати мене. Навіть ота приємна сива стара дама… Я не можу тепер цього зрозуміти. Певно, я збожеволів. Я не пам'ятаю, де був і що робив протягом половини свого часу.

— Ви не можете не пам'ятати, хто вам сказав, що містер Сероколд ваш батько!

Едгар подивився на нього тим самим безвиразним поглядом.

— Ніхто мені нічого не казав, — промовив він похмуро. — Це просто найшло на мене.

Інспектор Кері зітхнув. Він був незадоволений. Але він зрозумів, що нічого більше сьогодні не доб'ється.

— Надалі контролюйте свою поведіпку — сказав він.

— Так, сер. Я більше ніколи так не робитиму.

Коли Едгар вийшов, інспектор Кері повільно похитав головою.

— Немає нічого гіршого, як працювати з психами!

— А ви вважаєте, що він психічно хворий, сер?

— Набагато менше, ніж я думав. Недоумкуватий, хвалькуватий, брехливий — але в ньому також відчувається якась приємна простота. Я сказав би, легко піддається впливам…

— Ви думаєте, хтось вплинув на нього, щось йому підказав?

— О, так, міс Марпл мала слушність. Ця стара дама — стріляний горобець. А все ж хотілося б мені знати, хто то був. Але він не скаже. Якби ми знали… Ходімо, Лейку, спробуймо зробити детальну реконструкцію подій, які відбувалися в залі.

III

— Здається, ми все відтворили точно.

Інспектор Кері сидів за фортепіано. Сержант Лейк — на стільці біля вікна, з якого відкривався вид на озеро.

Кері провадив:

— Якщо я напівобернуся на фортепіанному ослінчику й дивитимуся на двері кабінету, я тебе не бачитиму.

Сержант Лейк обережно підвівся й нечутно прошмигнув у двері до бібліотеки.

— Уся ця половина зали була темна. Не погасли лише лампочки біля дверей кабінету. Ні, Лейку, я не бачив, як ти вийшов. Увійшовши до бібліотеки, ти міг вийти через інші двері в коридор — через дві хвилини підійти до Дубових покоїв, застрелити Гульбрандсена й повернутися до бібліотеки, знову сівши на свій стілець біля вікна.

Жінки біля каміна сидять до тебе спинами. Місіс Сероколд сиділа тут — праворуч від каміна, поблизу від дверей кабінету. Усі підтверджують, що вона не підводилася з місця, й лише вона була в усіх перед очима. Міс Марпл сиділа тут. Вона дивилася повз місіс Сероколд на кабінет. Місіс Стріт сиділа ліворуч від каміна — упритул до дверей, які ведуть із зали в коридор, і там дуже темний закутень. Вона могла непоміченою вийти й повернутися непоміченою. Атож, така можливість існує.

Кері несподівано посміхнувся.

— І я міг би вийти. — Він зісковзнув із фортепіанного ослінчика, боком пройшов попід стіною і вийшов у двері. — Єдиною особою, яка могла помітити, що мене немає біля фортепіано, була Джіна Хад. А ти пам'ятаєш, що сказала Джіна про Стівена: "Спочатку він грав на фортепіано, а куди він пішов потім, не знаю".

— То ви думаєіе, що це Стівен?

— Я не знаю, хто то був, — сказав Кері. — То не був ані Едгар Лоусон. ані Льюїс Сероколд, ані місіс Сероколд ані міс Джейн Марпл. Але щодо решти… — він зітхнув. — Мабуть, то був американець. Перегорілі пробки були надто зручними для вбивці — такий збіг малоймовірний. Але ти знаєш, мені, можна сказати, подобається той хлопець. А проте симпатія — не доказ.

Він замислено подивився на ноти, які лежали біля фортепіано.

— Хіндеміт? Хто він? Ніколи не чув про нього. Шостакович! Які чудернацькі прізвища в цих композиторів!

Інспектор підвівся й подивився на старомодний фортепіанний ослінчик. Він підняв його сидіння.

— А ось тут я бачу й твори давнішої музики. Largo Генделя. Етюди Черні. Вони залишилися тут ще від часів старого Гульбрандсена, принаймні, більшість із них. "Я знаю милий сад" — дружина вікарія любила наспівувати цю мелодію, коли я був малим хлопцем…

Зненацька він замовк — з пожовклими аркушами нот у руці. Під ними, на Шопенових "Прелюдіях" лежав маленький автоматичний пістолет.

— Стівен Рестарік! — вигукнув сержант Лейк із нотками торжества в голосі.

— Не роби поквапних висновків, — остеріг його інспектор Кері. — Десять шансів проти одного, що комусь дуже хочеться, аби ми так подумали.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

І

Міс Марпл піднялася сходами й постукала у двері кімнати місіс Сероколд.

— Можна мені увійти, Кері Луїзо?

— Звичайно, люба Джейн.

Кері Луїза сиділа за туалетним столиком і розчісувала своє сріблясте волосся.