Гра дзеркал - Сторінка 25

Лоусон пальнув із того револьвера двічі, й він наставив його на вашого чоловіка. Кулі пролетіли зовсім близько від нього.

Кері Луїза здавалася здивованою, потім посерйознішала.

— Я не можу в це повірити. О, так, — поквапно провадила вона, випереджаючи протест інспектора, — я, звичайно, вірю вам, якщо ви мені так кажете. Але я все ж таки відчуваю, що тут має бути просте пояснення. Думаю, доктор Мейверік зможе мені це пояснити.

— О, так, — доктор Мейверік пояснить вам усе, як годиться, — похмуро сказав інспектор Кері. — Доктор Мейверік спроможний пояснити все на світі. Я переконаний у цьому.

Несподівано місіс Сероколд сказала

— Я знаю, більшість із того, що ми тут робимо, здається вам ду рним і непотрібним, а психіатри іноді дуже дратують нас. Але ми маємо результати, в цьому немає сумніву. Ми зазнаємо невдач, але й досягаємо успіхів. І те, що ми намагаємося робити, варте того, щоб його робити. І хоч ви, мабуть, не повірите, але Едгар щиро відданий моєму чоловікові. Він утнув ту дурну витівку, запевняючи, ніби Льюїс — його батько, бо йому дуже хочеться мати такого батька, як Льюїс. Але я не можу зрозуміти, чому він несподівано скотився до шаленства. Йому було вже набагато краще — вік став практично нормальним. Хоч, власне, він завжди здавався мені нормальним.

Інспектор не став сперечатися на цю тему.

Він сказав:

— Револьвер, з якого стріляв Едгар Лоусон, належав чоловікові вашої онуки. Ми припускаємо, що Лоусон узяв його в кімнаті Волтера Хада. А тепер скажіть мені, чи бачили ви цю зброю раніше?

І він розтулив долоню, на якій лежав невеличкий чорний автоматичний пістолет.

Кері Луїза подивилася на нього.

— Ні, не думаю.

— Я знайшов його в фортепіанному ослінчику. З нього недавно стріляли. Ми ще не мали часу зробити повну перевірку, але я переконаний, що це той самий пістолет, із якого застрелили містера Гульбрандсена.

Вона спохмурніла.

— І ви знайшли його у фортепіанному ослінчику?

— Під нотами дуже старої музики. Музики, що її, напевне, не грали тут багато років.

— Отже, хтось його там заховав?

— Так. Ви пам'ятаєте, хто вчора ввечері сидів за фортепіано?

— Стівен Рестарік.

— Він грав на ньому?

— Так. Але дуже тихо. То була дивна й меланхолійна коротенька мелодія.

— Коли він перестав грати, місіс Сероколд?

— Коли він перестав грати? Я не знаю.

— Але він таки перестав? Він не грав до самого кінця сварки?

— Ні. Музика просто завмерла.

— Він підвівся з фортепіанного ослінчика?

— Я не знаю. Я не маю найменшого уявлення, що він робив до того, як підійшов до дверей кабінету й намагався встромити ключ в отвір двірного замка.

— Ви можете назвати причину, з якої Стівен Рестарік захотів би вбити містера Гульбрандсена?

— Ні, не можу, — і вона замислено додала: — Я не вірю, що це зробив він.

— Гульбрандсен міг відкрити щось таке, що компрометувало його.

— Таке припущення здається мені вкрай неймовірним.

Інспекторові Кері раптом дуже захотілося відповісти їй такими словами: "Бувало, що й свині літали, але птахами вони через це не стали". То було улюблене прислів'я його бабусі. Міс Марпл, подумав він, напевне знає його.

III

Кері Луїза зійшла вниз широкими сходами, і троє людей зустрілися з нею, ідучи з різних напрямків: Джіна з довгого коридору, міс Марпл із бібліотеки і Джульєта Белвер — з Великої Зали.

Джіна заговорила першою.

— Люба бабусю! — вигукнула вона з палкою тривогою. — 3 тобою все гаразд? Вони тобі не погрожували, не застосовували якихось заходів фізичного впливу абощо?

— Звісно, ні, Джіно. Що в тебе за дурні думки! Інспектор був дуже чемний і дуже стриманий.

— Таким він і повинен бути, — сказала міс Белвер. — Каро, ось тут у мене всі твої листи та посилка. Я збиралася занести їх до твого помешкання.

— Неси їх у бібліотеку, — сказала Кері Луїза.

Усі четверо пішли в бібліотеку.

Кері Луїза сіла й почала розпечатувати свої листи. Їх було десь зо два або три десятки.

Кожного розпечатаного листа вона подавала міс Белвер, яка розкладала їх на три купки, пояснюючи міс Марпл, навіщо вона це робить.

— Тут три головні категорії. Одна — листи від родичів наших вихованців. Ці листи я передам доктору Мейверіку. Листами із якимись проханнями я займуся сама. Решта — листи особистого характеру, й Кара дає мені спеціальні розпорядження, як відповідати на них.

Після того, як вони розібралися з листами, місіс Сероколд звернула свою увагу на посилку, розрізавши ножицями шпагат.

З розгорнутої акуратної упаковки вона дістала привабливу коробку з шоколадними цукерками, обв'язану золотистою стрічкою.

— Хтось, либонь, подумав, що сьогодні в мене день народження, — з усмішкою сказала місіс Сероколд.

Вона розв'язала стрічку й відкрила коробку. Усередині коробки була візитівка. Кері Луїза подивилася на неї з легким подивом.

— "З любов'ю від Алекса", — прочитала вона. — Як дивно, що він послав мені коробку з шоколадними цукерками в той самий день, коли сюди приїхав.

Міс Марпл відчула раптову тривогу.

Вона швидко сказала:

— Зачекай хвилину, Кері Луїзо. Не їж поки що цих цукерок.

Місіс Сероколд відповіла з легким подивом:

— Я мала намір роздати їх.

— Не роби цього. Зачекай, поки я дещо з'ясую — Алекс зараз у будинку, ви не знаєте, Джіно?

Джіна швидко сказала:

— Алекс щойно був у залі, якщо я не помиляюся.

Вона підійшла до дверей, відчинила їх і погукала його.

Алекс Рестарік з'явився у дверях уже через хвилину.

— Моя люба Мадонно! То ви вже прокинулись? Як ви себе почуваєте?

Він підійшов до місіс Сероколд і ніжно поцілував її в обидві щоки.

Міс Марпл сказала:

— Кері Луїза хоче подякувати вам за цукерки.

Алекс здавався здивованим.

— Які цукерки? — запитав він.

— Ось ці, — сказала Кері Луїза.

— Але я не посилав вам ніяких цукерок, моя люба.

— У коробці ваша візитівка, — сказала міс Белвер.

Алекс нахилився над коробкою.

— Справді. Як дивно. Дуже й дуже дивно… Я їх не посилав.

— Надзвичайно дивно, — сказала міс Белвер.

— Які ж вони спокусливі! — сказала Джіна, зазираючи в коробку. — Поглянь-но, бабусю, посередині твої улюблені — з вишневим бренді.

Міс Марпл обережно, але рішуче взяла коробку в неї з рук. Не сказавши жодного слова, вона винесла її з кімнати й пішла шукати Льюїса Сероколда. Це забрало певний час, бо їй довелося йти до Коледжу — вона знайшла його там у кімнаті доктора Мейверіка. Міс Марпл поставила коробку на стіл перед ним і коротко розповіла, за яких обставин цукерки з'явилися в домі. Обличчя містера Сероколда відразу стало серйозним і стривоженим.

Дуже обережно він і доктор Мейверік брали в руки цукерку за цукеркою й пильно оглядали кожну з них.

— Я думаю, — сказав доктор Мейверік, що до тих, які я відклав убік, безперечно торкалися. Бачите, внизу шоколад не зовсім гладенький? Їх треба негайно віддати на аналіз.

— Але ж це здається неймовірним, — сказала міс Марпл. — Адже так усіх, хто в домі, можна було отруїти!

Льюїс кивнув. Обличчя в нього було все ще бліде й похмуре.

— Так. Це й справді неймовірна жорстокість, неймовірна зневага до людського життя… — голос йому урвався — Схоже, усі ці цукерки начинені вишневим бренді. Це улюблені цукерки Керолайн. Тож, як бачите, зловмисник добре знає її вподобання.

Міс Марпл промовила зі спокійною переконаністю в голосі:

— Якщо наша підозра справдиться, якщо й справді ці цукерки начинені отрутою, то, боюся, Кері Луїзі треба розповісти про те, що діється. Її треба попередити про небезпеку.

Льюїс Сероколд твердо сказав:

— Так. Вона повинна знати, що хтось хоче вбити її. Але, думаю, вона нізащо в це не повірить.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

І

— Гей, міс. А правда, що в цьому домі якийсь чувак труїть людей?

Джіна відкинула з чола пасмо волосся і здригнулася, почувши цей хрипкий шепіт. Її щоки і її штани були обляпані фарбою. Вона та підібрані нею помічники трудилися, лаштуючи декорації для майбутньої театральної вистави, що мали зображати призахідне сонце над Нілом.

Один із помічників і поставив їй це запитання. Ерні, хлопець, який дав їй стільки цінних порад про те, як зламувати замки. Руки Ерні були не менш вправними в теслярському ремеслі, й він був одним із найбільших ентузіастів підготовки до театральних спектаклів.

Тепер його очі блищали у сподіванні почути щось надзвичайно цікаве.

— Хто тобі бовклув таку нісенітницю? — обурено запитала Джіна.

— А в нас усі про це базікають, — сказав він. — Але щоб ви знали, міс, ніхто з наших такого не вчинив би. І ніхто не дозволив би собі скривдити місіс Сероколд. Навіть Дженкінс не підняв би на неї руку. А от стару суку, що біля неї крутиться, я сам би залюбки порішив.

— Не кажи такого про міс Белвер.

— Даруйте, міс. Це вихопилося в мене несамохіть. А якою отрутою хотіли її отруїти? Стрихніном? Від нього людину скручує в дугу, й вона помирає в агонії. А може, синильною кислотою?

— Я не знаю, про що ти говориш, Ерні.

Ерні знову їй підморгнув.

— Так уже й не знаєте. Кажуть, ніби це зробив містер Алекс. Купив у Лондоні ті шоколадки. Але то брехня. Містер Алекс ніколи не вчинив би такого, чи не так, міс?

— Звичайно, ні, — сказала Джіна.

— Я радше подумав би на містера Баумгартена. Коли він дає нам ліки, він так кривить пику, що Дон і я вважаємо його психом.

— Забери-но ліпше звідси скипидар.

Ерні підкорився, бурмочучи сам до ceбe:

— Що тут тільки коїться, нехай йому біс! Учора порішили старого Гульбрандсена, а тепер з'явився якийсь таємний отруювач. Ви думаєте, це одна й та сама особа? А що ви сказали б, міс, якби я вам сказав, що знаю, хто вкоротив йому віку?

— Ти нічого не можеш знати.

— Чому не можу? А якщо вчора вночі я був у парку й щось бачив?

— Як ти міг бути в парку? Коледж замикають після переклички о сьомій.

— Після переклички… Та я можу бути там, де мені захочеться, міс. Замки для мене ніщо. Я виходжу з Коледжу, коли мені заманеться, й гуляю собі, де завгодно.

Джіна сказала:

— Перестань брехати, Ерні.

— Хто бреше?

— Ти брешеш. Ти брешеш і вихваляєшся тим, чого не робив ніколи.

— Це ви так кажете, міс. Нехай лишень прийдуть копи й запитають мене про те, що я бачив учора вночі.

— І що ж ти там бачив?

— Ага! — сказав Ерні. — То вам би хотілося знати про це, еге ж?

Джіна погрозливо посунула на нього, й він обрав стратегічний відступ. З протилежного кінця театру до Джіни підійшов Стівен.