Гра дзеркал - Сторінка 24

Вона повернула голову й подивилася через плече.

— Мене кличе поліція? Я буду готова за кілька хвилин.

— З тобою все гаразд?

— Атож, звичайно. Джоллі наполягла, щоб принести мені сніданок у ліжко. І Джіна увійшла з ним до кімнати, ступаючи навшпиньки, ніби я вже перебуваю на порозі смерті! Навряд чи люди розуміють, що такі трагедії, як смерть Кристіана, набагато менше вражають людей старих. Бо на той час людина вже знає, що в житті може статися що завгодно, і знає, як мало важить те, що відбувається на цьому світі.

— Ав… жеж, — промовила міс Марпл із сумнівом у голосі.

— А ти хіба почуваєшся не так само, Джейн? Я схильна думати, що так само.

Міс Марпл повільно проказала:

— Кристіана вбили.

— Атож… Я розумію, до чого ти ведеш. Ти думаєш, що це щось важить?

— А ти так не думаєш?

— Не для Кристіана, — сказала Кері Луїза просто. — Ця подія, звичайно, має вагу для того, хто його вбив.

— А ти маєш якесь уявлення про те, хто його вбив?

Місіс Сероколд похитала головою з розгубленим виразом обличчя.

— Ні, жоднісінького уявлення. Я навіть не можу здогадатися, в чому була причина. Мабуть, щось пов'язане з його приїздом сюди — трохи більш як місяць тому. Бо інакше, я думаю, він би не приїхав сюди так несподівано, без будь-якої видимої причини. Хоч би що це було, воно мало початися ще минулого разу. Я багато думала, але так і не пригадала чогось незвичайного

— Хто тоді був тут, у домі?

— О, ті самі люди, що й тепер — атож, Алекс приїхав із Лондона десь саме тоді. Ага, а ще тоді тут була Рут.

— Рут?

— Як завжди, дуже короткочасний візит.

— Рут, — знову повторила міс Марпл.

Її розум активно запрацював. Кристіан Гульбрандсен і Рут? Рут поїхала звідси, стривожена й налякана, але вона не могла зрозуміти, звідки в неї ця тривога і цей страх. Щось тут було не так, от і все, що могла сказати їй Рут. Кристіан Гульбрандсен також був стривожений і наляканий, але Кристіан Гульбрандсен знав або підозрював щось таке, чого Рут не знала. Він знав або підозрював, що хтось намагався отруїти Кері Луїзу. Звідки в Кристіана Гульбрандсена з'явилися ці підозри? Що він бачив або чув? Чи це було щось таке, що Рут також бачила або чула, але не змогла оцінити або зрозуміти його справжню значущість? Міс Марпл дуже хотілося б знати, про що саме йдеться. Її туманне передчуття, що це (хоч би що то було) мало якийсь стосунок до Едгара Лоусона, здавалося малоймовірним, адже Рут у розмові з нею навіть не згадала про нього.

Вона зітхнула.

— Ви всі щось приховуєте від мене, еге ж? — запитала Кері Луїза.

Міс Марпл мало не підстрибнула, почувши її тихий спокійний голос.

— Чому ти це кажеш?

— Бо так воно є. Я не кажу про Джоллі. Але всі інші поводяться саме так. Навіть Льюїс. Він увійшов до мене, коли я снідала, й поводився дуже дивно Він надпив мою каву і навіть надкусив мою грінку та з'їв трохи мого мармеладу. Це так на нього не схоже, бо він завжди п'є тільки чай і не любить мармеладу, тож він думав про щось зовсім інше — і я припускаю, що сам він забув поснідати. Він нерідко забуває про такі речі, як їжа, і до того ж він здавався дуже стурбованим і стривоженим.

— Убивство… — почала міс Марпл.

Кері Луїза швидко сказала:

— О, я розумію. Це просто жахливо. Мені ніколи не доводилося мати справу з чимось таким раніше. А тобі доводилося, чи не так, Джейн?

— Так, доводилося, — не стала заперечувати міс Марпл.

— Так мені сказала Рут.

— Вона тобі сказала про це тоді, коли була тут останнього разу? — поцікавилася міс Марпл.

— Ні, я не думаю, що тоді. Але я точно не пам'ятаю.

Кері Луїза говорила якось туманно, майже неуважно.

— Про що ти думаєш, Кері Луїзо?

Місіс Сероколд усміхнулася і, здавалося, повернулася звідкись дуже здалеку.

— Я думала про Джіну, — сказала вона. — І про те, що ти сказала про Стівена Рестаріка. Джіна — чудова дівчина, можеш мені повірити, й вона щиро кохає Воллі. Я переконана, що вона кохає його.

Міс Марпл не сказала нічого.

— Такі дівчата, як Джіна, полюбляють трошки подуріти, — вела далі місіс Сероколд, говорячи майже благальним голосом. — Вони молоді, й вони люблять відчувати свою владу. Це природно, цілком природно. Я знаю що Воллі Хад не той хлопець, якого ми б хотіли бачити чоловіком Джіни. За нормальних обставин вона ніколи б із ним не зустрілася. Але вона зустрілася з ним і закохалася — і, мабуть, вона краще знає, чого їй треба.

— Можливо, і знає, — сказала міс Марпл.

— Але так важливо, щоб Джіна була щасливою.

Міс Марпл із цікавістю подивилася на свою подругу.

— Гадаю, важливо, щоб кожна людина була щасливою.

— О, так Але Джіна — особливий випадок. Коли ми вдочерили її матір — коли ми вдочерили Піпу, — ми мали відчуття, що цей експеримент обов'язково повинен завершитися успішно. Річ у тім, що мати Піпи…

Кері Луїза замовкла.

— А хто була мати Піпи? — запитала міс Марпл.

Кері Луїза сказала:

— Ерік і я домовилися, що ми ніколи нікому не скажемо Піпа сама ніколи про це не знала.

— Я хотіла б знати, — сказала міс Марпл.

Місіс Сероколд подивилася на неї із сумнівом.

— Ідеться не про звичайну собі цікавість, — сказала міс Марпл. — Мені справді треба це знати. Я вмію тримати язика за зубами, ти ж знаєш.

— Ти завжди вміла зберегти таємницю, Джейн, — сказала місіс Сероколд із усмішкою, осяяною якимсь спогадом. — Про це знає лише доктор Гелбрейт — він же єпископ Кромерський, але більше ніхто. Матір'ю Піпи була Кетрін Елсворт.

— Елсворт? Жінка, що отруїла миш'яком свого чоловіка? Дуже відома історія.

— Так.

— Її повісили?

— Так. Але, знаєш, цілковитої певності, що це зробила вона, не було. Її чоловік споживав миш'як — а тоді дуже мало розумілися на таких речах.

— Вона вимочувала липучки для мух.

— Ми завжди думали, що свідчення її служниці були продиктовані злістю.

— І Піпа була її дочкою?

— Так. Ерік і я вирішили надати цій дитині можливість жити нормальним життям, оточити її любов'ю, й турботою, й усім тим, що треба дитині. Ми досягли успіху. Піпа виросла найлагіднішим, найщасливішим створінням, яке тільки можна собі уявити.

Міс Марпл довго мовчала.

Кері Луїза відвернулася від туалетного столика.

— Я готова. Попроси, будь ласка, інспектора — чи ким він там є —піднятися до моєї вітальні. Гадаю він не стане заперечувати.

ІІ

Інспектор Кері не став заперечувати. Насправді він навіть зрадів можливості зустрітися з місіс Сероколд на її власній території.

Поки він стояв там, чекаючи на неї, то з цікавістю роззирався навколо. Те, що Кері бачив, було анітрохи не схоже на те, що він мав звичку подумки називати "будуаром багатої жінки".

Там стояла старомодна кушетка й кілька досить незручних на вигляд вікторіанських стільців із вигнутими дерев'яними спинками. Їхня оббивка була стара й вилиняла, але з дуже привабливим візерунком, що зображував Кришталевий Палац. Це була одна з найменших кімнат помешкання, а проте вона була більшою за ті вітальні, які ми маємо в найсучасніших будинках. Вона здавалася досить затишною, хоч і була буквально захаращена маленькими столиками, безліччю всіляких абищиць та фотографій. Погляд Кері впав на старий фотознімок двох малих дівчаток, одна з них була темноволоса й гарненька, а друга досить негарна, з очима, які похмуро дивилися на світ із-під досить густого чубчика. Цей вираз він уже бачив сьогодні вранці. На світлині було написано "Піпа й Мілдред". Фотографія Еріка Гульбрандсена висіла на стіні у важкій рамі з чорного дерева з позолоченими візерунками. Кері саме перевів погляд на фотографію вродливого чоловіка зі сміхотливими очима, подумавши що то, певно, Джон Рестарік, коли двері відчинилися й увійшла місіс Сероколд.

Вона була в чорній сукні з переливчастої, прозорої тканини. Її біле обличчя з легким рожевим відтінком здавалося незвичайно маленьким лід короною сріблястого волосся, і в ній відчувалася тендітність, яка вразила серце інспектора Кері. У ту мить він зрозумів багато з того, чого ніяк не міг зрозуміти вранці. Він зрозумів чому люди так турбуються, щоб захистити Керолайн Луїзу Сероколд від будь-яких потрясінь.

А проте, подумав він вона не з тих людей, які зчиняють метушню через абищицю.

Місіс Сероколд привіталася з інспектором, запросила його сісти й сама опустилася на стілець поруч із ним. Не так він намагався її підбадьорити, як вона доклала всіх зусиль, щоб він почувався з нею спокійно й упевнено. Він почав ставити свої запитання, і вона відповідала на них охоче й без вагань. Розповіла про те, як погасла більшість лампочок, при сварку між її чоловіком та Едгарем Лоусоном, про постріл, який вони почули…

— А вам не здалося, що постріл пролунав у домі?

— Ні, я подумала, що той виляск долетів іззовні. Мені навіть здалося, що то був вихлоп автомобіля.

— Ви не помітили, щоб під час сварки між вашим чоловіком і тим молодим Лоусоном, яка зчинилася в кабінеті, хтось виходив із зали?

— Воллі вийшов раніше — поставити нову пробку. Незабаром по тому вийшла й міс Белвер — їй треба було щось принести, я вже забула що саме.

— Хто ще виходив із зали?

— Ніхто, наскільки мені відомо.

— А ви неодмінно помітили б, якби хтось вийшов, місіс Сероколд?

Вона замислилася на мить.

— Ні, я не певна, що неодмінно помітила б.

— Ваша увага була цілком поглинута тим, що відбувалося в кабінеті?

— Так.

— І ви боялися, щоб там не сталося лиха?

— Ні ні, не думаю Я не вважала, що там може щось статися.

— Але ж у Лоусона був револьвер?

— Так.

— І він погрожував ним вашому чоловікові?

— Так. Але він не хотів завдати йому шкоди.

Інспектор Кері знову відчув легке роздратування, яке опановувало його щоразу, коли він чув це твердження. Отже, й вона торочить те саме!

— Ви не могли бути певні в цьому, місіс Сероколд.

— Але я справді була певна. У своїх думках, звісно. Як це називають молоді люди — гра на сцені? Тож я відчувала, що то була гра на сцені, Едгар — лише хлопчик. Він поводився мелодраматично й по-дурному, уявляючи себе сміливим чоловіком, якого опанував розпач. Він бачив себе скривдженим героєм із романтичної історії. Я була певна, він ніколи не вистрілить із того револьвера.

— Але він вистрелив із нього, місіс Сероколд.

Кері Луїза усміхнулася.

— Думаю, пістолет вистрелив випадково.

Знову роздратування стало опановувати інспектора Кері.

— Він вистрелив не випадково.