Худий - Сторінка 17

Просто час повернутися до свого столика. Хотів тільки спитати, чи є відповідь на твоє оголошення в "Таймі"?

– Поки що ні. Присядь, Ніку, в мене до тебе багато запитань. Ти розповів поліції про лист Уайнента, так?..

– Приходь до нас завтра на ленч, і все обговоримо. Я мушу повернутися до своїх.

– А хто ця білявка? – поцікавилась Луїза Джекобс. – Я зустрічала її з Гаррісоном Квіном у багатьох барах.

– Дороті Уайнент.

– Ти знаєш Квіна? – запитав Маколей.

– Десять хвилин тому я вклав його до ліжка.

Маколей посміхнувся:

– Сподіваюсь, твоє знайомство носить суто дружній характер.

– Тобто?

Усмішка Маколея стала кривою.

– Він був моїм маклером, і його поради ледь не довели мене до банкрутства.

– Оце-то весело, – зазначив я, – тепер він мій маклер, і я дотримуюсь його порад.

Маколей з жінкою вибухнули реготом. Я удавано розсміявся І повернувся до свого столика.

– Вже майже опівночі, – зазначила Дороті, – а мати казали, що чекатиме вас. Чому б нам до неї не зазирнути?

Нора зосереджено наливала в чашку каву.

– Навіщо? – здивувався я. – Що це ви удвох надумали?

На жіночих обличчях була сама невинність.

– Нічого, Ніку, – відказала Дороті. – Просто подумали, що було б непогано. Ще рано і…

– І всі ми любимо Мімі.

– Ні-і, але…

– Ще рано повертатися додому, – підказала Нора.

– Є чимало барів, – зауважив я, – нічних ресторанів та інших злачних закладів у Гарлемі.

Нора скривилась:

– У тебе одне на думці.

– А що як податися до Беррі й спробувати щастя в картах?

Дороті було згодилась, аж тут Нора знову пирхнула.

– На Мімі мене просто не вистачить, – пояснив я. – На сьогодні її вже досить.

Нора позіхнула, удаючи, що їй байдуже.

– Що ж, якщо їхати до бару, то краще вже до твого приятеля Стадсі, якщо він не поїтиме нас тим бридким шампанським. Він пусик.

– Все буде гаразд, – запевнив я і спитав Дороті: – То як, Гілберт розповів, що застукав нас з Мімі у пікантних обставинах?

Вона хотіла обмінятися поглядом з Норою, одначе та втупила очі в тарілку.

– Він… він, власне, так не казав.

– А про лист він розповів?

– Від дружини Кріса? Так. – Її блакитні очі спалахнули. – Ото вже мама розлютилась!

– Ти, як бачу, задоволена.

– Думаєте? Ну то й що? Хіба вона мене завжди не…

– Ніку, – втрутилася Нора, – не дратуй дитину!

Я замовк.

22

У "Пігайрен-клабі" йшла жвава торгівля. В ущерть заповненому барі було гамірно й димно, хоч сокиру вішай. З-поза каси нам назустріч поквапився Стадсі.

– Я знав, що ви обов'язково прийдете! – Він потиснув нам з Норою руки й широко усміхнувся до Дороті.

– Якесь свято? – поцікавився я.

Він уклонився.

– З такими жінками завжди свято.

Я представив його Дороті. Він вклонився їй і сказав чергову фразу про друзів Ніка, а тоді зупинив офіціанта.

– Пітере, постав тут стіл для містера Чарлза.

– У тебе завжди так тісно? – спитав я.

– Мене це не обходить, – пояснив він. – Той, хто одного разу завітав сюди, починає вже вчащати. Хай у мене нема плювальниць з чорного мармуру, зате тут не отруюють. Може, ходімо до стойки, поки організують столик?

Ми пристали на пропозицію й замовили напої.

– Ти чув про Нунгейма? – спитав я.

Якийсь час він дивився на мене, розмірковуючи, перш ніж відповісти.

– Так, чув. Його подружка тут, – він кивнув головою у протилежний бік зали, – схоже, святкує.

Я подивився у вказаному Стадсі напрямку і відразу помітив рудоволосу Міріам за столиком у компанії кількох чоловіків і жінок.

– Не знаєш, хто його пришив?

– Вона каже, що це справа рук поліції, надто він багато знав.

– Сміх, та й годі, – зауважив я.

– Так, – погодився він. – А ось і ваш столик. Влаштовуйтесь. Я за хвилину повернусь.

Ми перенесли склянки на столик, що його втиснули для нас між двома іншими, які й так стояли майже впритул, і як змогли всілися.

Нора відсьорбнула зі склянки й пересмикнулась.

– Невже це справді та "гірка віка", про яку пишуть у кросвордах?

– Ой, дивіться! – прошепотіла Дороті.

Ми скинули очі й побачили Шепа Мореллі, який прямував до нас. Дороті прикипіла поглядом до його обличчя. Побите й припухле, воно наче кольорова гама мінилося від ядуче-фіолетового синця під оком до блідо-рожевого пластиру на підборідді.

Мореллі підійшов і, трохи нахилившись, сперся кулаками на наш столик.

– Послухайте, – промовив він, – Стадсі переказав, що я мушу вибачитись.

– Старий Стадсі – живі правила етикету, – пробурчала Нора.

– Що далі? – докинув я.

Мореллі похитав розбитою головою.

– Я не звик вибачатися за свої вчинки, хай як там їх сприймають, але хочу сказати, що шкодую за свою нестриманість і напад на вас і сподіваюсь, що не завдав вам багато прикрощів, а якщо ви сердитесь, то готовий спокутувати свою…

– Забудьмо про це. Сідайте краще вип'ємо. Це містер Мореллі, а це міс Уайнент.

Дороті зацікавлено вирячилась. Мореллі розшукав собі стільця і сів.

– Сподіваюсь, ви також не тримаєте на мене серця? – звернувся він до Нори.

– Навпаки, було дуже весело, – зауважила вона.

Він недовірливо подивився на неї.

– Випустили на поруки? – спитав я.

– Так, сьогодні. – Він обережно помацав обличчя. – Вийшов як нова копійка. Перш ніж випустити на волю, мене ще раз піддали обробці заради науки.

– Який жах! – обурилась Нора. – Ви хочете сказати, що вони…

Я поплескав її по руці.

– Ви повинні були б цього чекати, – зазначив Мореллі, намагаючись скривити спідню губу в зневажливій посмішці. – Все б нічого, якби вони не налітали удвох чи втрьох.

Нора обернулась до мене.

– Ти теж займався подібним?

– Хто? Я?

Підійшов Стадсі зі стільцем у руках.

– Гарненько розфарбували йому пику, еге ж? – кивнув він у бік Мореллі. Ми посунулись, і Стадсі сів. Він самовдоволено посміхнувся до Нори, яка тримала в руках склянку. – Гадаю, кращого ви не пили в своїх забігайлівках на вишуканій Парк-авеню, а тут і ціна всього лише 50 центів.

Нора ледь-ледь усміхнулась і наступила під столом мені на ногу.

– Ви познайомилися з Джулією Вулф у Клівленді? – спитав я Мореллі.

Він скосив очі на Стадсі, який відкинувся на стільці й роззирався по залу, стежачи за зростом своїх прибутків.

– В ті часи вона звалася Родою Стюарт, – докинув я.

Мореллі перевів погляд на Дороті.

– При ній можете казати. Це дочка Клайда Уайнента.

Стадсі облишив свої спостереження й вишкірився до Дороті.

– Он ви хто? Як справи у вашого татуся?

– Та я не бачила його з дитинства, – відповіла дівчина.

Мореллі облизав кінчик сигарети й устромив її між розбитими губами.

– Я приїхав сюди з Клівленда. – Він запалив сірник. Очі його були порожні, удаючи байдужість. – Родою Стюарт вона назвалася лише одного разу, а взагалі була Ненсі Кейн. – Він знову покосився на Дороті. – Ваш батько про це знав.

– Ви були знайомі з моїм батьком?

– Якось перекинулись словами.

– Про що? – поцікавився я.

– Про неї. – Сірник догорів і обпік йому пучки. Він віджбурнув його, чиркнув іншим і припалив сигарету. Тоді подивився на мене, звівши брови й наморщивши чоло.

– Нічого, що я це кажу?

– Звичайно. Тут усі свої.

– Гаразд. Він ревнував, як скажений. Я хотів було його віддухопелити, але вона заборонила. Ясна річ – він їй платив.

– Коли це було?

– Місяців шість – вісім тому.

– Ви з ним не бачились після її смерті?

Він похитав головою.

– Я зустрічався з ним лише двічі – під час останньої зустрічі й відбулася розмова.

– Вона водила його круг пальця?

– Мені вона про це не казала. Проте, думаю, таки дурила.

– Навіщо?

– Вона була мудра, як змія, – хитра-прехитра. Робила гроші на всьому. Якось мені знадобилося п'ять тисяч. – Він клацнув пальцями. – Готово!

Я вирішив не розпитувати, чи повернув він їй ті гроші.

– Може, то він їй дав?

– Звісно, може бути.

– Ви не розповідали про це поліції? – спитав я.

Він зневажливо реготнув.

– Вони сподівалися багато чого з мене вичавити. Цікаво, що тепер вони думають? Ви чесний хлопець, я не… – Він затнувся і витяг сигарету з рота. – Ох уже цей з рожистим запаленням! – прогарчав він і, простягнувши руку до сусіднього столика, схопив за вухо чоловіка, що аж надто нахилився в наш бік.

Той підскочив і обернув до Мореллі перелякане, скривлене й бліде обличчя.

– Прибери свій брудний клапан з наших склянок! – гарикнув Мореллі.

– Т-та я н-нічого, Шепе, – пробелькотів, затинаючись, чоловік і втягнув живіт, щоб відсунутись якомога далі, але так само міг легко все підслухати.

– Ти завжди нічого, тільки ніколи не пропустиш нагоди, – зауважив Мореллі і обернувся до мене: – Вам я готовий все розповісти – дівчина мертва, і їй тепер байдуже, але нишпорки Малруні нічого не витягнуть з мене і обценьками.

– Чудово, – зазначив я. – Розкажіть мені про дівчину – як ви з нею познайомились, чим вона займалась до зв'язку з Уайнентом, де він її надибав.

– Мені треба випити. – Він крутнувся на стільці й гукнув: – Гей, гарсон! Ну ти, з торбинкою за плечима!

Горбун-офіціант, якого Стадсі назвав Пітом, проштовхався до нашого столика і лагідно вишкірився до Мореллі.

– Що бажаєте? – він голосно цвіркнув зубом.

Ми зробили замовлення, і офіціант забрався.

– Ми з Ненсі, – став розповідати Мореллі, – жили в одному кварталі. Старий Кейн тримав кондитерську на розі. А вона крала звідти сигарети для мене. – Він зареготав. – Її предок одного разу нагодував мене товчениками за те, що я вчив дівчину, як видобути п'ятицентовики з телефону-автомата за допомогою шматка дроту. Ви ж бо знаєте тих старих пердунів. Боже правий, а ми ж були в ті часи, мабуть, у класі третьому. – Він знову зайшовся низьким, горловим сміхом. – Тоді я вирішив поцупити арматуру на будівництві, що велося на розі, сховати її в льох старого і повідомити Шульца, поліцейського, який робив обхід території, аби він злупив з крамаря штраф, але Ненсі не дала мені це утнути.

– Та ви, я бачу, були малим бісеням, – захопилася Нора.

– Ще б пак! – щиро погодився він. – От послухайте. Якось, коли мені було років п'ять…

– Я тебе упізнала! – пролунав жіночий голос.

Я звів очі й побачив, що це рудоволоса Міріам звертається до мене.

– Привіт! – озвався я до неї.

Вона взялася руками в боки й похмуро вилупилась на мене.

– Отже, він надто багато знав, як для вас.

– Можливо, але він накивав п'ятами, злізши по пожежній драбині з черевиками в руці, й не сказав нам нічого.

– Брехня!

– Ну, добре. Що він міг знати такого небезпечного для нас?

– Де ховається Уайнент, – відказала вона.

– Он як? І де?

– Не знаю.