Копійчаний роман - Сторінка 60

Сезон був у розпалі. Двадцять шість з половиною годин без перерви, працювала Мері-Енн разом з іще шістдесятьма швачками; вони сиділи по тридцять душ у двох кімнатах, що мали заледве третину нормальної кубатури, а вночі спали по двоє на ліжку в підвалі, розділеному дощаними перегородками на малесенькі комірчинки. Херес, портвейн та чашка кави підтримували її майже вичерпані сили, що їх вона так некорисливо, за дуже скромну платню, віддавала своїй королеві. Мері-Енн захворіла в п'ятницю, але не кинула роботи й у неділю померла, виявивши не меншу доблесть, ніж ге ої Мафекінга".
Та ще більше, ніж ця стаття з її підбадьорливою мораллю, прискорювало темп роботи те, що Бірі просто викидав на вулицю непокірливих або слабосилих робітниць.
— Ти не винна, що в тебе сухоти,— казав він у таких випадках,— але й я ж не винен!
Бірі зробив один винахід у галузі архітектури. Помітивши, що робітники й робітниці підозріло часто бігають до вбиральні у дворі й надміру довго там затримуються, й пристерігши, що з віконечка вбиральні тоді здіймається димок, він установив, що вони ходять туди покурити, і звелів зробити задню стінку вбиральні похилою, щоб там можна було тільки сидіти зігнувшись. Коли Поллі свого часу повернулася від чоловіка до батьківського дому, вигляд цієї будочки та двох старих покорчених дерев у дворі сповнив її серце тихим зворушенням. Це ж її рідна домівка...
Робота посувалася добре. Але у зв'язку з майбутньою панахидою но жертвах катастрофи з "Оптимістом" (до речі, призначеною на той самий день, що й суд над банкіром Макхітом,— на четвер) газети не скупились на всілякі зухвалі натяки й запити про хід розслідування та про винуватців нещастя.
Головний інспектор поліції відмовчувався. Але Пічем знав, що поліція нишпорить у доках. Було навіть заарештовано декого. Пічем гарячково перечитував усі газети, але не знаходив у них ніяких пояснень з боку слідчих органів.
Зате за будинком на Олд-Оук-стріт цілий день стежили агенти Скотленд-Ярду.
Пічем дуже страждав у ці дні.
"Цілком очевидно, що треба чекати найгіршого,— твердив він собі, особливо ночами, ходячи темними коридорами з однієї яскраво освітленої майстерні в іншу й часом зупиняючись у коридорі.— Так уже створено світ, що завжди йдеться до найгіршого. І все-таки невже так неможливо, щоб на цей раз — оди н-є диний раз! — усе обійшлося, щоб поліція дала мені спокій? Звичайно, "Оптиміст" загинув, я цього не заперечую. То що, тепер треба, щоб загинув ще й я? Звісно, це тяжкий удар для родин тих солдатів, безперечно. Але хіба їм буде легше від того, що й на мене впаде удар?"
А проте лихо не без добра: всім цим прикрощам і переживанням він завдячував одну блискучу комерційну ідею. Ідея та випливала з ось яких міркувань:
"Нещасливих випадків, подібних до того, що стався з "Оптимістом", уникнути не можна. Вони траплятимуться завжди. Війни, шторми, землетруси, комерційні операції, неврожаї неминучі. Хто вивчив природу людини, той знає, що всякий людський доробок нетривкий. Про це ще в біблії сказано, і не зважати на це ніяк не можна. Адже справді з кожних десяти чоловік дев'ять цілком слушно бояться майбутнього. (А достатні підстави не боятись його має хіба один із тисячі). За це можна зачепитися й на цьому принципі заснувати грандіозне підприємство! Візьмімо хоча б те, чого бояться всі: хворобу, злидні, смерть. І скажімо тим, хто боїться, б о з на є життя йсвоїх б ли ж ні х: "Давайте ми застрахуємо вас від цього неминучого майбутнього. Сплачуйте нам регулярно (так воно вийде для вас зовсім непомітно або майже непомітно) невеличку часточку своїх прибутків у дні добробуту, а ми потім, коли настане неминуча катастрофа, виплатимо всі ці гроші вам або, в разі вашої смерті, вашій сім'ї!"
Чим не пропозиція? Я певен, що вона зустріне загальне схвалення. Треба допомагати людям! За допомогу кожне охоче заплатить! Якщо мені пощастить викрутитись із цієї історії, якщо цей раз, лиш на цей раз поліція не залізе своїми незграбними ручиськами в мої справи, я неодмінно здійсню цю ідею. Згадаймо хоч би солдатів, які загинули на "Оптимісті". Це переважно молоді хлопці, але були там і люди сімейні. Наскільки краще було б тепер становище їхніх сімей, якби вони були застрахувалися від корабельної аварії! Ледве вони дізналися про майбутнє відплиття, їм, по суті, не лишалось нічого іншого, як мерщій бігти страхуватися. Але вони цього не збагнули. Люди, які читають у газетах описи катастроф, подібних до тієї, що сталася з "Оптимістом", не можуть не відгукнутись на таку пропозицію. А катастроф же буває так багато! Наприклад, старість — хіба це не катастрофа? Старість у великому місті! Останні роки життя людини, вже нікому ні на що не потрібної! Неминучі роки — й такі жахливі/ Та й безробіття — це теж катастрофа. От узяти хоча б, наприклад, людей, що працюють у мене. Я ж наживаюсь на тому, що вони не знають, куди їм подітися, коли я викину їх на вулицю. І я утискаю їх, як тільки можу, й маю з цього зиск. І мені неважко * уявити собі, яку велику потребу в допомозі мусять вони відчувати/ То, можливо, я матиму зиск і з допомоги таким людям? Можна поставити великі будинки, в яких даватимуть лад цим пенсам. Поки до таких лікарняних кас не звертатимуться по допомогу, вони процвітатимуть, а як стануть звертатись надто часто — вони можуть і погоріти. В усякому разі, якби якось упхатися поміж цих людей і їхніх роботодавців та виканючити для робітників кілька зайвих пенсів, можна було б за таку послугу ті пенси лишити собі. Це було б діло надійне. Адже більшість людей тягнуть ярмо до останньої хвилини або ніяк не можуть довести свою непрацездатність і т. д. і т. ін. Щоправда, такі послуги робітники, напевне, охочіше приймали б від своїх братів по класу, тобто від колишніх робітників... Ну що ж, можна буде посадити там і кількох таких, задля вивіски. До цього страхування можна навіть залучити державу. Видати, наприклад, закон, який зобов'язав би робітників платити страхові внески. Таким чином сама держава .-боролася б з легковажністю широких мас, із їхнім злочинно-наївним оптимізмом, із цією безглуздою надією, що "якось воно буде". — хоч усі добре знають, що кінець кінцем чекає на робітників, дрібних службовців та всяку іншу голоту/ Війн та криз відвернути не можна. Доводиться викидати людей на вулицю, коли їхня праця вже не дає прибутку роботодавцеві; не можна будувати житла гігієнічніші, ніж це дозволяє квартирна плата, і т. д. і т. ін... Отже, треба вжити заходів до того, щоб люди самі заздалегідь дбали про своє майбутнє. Безмежна легковажність, із якою ці темні, інертні люди стають солдатами, фабричними робітниками тощо, не лишає нічого іншого, як удатися до помочі закону. Треба просто примушувати їх страхуватися. На більше вони нездатні, але це вони повинні робити. Цього вимагають інтереси суспільства, а крім того, це прибуткова справа! Звісно, для заснування такої страхової установи потрібен капітал. Якщо мені пощастить викрутитись із цієї історії з кораблями, капітал буде! А втім, нові судна, саутгемптонські, цілком справні. Аби лиш поліція не втручалась! Аби мені тільки цього разу дали спокій!"
Але Скотленд-Ярд нічим не виявляв своєї позиції в цій справі. І Пічем не витримав нервового напруження. У середу ввечері, на дев'ятий день після загибелі "Оптиміста" й напередодні офіційної панахиди, він у нападі паніки вирішив натиснути на поліцію. Він послав до управління Бірі й ще двох своїх людей із кількома плакатами приміром такого змісту: "ЩО СТАЛОСЯ З "ОПТИМІСТОМ"?", або: "ДВІСТІ ІНВАЛІДІВ ВІЙНИ ПИТАЮТЬ: СКІЛЬКИ ХАБАРІВ ЗАГРЕБЛИ В МОРСЬКОМУ МІНІСТЕРСТВІ?", або ж: "ЗА ЩО ПОТОПЛЕНО НАШИХ БРАТІВ НА "ОПТИМІСТІ"?" Був там навіть плакат із написом: "ХТО ТАКИЙ МІСТЕР ПІЧЕМ?"
Бірі сказав у поліції, що його прислав містер Пічем, президент ТЕТС. Ці плакати потрапили до містера Пічема з третіх рук, їх принесли жебраки, що беруть у його
-крамниці під заставу музичні інструменти. Очевидно, завтра вранці має відбутися демонстрація з такими-от
• лозунгами.
Через годину Пічем поїхав туди сам. Але Браун з ним довго розмовляти не став, він і слухати не схотів лементу Пічема, що така демонстрація означає для нього цілковите банкрутство, а коли водночас буде обкидано болотом ще й кількох високопоставлених урядовців, то йому, мовляв, від цього легше не буде.
У розпачі вибігши від Брауна, Йічем зупинив перший же кеб і поїхав до редакції "Дзеркала". Зайшовши до головного редактора, він мав з ним дуже серйозну розмову, в результаті якої редактор пообіцяв до восьмої години ранку тримати вільними дві шпальти ранкового випуску для сенсаційної заяви президента Товариства експлуатації транспортних суден про причини загибелі "Оптиміста".
Потім Пічем повернувся пішки додому, наказав завтра вранці провести підготовану демонстрацію, зачинився у себе в конторі й цілу ніч щось писав.
, Браун, хоч і визнав за доцільне нагнати холоду Пічемові, теж почував себе не надто спокійно. Він наказав зробити ввечері ще одну (вже сьому) облаву в доках, сам допитав перших двадцятьох арештованих робітників, а потім у пригніченому настрої поїхав у в'язницю до Макхіта. Макхіт був сам. Він сидів і читав книжку.
Браун відіслав наглядача й налив собі елю з пляшки — в кутку їх стояла ціла батарея.
Та не встиг він розтулити рота, щоб поділитися своїм клопотом із другом, як той знервовано спитав:
— Що там з ОТарою? Я страшенно тривожуся. Він і досі не погодився признатись?
— Ні,— втомлено відповів Браун.
— А ти сказав, що ми можемо пришити йому вбивство, якщо він не припне свого дурного язика?
— Та сказав... А він усе торочить, що сам піде на шибеницю, але й тебе з собою потягне. Він, здається, сприймає всю цю історію не з ділової, а з чисто людської точки зору.
Макхіт ходив і ходив по камері. Завтра його справу розглядатимуть у суді. Якщо йому завтра доведеться відкрити той факт, що він — президент Центрального закупного товариства, то він не має права бути замішаним ще й у історію з грабунками.
Та нарешті він сів і трохи заспокоївся.
— Кінець кінцем, людина — розумна істота,— сказав він, простягаючи руку до скриньки з сигарами.— Вона кориться не сліпим інстинктам, а голосові розуму.