Мобі Дік - Сторінка 57

Та щоб їх добачити, треба бути наскрізь китобоєм, і не тільки це: якщо ви захочете поглянути на такого кита ще колись, то мусите точно виміряти широту й довготу того місця, з якого вгледіли його вперше, бо такі спостереження в горах бувають цілком випадкові — і віднайти ту сприятливу точку здебільшого буде нелегко; отак само Соломонові острови й досі зостаються terra incognita,[90] хоч по них уже ступав Менданья у своєму пишному гофрованому комірі, а старий Фігероа описав їх[91].

Та й коли наша тема занесе нас аж у захмарні висоти, ви й у зоряному небі знайдете і китів, і кораблі, що переслідують їх, достоту так, як заполонені весь час думками про війну народи Сходу бачили й у грі хмар битви між небесними воїнствами. Отак на півночі я гнався за левіафаном довкола полюса, поспіваючи за окружним рухом світних точок, що вперше викреслили його мені. А під розіскреним небом Антарктики я сідав на зоряний корабель "Арго" й приєднувався до погоні за зоряним Китом, аж ген за найдальші обшири Гідри та Летючої Риби [92].

Якби ж то мати корабельні якорі замість вудил та жмути гарпунів замість острог, я б радий був осідлати того кита й помчати аж до найвищих небесних сфер, щоб побачити, чи справді там, куди не сягає мій смертний зір, лежать оті казкові небеса з їхніми таборами незліченних кущ!

58

БРІТ

Правуючи на північний схід від островів Крозе, ми попали в безкраї луги бріту — дрібної жовтої крупки, якою переважно живляться справжні кити. Той бріт хвилював довкола нас на багато миль, і здавалося, наче ми пливемо неозорим ланом достиглої золотої пшениці.

Другого дня ми побачили багато справжніх китів; напад такого мисливця на кашалотів, як наш "Пеквод", їм не загрожував, і вони, пороззявлявши пащі, ліниво сунули крізь той бріт, що налипав на розтріпані волоконця дивовижних венеціанських штор, підвішених у їхніх ротах, а вода відціджувалась і стікала з губів назад у море.

Немов косарі, що, рано-вранці виступаючи довгим рядом, неквапно черкають косами по росяній траві, ті страховища пливли й пливли, і над ними розлягався чудний шелест, схожий на свист коси в траві, а позад них на жовтому морі лишалися нескінченні сині смуги [93].

Та кити нагадували косарів тільки отими звуками, з якими вони розсували бріт. Із вершка щогли їхні величезні чорні туші найбільше скидалися на безживні скелі, особливо тоді, коли вони на часинку зупинялися й лишались нерухомі. І так само як на величезних мисливських теренах Індії чужоземець інколи може здаля проминути слонів, які лежать на рівнині, й навіть не здогадається, що то слони, а подумає, ніби то якісь оголені почорнілі пагорби, — отак часто буває й з тим, хто вперше бачить цей вид морських левіафанів. І навіть коли їх нарешті розпізнаєш, то через їхню неймовірну величину буває дуже важко повірити, що отак страховинно розрослі брили можуть бути в усіх своїх частинах надихнуті тим самим життям, яке буяє в собаці чи в коневі.

Та й з інших поглядів на всі створіння, що живуть у морі, навряд чи можна дивитися з такими самими почуттями, як на жителів суходолу. Бо хоч деякі давні природознавці й твердили, ніби всі суходольні тварини мають у морі своїх відповідників, і хоча в широких, загальних масштабах із цим твердженням можна погодитись, та коли звернемося до конкретних прикладів, то, приміром, чи може океан явити нам рибу, що розумом і добротою дорівнювалась би собаці? Тільки про оту прокляту акулу можна сказати, що вона, до певної міри, в загальних рисах є якоюсь аналогією до нього.

Та хоча загалом жителі суходолу ставляться до споконвічних насельників моря з почуттям невимовного відчуження й відрази, і хоч ми знаємо море як довічну terra incognita, незліченні невідомі світи, які довелося перетнути Колумбові, щоб відкрити один свій, поверхневий, західний; хоча споконвіку найжахливіші з усіх земних знегод припадали без розбору десяткам і сотням тисяч тих, хто вирушав у море; і хоч досить одну хвильку подумати, щоб збагнути, що скільки б людина по-дитячому не хвалилась своїми знаннями та вмінням і як би не примножились іще в майбутньому ті знання та вміння, та однаково повік-віків, аж поки прогримить сурма страшного суду, море буде кривдити й убивати її, трощити на друзки найпишніші, найміцніші кораблі, які лишень вона зуміє побудувати, — все ж, завдяки безнастанному повторенню цих вражень, людина втратила одвічно властиве їй природжене почуття невимовної жахливості моря.

Перший корабель, про який ми читали, плавав по океану, що з чисто португальською жорстокістю[94] затопив світ, не зоставивши в ньому навіть удів. Той самий океан і торік розбивав та топив кораблі. Так, о нерозумні смертні, Ноїв потоп іще не скінчився; він і досі вкриває дві третини світу.

Чим так різниться море й суходіл, щоб чудо на одному — на другому вже не було чудом? Містичний жах охопив гебреїв, коли під ногами Корея та його громади [95] розступилась жива земля й поглинула їх усіх навіки; а сонце й нині жодного разу не сяде без того, щоб таким самісіньким чином живе море не поглинало кораблів разом з їхніми командами.

Та море таке вороже не тільки до людини, чужої для нього: воно так само жорстоке й до своїх власних породжень. Воно гірше, ніж той перський господар, що вбивав своїх гостей,[96] воно не щадить навіть тих створінь, що їх само ж і виплодило. Наче люта тигриця, що, качаючись у шаленстві по джунглях, може подушити власних тигренят, отак і море жбурляє навіть наймогутніпшх китів на скелі й залишає їх там поряд із рештками розбитих кораблів. Над ним не панує ніяке милосердя, нічия могутність, крім його власної. Сапаючи та хропучи, ніби ошалілий бойовий кінь, що втратив вершника, нікому не підвладний океан бушує на нашій планеті.

А згадайте хитрість моря: адже більшість найважливіших страховищ, які є в ньому, плавають під водою; вони здебільшого не видні нікому і підступно ховаються під найніжнішими відтінками блакиті. Згадайте й сатанинську красу та барвистість багатьох найкровожерніших порідь його, як-от витончено зграбну форму більшості видів акул. Згадайте й той канібалізм, що повсюди панує в морі: адже всі живі створіння в ньому полюють одне на одне, провадячи невпинну війну, відколи постав цей світ.

Згадайте все це, а тоді огляньтесь на нашу землю, таку лагідну, таку сумирну й зелену. Порівняйте їх — землю й море: чи не помітите ви дивної аналогії з чимось у самому собі? Адже так само як цей грізний океан оточує вкриту зеленню землю, так і в людській душі є свій острів Таїті, де панують мир і радість, але з усіх боків його обступають страхіття напівнезвіданого життя. Хай же бог береже тебе, людино! Не відчалюй від того острова, бо можеш не вернутись ніколи!

59

КАЛЬМАР

Поволі бредучи через луги бріту, "Пеквод" неухильно простував на північний схід, до острова Яви. Лагідні вітри посували його вперед, і три його високі щогли спокійно кивали тому лінивому повіву, як три безтурботні пальми на рівнині. І час від часу, зрідка, сріблястими місячними ночами нам показувався отой самотній манливий фонтан.

Та одного прозорого блакитного ранку, коли над морем розстилалась майже надприродна тиша, хоч і зовсім не поєднана з мертвим, застійним штилем; коли довга, сліпуча сонячна стежка на хвилях здавалася покладеним на води золотим пальцем, що ніби остерігав — "мовчіть"; коли ковзкі хвилі, пробігаючи мимо, перешіптувались між собою, — серед того глибокого спокою в усьому видимому околі Дагу побачив з марса грот-щогли дивну примару.

Вдалині мляво виринула з води якась велика біла маса. Підносячись вище й вище і вирізняючись білим на блакиті, вона врешті заяскріла перед нашим кораблем, наче снігова лавина, що тільки-но зсунулась з гір. Якусь хвильку вона біліла й лисніла на поверхні, тоді стала повільно поринати й зникла. Потім знов нечутно виринула й забіліла на воді. Вона не була схожа на кита, і все ж Дагу подумав: "А може, це Мобі Дік?" І знов та примара поринула, та коли з’явилася ще раз, у негра вихопився з грудей гострий, мов кинджал, крик, що підняв на ноги всю напівсонну команду судна:

— Он! Он знову! Он вискакує! Прямо попереду! Білий Кит! Білий Кит!

Матроси вмить кинулись до ноків рей, як ото бджоли під час роїння злітають на гілля дерева. Ахав з непокритою головою стояв під палючим сонцем на бушприті, відвівши одну руку за спину, готовий махнути стерничому, як повертати; він прикипів жадібним поглядом до того місця, куди показувала застигла нерухомо правиця Дагу.

Чи то самотній тихий фонтан, що весь час утікав від нас, поступово так розпалив уяву Ахава, що тепер він був ладен кожну думку про тишу й спокій пов’язати з першою появою того кита, за яким він ганявся, чи то його підвела власна нетерплячка, та хай там як, а він, тільки-но розгледів ту білу масу, ту ж мить хапливо, гарячково наказав спускати човни.

Чотири вельботи за хвилину вже були на воді й швидко — Ахавів поперед усіх — помчали до здобичі. А вона тим часом знову поринула під воду. Ми, піднявши з води весла, чекали, коли примара з’явиться, і ось… на тому самому місці, де й зникла, вона повільно виринула ще раз. Майже всі думки про Мобі Діка в ту мить вилетіли вам з голови: ми витріщились на найдивовижнішу почвару, яку лишень являли досі людству таємничі глибини. Величезна драглиста маса, багато сажнів завдовжки й завширшки, молочно-жовтава й лиснюча, лежала на воді, а з її середини променями розходилися незліченні довгі відростки, що клубились і зміїлися, мов ціле кубло анаконд, неначе силкуючись наосліп ухопити те, що зможуть дістати. В тієї маси не було ніякої виразної передньої частини чи морди, ніяких помітних ознак чуття чи інстинкту; на хвилях гойдалось і корчилось щось несусвітне, безформне, ніби випадкове, але живе.

Коли воно, тихо забулькотівши, знов поринуло, Старбак, не відриваючи очей від збуреної води на тому місці, несамовитим голосом вигукнув:

— Краще б мені побачити Мобі Діка й зітнутися з ним, ніж уздріти тебе, біла маро!

— Що воно таке, сер? — спитав Фласк.

— Величезний кальмар. Кажуть, небагато китобійних суден, спіткавши його, верталися цілі до свого порту, щоб розповісти про те.

Та Ахав не сказав нічого: він завернув свого вельбота й поплив назад до корабля, і решта мовчки погреблися за ним.

Хай там які забобони, пов’язані з появою такого кальмара, ходять серед мисливців на кашалотів, та певне одне: видовище було таке незвичайне, що вже само собою набирало якоїсь зловісності.