Мобі Дік - Сторінка 58

- Герман Мелвілл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Люди бачать його так рідко, що хоч усі, як один, твердять, ніби це найбільше живе створіння в океані, проте дуже мало хто має бодай найневиразніше уявлення про його справжній вигляд та природу. І все ж таки вважають, що це єдина пожива кашалота. Бо, тоді як інші види китів знаходять собі харч на поверхні моря і їх можна побачити під час живлення, кашалот добуває його десь у невідомих глибинах, і тільки шляхом здогадів та логічних міркувань можна виснувати, з чого ж саме той харч складається. Інколи, втікаючи від невідчепної погоні, кашалот виригує з себе щось схоже на відірвані мацаки кальмара: інколи ті відригнуті мацаки були завдовжки до двадцяти, тридцяти чи й більше футів. Уява підказує, що страховища, яким належали ці мацаки, звичайно чіпляються ними за морське дно, а кашалот, який, на відміну від інших китів, має зуби, може нападати на них і шматувати їх.

Здається, є деякі підстави вважати, що великий Кракен єпископа Понтоппідана [97] кінець кінцем виявиться кальмаром. Бо з його звичками збігається ота манера виринати й поринати, про яку пише єпископ, та й ще деякі особливості. Тільки неймовірні розміри, які приписує йому єпископ, треба значно урізати.

Дехто з природознавців, до кого доходили невиразні чутки про описану тут таємничу потвору, заносив її до класу каракатиць, і вона, мабуть, справді, як свідчать деякі зовнішні ознаки, належить до них, але тільки в такому розумінні, як біблійні велетні, сини Енака, належали до людей.

60

ЛИНВА

У зв’язку з картиною полювання на китів, що буде змальована трохи далі, і задля того, щоб ви краще розуміли всі такі сцени, описані будь-де, я зараз розповім вам про чарівну, а часом і страхітливу гарпунну линву.

Первісно вживану в китобійному промислі линву виробляли з якнайкращого конопляного прядива, трохи протертого смолою, але не просоченого нею, як то роблять із звичайними линвами; бо хоч смола, вживана традиційним способом, полегшує працю мотузника, та й сама линва виходить зручнішою для звичайного вжитку на судні, але така кількість смоли не тільки зменшила б гнучкість гарпунної линви, яку треба змотувати дуже щільно; смола, як уже починає переконуватися більшість моряків, аж ніяк не додає линві тривкості й міцності, хоч і робить її щільнішою і ковзкішою.

Останнім часом у американському китобійному промислі манільське прядиво майже цілком витіснило коноплі, як матеріал для гарпунних линв, бо воно хоча й не таке тривке, зате міцніше й гнучкіше, а я ще й додам (оскільки в усьому на світі є якась естетика), що воно приємніше на вигляд і дужче личить вельботові, ніж конопляне. Бо конопляна линва скидається на темнолицих смаглявих індіанців, а манільська нагадує злотокосу черкеску.

Товщина гарпунної линви — всього дві третини дюйма. На перший погляд ви й не подумаєте, що ця линва така міцна, як вона є насправді. Під час випробовування кожна з її сталок — а всіх їх п’ятдесят одна — витримує вагу в сто двадцять фунтів; отже, вся линва може підняти тягар мало не в три тонни. Довжина линви для промислу кашалотів становить звичайно трохи більше як двісті морських сажнів. Вона лежить у кадобі на кормі вельбота, змотана спіраллю, але не так, як змійовик перегінного куба, а так, що утворює плескатий, подібний до круга сиру циліндр із щільно укладених концентрично-спіральних шарів без будь-якої порожнини всередині, крім "осердя" — неширокого вертикального каналу по осі циліндра. Линву вкладають у кадобі з надзвичайною ретельністю, бо коли вона, вимотуючись із кадоба, зашморгнеться якоюсь петлею чи вузлом, то неминуче захопить і висмикне за борт чиюсь руку, ногу чи й цілу людину. Буває, що декотрі гарпунники витрачають на це діло трохи не півдня, підтягуючи линву високо на щоглу, а тоді спускаючи її крізь блок униз до кадоба, щоб під час змотування вона ніде не перекрутилася чи не завузлилась.

На вельботах англійців замість одного кадоба два: линву змотують до половини в один, а далі в другий кадіб. Це дає деякі переваги: ті кадоби-близнята менші розміром, і їх легко розмістити в човні, тоді як американський кадіб, що має майже три фути в поперечнику і відповідну висоту, становить досить-таки громіздкий вантаж для суденця, обшитого планками не більш як півдюйма завтовшки. Днище вельбота подібне до молодої, ще тонкої криги, яка витримає чималу вагу, коли її розкласти на більшу площу, але зосередженої в одній точці не витримає. Коли американський кадіб для линви прикрито розмальованим полотняним чохлом, вельбот має такий вигляд, ніби він везе на гостинець китам величезний весільний торт.

Обидва кінці змотаної в кадобі линви виведено назовні. Нижній кінець, що закінчується огоном, тобто петлею, випущений з кадоба нагору, і він звисає через вінця зовсім вільно, не закріплений ні на чому. Так доводиться робити з двох причин. По-перше, щоб полегшити доточування до неї линви з сусіднього вельбота в тому разі, коли загарпунений кит поринатиме так глибоко, що він може розмотати й затягти за собою всю линву, прикріплену до гарпуна. В таких випадках, зрозуміло, кита передають від одного суденця до другого, ніби дзбан пива. А втім, перший вельбот і далі держиться поруч, щоб допомогти в разі потреби. По-друге, цього вимагають елементарні правила безпеки, бо якби, нижній кінець линви був закріплений на човні, а кит, як часом буває, розмотав би всю линву за один затяжний ривок, що може тривати добру хвилину — тоді линва аж курить від тертя, — то, напевне, він би на цьому не спинився, а неминуче затяг би приреченого човна за собою в морські глибини, а там його не розшукав би ніхто в світі.

Перше ніж спускати човен для погоні, верхній кінець линви витягають із кадоба, накидають його на "бовдур" на кормі човна, а тоді протягують через увесь човен до носа, так що вона перехрещується з держаком кожного весла, і весляр під час гребні черкає об неї зап’ястком. Протягшись так поміж веслярами, що сидять павперемін один біля правого, другий біля лівого борту, вона входить в оправлений свинцем жолобок на самому носі вельбота; вискочити з того жолобка їй не дає застромлений упоперек кілочок, не товщий від гусячого пера. З того жолобка вона невеликим бантом звисає поза форштевень, а далі вертається в човен. Там частина її, що називається "рундучкова линва" — сажнів десять чи двадцять завдовжки, — лежить звоями на носовому рундучку, а далі вона тягнеться ще трохи назад і вбік, до борту човна, і там уже до неї прив’язаний так званий "короткий шнур", прикріплений безпосередньо до гарпуна; але "короткий шнур" перед тим ще проходить різні таємничі еволюції, описувати які тут було б нецікаво.

Таким чином, гарпунна линва обсновує весь вельбот хитромудрими звоями, петляючи по ньому сюди й туди. Усі веслярі обплетені цими небезпечними звоями, так що, як на боязке око жителя суходолу, вони здаються якимись індійськими штукарями, чиї руки й ноги обвивають смертоносні змії. Та й жоден син смертної жінки, вперше сівши в той мотузяний лабіринт і налягаючи скільки сили на весла, нездатен забути про те, що в першу-ліпшу мить може несподівано просвистіти гарпун, і тоді всі оті страхітні звивини полетять повз нього, наче кільчасті блискавки, — а коли він про це думає, то його проймає такий дрож, наче й кістки в ньому обернулись на драглі. Але звичка… Яка дивна річ звичка! Чого лишень не спроможна вона досягти! Сидячи у своїх кріслах червоного дерева, ви ніколи не чули таких веселих жартів, таких влучних дотепів, таких кусливих кпин та блискучих відповідей на них, які можна почути у вельботі від людей, що сидять на півдюймових дошках з білого кедра трохи не в катівських зашморгах. Шість душ вельботної команди прямують просто в пащу смерті, достоту як оті шестеро громадян Кале, що йшли перед грізні очі короля Едуарда з мотузками на шиї.[98]

Можливо, вам тепер досить буде зовсім небагато домалювати в уяві, і ви збагнете, чому в китобійному промислі так часто трапляються нещасливі випадки, — тільки невелика частина їх інколи згадується в газетах, — коли того чи того китобоя линва вириває з вельбота на погибель. Бо сидіти у вельботі, коли линва блискавкою шугає з кадоба, — це однаково, що сидіти всередині механізму парової машини, де тебе черкає кожен шток, кожен кривошип, кожен маховик. І навіть гірше: в оточенні цих небезпек ви не можете сидіти нерухомо, бо човен гойдається, немов колиска, а вас теліпає то туди, то сюди без ніякого попередження, і тільки завдяки якійсь самочинній миттєвій реакції тіла, якійсь одночасності воління й руху вам щастить уникнути долі Мазепи [99] й не забігти туди, де вас уже ніколи не добачить навіть всевидюще сонце.

І ще одне: подібно до того, як глибокий штиль, що очевидно передує штормові й провіщає його, буває, може, ще жахливіший, ніж самий шторм, бо ж і справді штиль — це тільки обгортка, конверт для шторму, він містить його в собі так само, як невинна на вигляд рушниця містить у собі убивчий порох, і кулю, і постріл, — так і граційний спокій линви, яка безмовно зміїться між веслярами, поки не шугоне блискавкою вслід за гарпуном, таїть у собі більше справжнього жаху, ніж будь-що в цьому небезпечному ділі. Та що тут можна ще сказати? Всі люди живуть, обвиті гарпунними линвами. Всі ми народилися з зашморгом на шиї, та лиш коли людину зашморгує різкий, несподіваний ривок смерті,— лиш тоді вона усвідомлює безмовні, таємничі, невідступні небезпеки життя. І коли ви філософ, то, хоч би ви сиділи на банці вельбота, страх у вашому серці буде не сильніший, ніж тоді, коли ви сидите ввечері перед каміном і біля вас лежить не гарпун, а кочерга.

61

СТАБ УБИВАЄ КИТА

Коли для Старбака поява кальмара була лиховісна, то для Квіквега вона мала зовсім інше значення.

— Коли ви бачиш той "альмар", — сказав дикун, сидячи на носі свого вельбота, підвішеного над бортом корабля, і гострячи гарпун, — то скоро побачиш і "пармацетника".

Наступний день був незвичайно тихий і паркий, і команда "Пеквода" насилу могла опиратися сонним чарам, що їх навівало пустельне море. Бо та частина Індійського океану, де ми саме пливли, зовсім не належала до тих вод, котрі у китобоїв називаються "живими місцями": там куди рідше можна побачити дельфінів, летючих риб та інших рухливих жителів густіше населених вод, ніж, скажімо, біля гирла Ла-Плати чи понад перуанським узбережжям.

Була якраз моя черга чатувати на марсі фок-щогли, і, зіпершися плечима на попущені ванти, я ліниво гойдався туди й сюди в завороженому повітрі.