Мобі Дік - Сторінка 59

Ніякими зусиллями волі я не міг опиратися тим чарам; у такому дрімливому настрої, що присипляв будь-яку свідомість, урешті й сама душа моя покинула тіло. Та воно й далі гойдалось, як ото маятник гойдається ще довго, коли силу, що надала йому руху спочатку, вже усунуто.

Перше ніж остаточно поринути в те забуття, я помітив, що й на грот— та бізань-щоглах марсові вже куняють. І врешті ми всі троє безживно зависли на салінгах, а на кожне наше гойдання відповідав знизу сонний кивок стерничого. Хвилі теж кивали своїми лінивими гребенями, і через увесь обшир сонного моря схід кивав заходові, а згори кивало всьому сонце.

І раптом наче бульбашки залускотіли під моїми сплющеними повіками; руки мої стиснули ванти, ніби лещатами: якась добродійна невидима сила порятувала мене, і я, стрепенувшись, вернувся до тями. Аж ба! Зовсім близько від завітряного борту, навряд чи й за сорок сажнів, колихався на воді величезний кашалот, наче корпус переверненого корабля, і його широка лиснюча спина ефіопського кольору блищала в сонячному промінні, наче дзеркало. Ліниво погойдуючись у кориті моря, він час від часу пускав із дихала свій фонтан пари та води й скидався на огрядного бюргера, що курить люльку під теплим післяполудневим сонцем. Але та люлечка, бідолашний ките, була для тебе останньою. Немовби торкнутий рукою якогось чарівника, сонний "Пеквод" умить пробудився, і вся його команда прокинулась, і добрих два десятки голосів з усіх кінців палуби одночасно з тими трьома, що пролунали згори, викрикнули звичайний у таку мить поклик. А велетенська риба неквапно, розмірено посилала вгору іскристий, пінявий струмінь.

— Круто під вітер! Спускай човни! — гукнув Ахав. І, виконуючи свій власний наказ, уже крутнув стерно, перше ніж стерничий устиг схопитися за шпиці.

Раптовий скрик багатьох горлянок, очевидно, сполохав кита, і, перше ніж ми спустили човни, він велично повернувся й поплив у завітряний бік, але поплив незворушно-неквапно, майже не збиваючи хвиль; отож Ахав, сподіваючись, що він, може, й не сполохався, наказав не опускати в воду весел і говорити пошепки. І ми, сидячи на планширах вельботів, наче індіанці з озера Онтаріо, почали шпарко, але без плюскоту гребти короткими лопатками, бо через штиль не можна було поставити безшелесне вітрило. Та ми ще не наздогнали велетня, коли враз він, задерши хвіст угору футів на сорок, поринув під воду, наче вежа, поглинута морем.

— Показав хвіст! — пролунав крик, і Стаб одразу дістав сірники й припалив люльку, бо настала, хочеш не хочеш, хвилина перепочинку. Коли час, який кашалот міг пробути під водою, минув, велетень виринув якраз перед Стабовим вельботом, набагато ближче до нього, ніж до інших. Тому Стаб вирішив, що честь уполювати цього кита припаде саме йому. Стало вже очевидно, що кит нарешті помітив погоню, тож дотримуватися тиші й далі не було сенсу. Веслярі покинули лопатки й гучно заплюскотіли веслами. А Стаб, ще пахкаючи люлькою, підструнчував свою команду до нападу.

Так, поведінка кита різко змінилася. Цілком свідомий небезпеки, він плив, піднявши над водою голову, що скісно вистромлялась із збитої ним кипучої піни [100].

— Ану швидше! Та не кваптеся, часу в нас досить, тільки гребіть швидше, гребіть як скажені, і все! — кричав Стаб, пускаючи клуби тютюнового диму. — Швидше! Загрібай плавно й сильно, Тештіго! Жени вперед, Тешу, синочку мій! Женіть усі вперед! Та не гарячіться, не гарячіться, спокійно, спокійно, тільки гребіть, як сто чортів і одна відьма, щоб аж мерці з могил підводились, отак, хлопці! Гребіть!

— Угу-гу! Ігі-гі! — загорлав у відповідь гейхедець, кидаючи в небо якийсь стародавній бойовий клич, і від потужного гребка несамовитого індіанця човен шарпнувся вперед, а з ним і всі веслярі.

На дикий крик Тештіго відгукнулися інші, не менш дикі.

— Кі-гі! Кі-гі! — ревнув Дагу, розхитуючись на своїй банці вперед і назад, мов тигр, що бігав туди й сюди по клітці.

— Ка-ла! Ку-лу! — провив і Квіквег, плямкаючи ротом, немов він угризався в добрячий кусень риби. Отак, веслами й криками, човни різали хвилі. Тим часом Стаб — його вельбот і досі був у авангарді — все підхльоскував свою команду, раз у раз пахкаючи димом з люльки. І всі гребли й гребли, зціпивши зуби, коли нарешті пролунав сподіваний крик:

— Тештіго, встань! Ану, дай йому!

Просвистів гарпун.

— Табань!

Веслярі гребнули назад, і в ту ж мить щось гаряче зі свистом побігло повз їхні зап’ястки. То була чарівна линва. За мить перед тим Стаб швидким рухом накинув ще два витки її на "бовдур", і тепер вона, розмотуючись, ковзала по ньому так швидко, що над нею здіймався синій конопляний димок і змішувався з тютюновим димом із Стабової люльки. Та перше ніж побігти круг "бовдура", вона пробігала крізь обидві Стабові жмені, обпікаючи їх, бо він ненароком упустив "серветочки" — квадратні клапті простьобаної парусини, що їх уживають часом у таку хвилину для захисту рук. Це було так, ніби ви тримаєте за лезо гострий двосічний меч ворога, а той весь час намагається видерти його з ваших рук.

— Мочи линву! Мочи! — гукнув Стаб до заднього весляра, і той, зірвавши з голови капелюх, зачерпнув води з-за борту й хлюпнув нею в кадіб [101]. Ще кілька витків накинуто на "бовдур", і линва нарешті зупинилась. Вельбот тепер летів по кипучій воді, наче акула, що мчить, скільки є сили в плавцях. Стаб і Тештіго помінялись місцями: перший побіг на ніс, другий на корму. На це був потрібен справжній хист — так хистко рухався човен.

Туга, мов струна на арфі, линва, натягнена понад усім човном від корми до носа, аж дзвеніла, і можна було подумати, що суденце має два кілі: один розтинає воду, а другий — повітря, — і летить крізь обидві ворожі стихії відразу. Перед носом його весь час пінився бурун; за кормою клекотіла кільватерна струмина, і від найменшого руху в човні, хоч би то був тільки рух мізинцем, він спазматично нахилявся бортом до води. Отак і летіли вони далі. Кожен у човні з усієї сили чіплявся за банку, щоб його не скинуло в піну, а довготелесий Тештіго за стерновим веслом присідав і згинався мало не вдвічі, щоб змістити нижче свій центр ваги. Здавалось, наче вони промчали через цілі океани, Атлантичні й Тихі, поки нарешті кит трохи сповільнив свій рух.

— Вибирай линву! Вибирай! — закричав Стаб до носового гребця, і, повернувшись обличчям до кита, всі веслярі почали підтягувати до нього човен, якого він волік за собою. Незабаром вони порівнялися з китовим боком, і Стаб, міцно впершись коліном у грубо видовбану заглибину в "калічній планці", списом почав завдавати китові удару за ударом. На його команду човен то віддалявся від грізних вихлюпів з-під кита, то його знов підтягували для нового удару.

По всьому тілу велетня вже збігали, мов потічки з гір, червоні струмки. Те змордоване тіло пливло вже не в воді, а в крові, що клекотіла й пінилась на багато сажнів позаду. Проміння надвечірнього сонця грало на цьому червоному озері посеред моря, і відблиски його падали на обличчя людей, що аж горіли, мов у червоношкірих. І раз по раз із китового дихала виривалися клуби білої пари, а з уст розпашілих китобоїв — натужне хекання. І після кожного удару Стаб за прив’язану до нього линву підтягував назад свій погнутий спис, вирівнював, швидко стукнувши ним кілька разів об планшир вельбота, а тоді знову й знову жбурляв його в кита.

Сила велетня вичерпувалась, його метання слабнули.

І ось Стаб закричав до носового гребця:

— Підтягуй! Підтягуй упритул!

Човен підплив до самого китового боку, і тоді Стаб, вихилившись далеко вперед, повільно вгородив довгий гострий спис глибоко в тіло велетня й почав обережно крутити ним у китовому нутрі, немов силкувався намацати якийсь золотий годинник, що його, може, проковтнув кит, а він боявся розтовкти той годинник, перше ніж підчепить його. Але насправді тим "золотим годинником", якого він шукав, був найглибший осередок життя в китові. І ось, видно, спис пронизав той осередок, бо велетень прокинувся з заціпеніння — прокинувся для жахливих передсмертних корчів, несамовито заборсався у власній крові, огорнувши себе непроглядною хмарою кипучої піни й бризок, так що вельбот, рятуючись, зразу рвонувся назад і насилу вибрався наосліп із того божевільного присмерку в ясне світло дня.

Та ось корчі послабшали, і кит знову виплив перед людські очі, перевалюючись з боку на бік. Із його дихала, що конвульсивно розширювалось і стискалось, виривалося різке, уривчасте передсмертне хрипіння. Нарешті кількома поштовхами бухнула вгору, в пройняте жахом повітря густа багряна кров, ніби пурпуровий осад червоного вина, і, плеснувши на нерухоме тіло кита, струмочками збігла по його боках у море. Серце велетня розірвалось!

— Кінець, містере Стаб, — озвався Тештіго.

— Так… Докурено і там, і тут, — відказав Стаб і, вийнявши з рота люльку, вибив з неї в воду вже холодний попіл. А тоді трохи помовчав, замислено споглядаючи діло рук своїх — величезний труп.

62

КИДОК ГАРПУНА

Кілька слів щодо однієї деталі в попередньому розділі.

За незмінним звичаєм китобійного промислу, коли вельбот відпливає від судна, старшина човнової команди, який має добити кита, стоїть на човні біля стерна, а гарпунник, що має його загарпунити, орудує переднім веслом, що так і називається "гарпунницьке". Щоб кинути в кита перше вістря, потрібна дуже сильна й тверда рука, бо ту важку зброю — гарпун — часом доводиться метати футів за двадцять чи й тридцять — це називається "далекий кидок". Та гарпунник іще має й гребти з усієї сили, хоч би яка довга й стомлива була погоня, і подавати іншим приклад надлюдської снаги не тільки в гребні, а ще й безугавними гучними завзятими покриками; а що це означає — кричати на всю горлянку, коли всі твої м’язи напружуються до краю, мало не рвуться, — того не може знати жоден, хто не скуштував такого. Як на мене, то я не зміг би горлати щодуху й водночас гребти з усієї сили. І ось під час такого напруження м’язів і голосників, та ще й сидячи спиною до кита, знеможений гарпунник раптом чує збуджений наказ: "Устань! Дай йому!" Ту ж мить він повинен закріпити своє весло, обернутись лицем до кита, вхопити гарпун, покладений на розсішки біля борту, і, вклавши в кидок усі залишки сили, які ще зостались у ньому, влучити в кита.

Тож і не диво, що в цілому китобійному флоті, разом узятому, з п’ятдесяти кидків гарпуна успішними буває хіба п’ять; і не диво, що дуже часто гарпунника-невдаху обсипають прокльонами й переводять у прості матроси; і не диво, що в декого з них у човні рвуться кровоносні судини; і не диво, що часом мисливці на кашалотів, проплававши в океані чотири роки, вертаються додому з чотирма барильцями лою в трюмах; і не диво, що для багатьох власників китобійних суден цей промисел буває збитковий, бо весь успіх плавання залежить від гарпунника, і коли так його виморювати, то як можна сподіватися, що він матиме досить снаги в ту мить, коли вона найбільше потрібна?

Знов же, якщо кидок був успішний, тоді в наступну критичну мить — коли кит пускається навтіки — гарпунник теж пускається бігти з носа вельбота на корму, а стерничий — з корми на ніс, наражаючи на велику небезпеку й себе, і всю команду.