Олівець

Реймонд Чандлер

Олівець

Переклад Володимира Митрофанова

То був доволі розповнілий чоловік з нещирою посмішкою, що ледь віддимала кутики його рота, залишаючи губи міцно стуленими, а очі — холодними. Як на таку комплекцію, рухався він надто мляво — адже більшість повних людей мають жваву й легку ходу. На ньому був сірий "у сосонку" костюм з яскравою краваткою ручної роботи, на якій виднілися сідниці та ноги дівчини, що пірнула у воду; сорочка була начебто чиста — і це трохи примирило мене з ним, — а брунатні мокасини, що так само не пасували до костюма, як і краватка, виблискували після недавнього чищення.

Я притримав двері з приймальні до свого кабінету, і відвідувач боком пробрався повз мене. Опинившись у кімнаті, він швидко роззирнувся навколо. Якби мене спитали, хто він такий, я б назвав його гангстером, але з другорядних. Принаймні одне я міг сказати напевне: якщо він мав при собі зброю, то тримав її в кишені штанів чи за поясом. Піджак на ньому був надто вузький, щоб приховати кобуру під пахвою.

Він обережно сів, я вмостився навпроти, і ми подивились один на одного. На обличчі відвідувача прозирала така собі лисяча настирність. Воно було трохи спітніле. Я прибрав виразу, що мав свідчити про увагу, але без надмірної цікавості. Потім узяв люльку та шкіряну торбинку з тютюном. А до відвідувача посунув коробку сигарет. — Я не курю.

Голос у нього був рипучий і не сподобався мені так само, як і його одяг та обличчя. Поки я натоптував люльку, він застромив руку за борт піджака, [171] попорпався в гамані, тоді видобув банкноту, поглянув на неї і кинув на стіл переді мною. То була гарна, новенька й чиста банкнота. Одна тисяча доларів.

— Траплялося рятувати комусь життя?

— Та бувало інколи.

— То врятуйте мені.

— А про що йдеться?

— Я чув, Марло, ви не хитруєте з клієнтами.

— Через те й бідний, як миша.

— Я ще маю двійку друзів. Будете третій, і я вас не скривджу. Дістанете п'ять косух, тільки витягніть мене з халепи. .

— З якої?

— Чогось ви з ранку з біса балакучий. Ще не второпали, що я за один?

— Та ні.

— Ніколи не бували в східних штатах?

— Певне, що бував, але не у ваших колах.

— А що, воно за "наші кола"?

Ця розмова почала мені набридати.

— Слухай, не будь такий тяжко розумний або забирай свою косуху та згинь з очей.

— Мене звуть Іккі Россен. Я таки згину зі світу, як ти чогось не придумаєш. Покрути клепками.

— Я вже покрутив. Кажи все як є, і то швидко. Я не маю часу сидіти й слухати по краплі на годину.

— Я злиняв із спілки. А верховоди такого не дарують. По-їхньому, ти або скурвився і можеш їх закласти, або надто багато забрав собі в голову, або ж просто перепудився. Щодо мене, то я перепудився. Ситий усім тим аж посюди. — Він звів руку й торкнувся вказівним пальцем борлака. — Діла я робив негарні. Страхав і кривдив добрий люд. Але нікого не порішив. Та спілці на це начхати. Я вибився з колії. Отож вони взяли олівця і підвели риску. Мене про це сповістили. Виконавців уже послано. А я страшенно схибив. Спробував забитися в одну нору у Вегасі. Я так собі мізкував, що їм і на думку не спаде шукати мене в себе під носом. Та вони мене перемізкували. Виявляється такі розумні були вже й до мене, але я цього не знав. Коли я летів до Анджелеса, в літаку вже напевне хтось чатував. Отож вони знають, де я зупинився.

— То переїдь.

— Тепер уже пізно. Я на гачку. Я знав, що він має слушність.

— Чого ж вони й досі з тобою не поквиталися? [172]

— Це не роблять абияк. Тільки фахівці. Ти що — не знаєш?

— Та загалом знаю. Якийсь поважний крамар із Буффало. Власник молочарні з Канзас-Сіті. Вивіска завжди пристойна. Доповідають просто в Нью-Йорк чи куди там ще. Коли летять літаком на захід чи куди-інде, зброю везуть у портфелях. Спокійні, добре вдягнені, разом ніколи не сідають. Можуть вдавати із себе адвокатів, чи податкових інспекторів, чи кого завгодно — аби тільки мали добрі манери й не привертали до себе уваги. З портфелями тепер ходять усі. Навіть жінки.

— От-от, як в око вліпив. А коли літак сяде, їх наведуть на мене. Але не одразу, не просто з аеропорту. Вони мають свої способи. Якби я поткнувся до лягавих, то й там про мене хтось би вже знав. Мені казали, в них можуть бути свої люди навіть у муніципальній раді. Отож лягаві дадуть мені двадцять чотири години, щоб забрався з міста. А куди я подамся? До Мексіки? Там ще гірше, ніж тут. До Канади? Трохи краще, але так само небезпечно. У них там теж зв'язки.

— А до Австралії?

— Мені не дадуть паспорта. Я живу в Штатах нелегально — ось уже двадцять п'ять років. Депортувати мене можуть тільки в тому разі, як доведуть, що я вчинив карний злочин. Та спілка подбає, щоб вони цього не зробили. Припустімо навіть, що я втраплю за грати. Одначе не мине й доби, як мене звільнять за постановою суду. А надворі вже чекатимуть у машині мої любі друзяки, щоб одвезти мене... тільки, звісно, не додому...

Я припалив люльку і добре її розкурив. Тоді похмуро глянув на тисячну банкноту на столі. Вона б стала мені в добрій пригоді. Мій поточний рахунок геть охляв і от-от мав пуститися духу.

— Ну, годі нюнити, — сказав я. — Припустімо — тільки припустімо, — що я знайду для тебе якийсь спосіб^ зникнути звідси. А що ти робитимеш далі?

— Я знаю одне місце... аби лиш мені вибратись і не потягти за собою хвоста... Свою тачку я покину тут і поїду прокатною. А виїжджаючи з округи, поверну її і куплю якусь державну. Потім, на півдорозі до місця, куди я подамся, поміняю її на нову, торішнього випуску, з розпродажу. Тепер саме така пора, коли вони дешевшають, бо ось-ось з'являться найновіші моделі. Не задля того, звісно, щоб заощадити [173] бабки, а щоб менше впадати в очі. Місто, до якого я поїду, досить велике, але там ще безпечно.

— Еге ж, — мовив я. — Донедавна я чув таке про Вічіту. Одначе й там могло все змінитися.

Він сердито глипнув на мене.

— Ну ти, Марло, розумуй, та не дуже!

— Я розумуватиму стільки, скільки захочу. І ти мені своїх правил не накидай. Коли я беруся до діла, ніяких правил для мене не існує. А беруся я до нього за оцю косуху та за обіцяну решту — якщо все залаштую. Отож не заважай мені. Може, вони прознають і про мене. Якщо я поляжу, принесеш мені на могилку одну червону троянду. Взагалі я не люблю зрізаних квітів, волію милуватися ними в квітнику. Але одну квітку від тебе прийму, бо дуже ти приємний чолов'яга... Коли прибуває той літак?

— Надвечір. Він вилітає з Нью-Йорка о дев'ятій ранку. Певно, буде тут о пів на шосту чи десь так.

— Вони можуть летіти з пересадкою в Сан-Дієго чи в Сан-Франціско. А звідти й звідти літаків безліч. Мені потрібен буде помічник.

— Хай тобі чорт, Марло...

— Помовч. Я маю одну знайому дівчину. Дочку начальника поліції, що погорів через свою чесність. Вона не заговорить і під тортурами.

— Ти не маєш права ризикувати нею, — сердито сказав Іккі.

Я так здивувався, аж мені щелепа одвисла мало не до пупа. Я повільно повернув її на місце й проковтнув клубок у горлі.

— Ти диви, він має серце!

— Жінки не створені для брутального діла, — пробурчав Іккі.

Я взяв тисячну банкноту й хруснув нею, згинаючи навпіл.

— Вибачай, що не даю розписки, — мовив до Іккі. — Ні до чого тобі носити в кишені моє прізвище. А щодо брутального діла, то, дасть Бог, нічого такого не буде. Спробую обставити їх у часі. Тільки так можна чогось досягти. Тепер кажи, де ти зупинився, і викладай усе, що можеш пригадати, — прізвища, прикмети всіх виконавців, яких тобі будь-коли траплялося бачити на власні очі.

Іккі почав розповідати. Виявилося, що він з біса спостережливий. Одне було кепсько: спілка знала, кого він бачив. Нинішні виконавці мали бути незнайомі йому.

Закінчивши, він підвівся й мовчки простат мені руку. Я мусив потиснути її, але після того, що він сказав [174] про жінок, зробити це стало мені вже не так гидко. Долоня в нього була волога. Певно, така сама була б і моя, якби я опинився в його шкурі. Він кивнув головою і, не озвавшись більш ані словом, вийшов.

Ті будинок стояв на тихій вулиці в Бей-Сіті, хоча де ті тихі вулиці в наш розбурханий час, коли навіть пообідати годі без того, щоб якийсь співак чи співачка не виригнули на тебе з глибини утроби щось там про кохання, старомодне, як турнюри й кріоліни, або щоб електричний Хаммондорган не накидав тобі в суп своїх джазових присмак.

Невеликий одноповерховий будинок був чепурний, мов свіжовипраний фартушок. Моріжок перед ним — дбайливо підстрижений і навдивовижу зелений. На гладенькій й цементованій під'їзній доріжці не видно було ані плямки мастила, що його звичайно залишають, постоявши автомобілі, а живопліт обабіч мав такий вигляд, наче його щоранку опоряджав спеціальний перукар.

При білих дверях висів молоток у формі тигрячої голови, поруч було віконце з вічком, крізь яке господарі могли перемовлятися з кимось надворі, не відчиняючи самого віконця.

Я б радо віддав у заставу свою ліву ногу, аби тільки пожити в такому домку. Та навряд чи мені колись це випаде.

Усередині задзеленчав дзвоник, і за хвилину двері мені відчинила вона — в блідо-голубій спортивній кофтинці та білих шортах, досить-таки куценьких — це свідчило про довірчо-дружнє ставлення до гостя. Вона мала сіро-голубі очі, темно-руді коси й гарні риси обличчя. В сіро-голубих очах, як завжди, прозирала ледь помітна гіркота. Дівчина все ще не могла забути, що життя її батька занапастила лиха воля якогось бандитського верховоди з плавучого картярського дому й що через це померла її мати.

Вона знаходила в собі силу тамувати цю гіркоту, пишучи до глянсуватих журналів дріб'язкові оповідки про юне кохання, хоч таке життя було не для неї. Та й не мала вона справжнього життя. Тільки й того, що існувала, не дуже бідуючи й заробляючи досить грошей, щоб підтримувати це існування. Одначе в критичних ситуаціях виявляла не меншу витримку й винахідливість, ніж добрий поліцай. Звали її Енн Райорден.

Вона відступила трохи вбік, і я пройшов майже впритул повз неї. Але я теж маю свої принципи. Вона зачинила двері, вмостилася на широкій тахті й неквапливо [175] закурила — така собі лялечка, здатна сама припалити сигарету.

Я стояв, роззираючись по кімнаті. Деякі зміни тут були, але не багато.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав я.

— Тільки в таких випадках я тебе й бачу.

— До мене звернувся клієнт, колишній гангстер, що працював на спілку, або синдикат, або велику банду — називай як хочеш.