Олівець - Сторінка 4

[185]

— А коли не міг? Отже, опівночі я приїду по тебе. Будь напоготові. Де твоя машина?

— Стоїть перед будинком.

— Віджени її на бічну вулицю і надійно замкни. Де чорний хід твоєї нічліжки?

— Ззаду. Де ж би йому ще бути? Виходить на проїзд.

— Залиши свою валізу там. Ми вийдемо разом і рушимо до твоєї машини. А потім під'їдемо назад і заберемо валізу... чи валізи.

— А що, як їх хтось поцупить?

— Еге ж. А що, як тебе підстрелять? Що тобі дужче до вподоби?

— Гаразд, — буркнув він. — Я чекаю. Але ми дуже ризикуємо.

— Автогонщики теж ризикують. А хіба це їх спиняє? Вшиватися треба негайно, іншої ради нема. Годині о десятій погаси світло і старанно зібгай постіль. І добре б залишити по собі якісь речі. Не так буде видно, що втечу сплановано наперед.

Іккі буркнув, що все зробить, і я повісив трубку. Телефонна будка була знадвору добре освітлена — на бензозаправках вони завжди добре освітлені, — і я, перебираючи біля каси стосик дармових рекламних карт для автомобілістів, неквапливо й пильно розглянувся навколо. Нічого такого, що могло б мене занепокоїти, я не побачив. А тоді взяв для годиться карту Сан-Дієго й подавсь до свого взятого напрокат автомобіля.

На Пойнтер-стріт я залишив машину за рогом, пішки дістався до найнятого вбогого помешкання на другому поверсі і, не вмикаючи світла, сів біля вікна спостерігати за вулицею. Нічого підозрілого начебто не було. З умебльованого будинку навпроти, де оселився Іккі, вийшло двійко не бозна-яких шльондр, і їх підібрала машина найновішої моделі. Потім у той будинок увійшов якийсь чоловік, майже такого самого зросту й статури, як Іккі. Виходили й виходили інші люди. Загалом на вулиці було досить спокійно. Відколи відкрили рух по Голлівудському проспекту, мало хто ходить і їздить прилеглими "вулицями, окрім людей, що десь тут-таки й мешкають.

Була гарна осіння ніч — цебто гарна як на лос-анджелеський клімат, — досить ясна, проте далеко не суха. Не знаю, що сталося з погодою в цьому місті, але тепер вона зовсім не така, якою була, коли я сюди приїхав. [186]

Здавалося, до півночі ще далеко. Я не бачив, щоб поблизу хтось щось вистежував, не бачив і двох непримітно вдягнених чоловіків, які б цікавилися котримсь із шістьох умебльованих будинків у кварталі. Я був майже певен: якщо вони з'являться, то передусім приділять увагу моєму будинку, — але не мав певності, що Енн засікла саме виконавців або що звіт того жевжика своїм хазяям обернеться для мене добром — чи, навпаки, злом.

І хоч Енн могла сто разів помилитись, я підсвідомо відчував, що вона таки не схибила. Убивці не мали б причин критися, якби не знали, що Іккі попереджено. Та одна причина все-таки була: він приходив до моєї контори й привів за собою хвоста. Але ж усемогутні й зрозумілі боси спілки могли хіба лиш посміятися з того, що Іккі хтось попередив і що він звернувся до мене по допомогу. Для них я був такою дрібнотою, яку й розгледіти годі.

Опівночі я вийшов надвір, поминув два квартали, пильнуючи, чи не скрадається хтось позаду, а тоді перетнув вулицю й рушив до проїзду за будинком Іккі. Двері на чорному ході стояли незамкнені, ліфта не було. Я вибрався сходами на третій поверх, знайшов його помешкання й легенько постукав. Іккі відчинив двері, тримаючи в руці револьвер. Вигляд він мав зляканий.

Біля дверей стояли дві валізи, а далі під стіною — ще одна. Я підійшов і взяв її. Валіза була досить-таки важка, Я відкрив її — вона була незамкнена.

— Не турбуйся, — сказав Іккі. — Там усе, що потрібно чоловікові на три-чотири дні, сякі-такі шмотки, яких не здибаєш у крамницях готового одягу.

Я підняв ще одну валізу — з тих двох, що стояли біля дверей.

— Залишимо все це на чорному ході.

— Ми можемо піти й проїздом.

— Ми вийдемо в парадні двері. На той випадок, якщо нас пасуть — хоч я цього й не думаю, — ми просто двоє приятелів, що разом вийшли з дому. Тільки затям ось що. Обидві руки тримаєш у кишенях піджака, у правій — пістолет. Якщо хтось іззаду покличе тебе на ім'я — миттю обертайся і стріляй. Це може бути тільки вбивця. Я діятиму так само.

— Я боюся, — промовив Іккі своїм рипучим голосом.

— Я теж, коли тобі від цього легше. Але вибору в нас немає. Якщо до тебе заговорять, то лише зі зброєю в руках. Ні про що їх не запитуй. Відповідати словами вони не стануть. Якщо це буде тільки мій [187] куций знайомий, ми його кінчаємо й затягуємо в під'їзд. Зрозумів?

Він кивнув головою і облизав губи. Ми знесли вниз валізи й поставили їх надворі біля чорного ходу. Я повів очима по проїзду. Ніде ні душі, і до бічної вулиці зовсім недалеко. Ми повернулися в будинок і пройшли вестибюлем до парадних дверей. На Пойнтер-стріт вийшли з найнедбалішим виглядом — з таким виглядом дружина купує чоловікові краватку до дня народження.

Ніде ані поруху. Вулиця геть безлюдна.

Ми повернули за ріг і підійшли до прокатної машини Іккі. Він одімкнув дверцята. Потім я пішов з ним забрати валізи. Ми поклали їх у машину, рушили й виїхали на суміжну вулицю. Світлофори не працювали,, і, поминувши два чи три перехрестя, ми досягли виїзду на проспект. Там навіть тепер, серед ночі, був жвавий рух. У Каліфорнії повно людей, що завжди кудись поспішають. Якщо ти їдеш зі швидкістю меншою, ніж вісімдесят миль на годину, всі переганяють тебе. Якщо їдеш, як усі, то мусиш весь час дивитись у дзеркало заднього огляду, чи не наздоганяє тебе дорожній патруль. Одне слово, суцільна гонитва.

Іккі витискав помірковані сімдесят. Ми дісталися повороту на шосе N 66, і він звернув туди. Поки що все йшло без пригод. Я доїхав з ним до Помони.

— Забиватися далі мені ні до чого, — сказав я. — Тут я сяду на поворотний автобус, якщо він є, а ні — заночую в якомусь мотелі. Керуй до автосервісу, спитаємо, де автобусна зупинка. Вона має бути недалеко від шосе.

Він повернув і спинився посередині кварталу. Потім дістав гамана, взяв із нього чотири тисячні банкноти й простяг мені.

— Як на мене, то я на стільки й не наробив. Усе обійшлось надто просто.

Іккі засміявся, і на його пухкому обличчі відбилась боязка втіха.

— Не будь йолопом. Я ж бо злиняв. А ти й сам не знав, у що встряєш. Та, власне, твої халепи тільки починаються. Спілка скрізь має очі й вуха. Може, я й у безпеці, якщо добре стерегтимуся. А може, й не в такій уже безпеці, як гадаю. У кожному разі, ти зробив те, про що я просив. Отож бери цю капусту. Я її маю подостатком. [188]

Я взяв гроші й сховав до кишені. Він під'їхав до цілодобового пункту автосервісу, і ми довідалися, де автобусна зупинка.

— О другій двадцять п'ять приходить транзитний міжміський, — сказав черговий, подивившись у розклад. — Якщо буде вільне місце, вони вас заберуть.

Іккі підвіз мене до автобусної зупинки. Ми потисли руки, і він погнав назад до шосе. Я поглянув на годинник, знайшов ще відчинену винну крамничку й купив пляшку шотландського віскі. Потім надибав нічний бар і замовив подвійну порцію з водою.

Мої халепи тільки починалися, сказав Іккі. Він таки мав рацію.

Я поїхав до автостанції "Голлівуд", а там сів у таксі й подавсь до своєї контори. Водія попросив зачекати кілька хвилин. О такій пізній порі він був тільки радий з цього. Нічний черговий впустив мене до будинку.

— Пізно ви працюєте, містере Марло. Але ж ви завжди так, правда?

— Така вже робота, — сказав я. — Дякую, Джіммі. Піднявшись на свій поверх, я пошукав за дверима

пошту, але намацав тільки довгастий вузький пакуночок з позначкою "Спеціальна доставка" і поштовим штемпелем Глендейла. В ньому не було нічого, крім свіжозаструганого олівця — гангстерського знака смерті.

Я не взяв цього надто близько до серця. Коли вони справді мають такий намір, то не посилають попередження. Отож я зрозумів це просто як рішучу вимогу облишити справу Іккі. Можуть жорстоко побити. З їхнього погляду, це має бути доброю наукою. "Коли вже ми наштрикуємо когось на олівець, то кожному, хто спробує йому допомогти, буде непереливки". Ось що могло означати це послання.

Я подумав, чи не податися мені додому, на Юкка-авеню. Та ні, там буде надто самотньо. Чи, може, гайнути в Бей-Сіті, до Енн. Ще гірше. Якщо навести на її дім тих громил, вони не завагаються докласти рук і до неї.

Залишилося тільки наймане помешкання на Пойнтер-стріт, і то було для мене тепер справді найбезпечніше місце. Я зійшов униз до таксі й назвав водієві адресу за три квартали від того вмебльованого будинку. А діставшись туди, піднявся на свій другий поверх, роздягся й ліг спати. Ніщо не турбувало мене, крім зламаної матрацної пружини — вона муляла боки. [189]

Я пролежав без сну до пів на четверту ранку, обмірковуючи своїм великим мозком наявний стан речей. Лягаючи, я поклав револьвера під подушку, але то не місце для зброї, коли маєш подушку завтовшки як стосик паперу для друкарської машинки. Револьвер заважав мені, тож я витяг його і затиснув у правій руці. Досвід навчив мене тримати зброю напоготові навіть уві сні.

Прокинувсь я, коли надворі вже світило сонце, і почував себе так, наче замість тіла в мене шмат протухлого м'яса. Я потягся до ванної, облився холодною водою і витерся рушником, якого й не видно було, коли водиш хіба тільки ним збоку. То були справді пречудові апартаменти. Бракувало хіба тільки антикварного меблевого гарнітуру.

Нічого їстівного в помешканні не було, та якби Всевидющий Марло кудись відлучився, то цілком міг щось недобачити. Я мав із собою пляшку віскі. Отож відкоркував її, понюхав, але не зважився вжити на сніданок натщесерце, навіть якби спромігся влити в порожній шлунок, що поривався до стелі, мов повітряна куля.

Я позаглядав до стінних шафок — чи не залишив попередній пожилець, вибираючись поспіхом, бодай якогось сухаря. Марно. Та й не поліз би він мені в горлянку, навіть під віскі. Так я й сів голодний біля вікна спостерігати. А за годину чи десь близько того відчув, що ладен викликати чергового й відгризти йому руку.

Я одягся, подавсь за ріг до своєї прокатної машини й поїхав шукати якоїсь харчівні.

Подавальниця теж була не в дусі. Вона так тріпнула скатеркою, простеляючи її на стойці переді мною, що всі крихти, залишені попереднім відвідувачем, посипались на мене.

— Слухай, рибонько, — сказав я, — не будь така марнотратна.