Олівець - Сторінка 5

Поберегла б цей харч на чорний день. Усе, чого я хочу, — це двоє яєць, варених три хвилини, не більше, скибочка вашої знаменитої бетонної грінки, велика склянка томатного соку, дрібка чорного перцю та широка осяйна усмішка. І не давай більш нікому кави — може, я й сам усю вип'ю.

— У мене нежить, — відказала вона. — Краще не поганяйте, а то чхну — і наберетеся зарази.

— Будьмо приятелями. Я теж мав нелегку нічку. Вона криво посміхнулась і пішла до бічних дверей,

що вели на кухню. Це дало мені змогу побачити й решту її форм, доволі повних, щоб не сказати [190] надмірних. Але яйця я дістав саме такі, які люблю, а грінка була щедро полита розтопленим маслом.

— Чорного перцю немає, — сказала жінка. — Може, дати червоного? Миш'яку теж немає.

Я присмачив томатний сік червоним перцем, проковтнув яйця, випив дві чашки кави і вже ладен був залишити на чай нез'їдену грінку, та врешті передумав і натомість поклав двадцять п'ять центів. Така щедрість приємно вразила подавальницю. В цій забігайлівці на чай давали або десятицентовика, або нічого. Здебільшого нічого.

Коли я повернувся на Пойнтер-стріт, там усе було без змін. Я знову сів біля вікна. Десь о пів на дев'яту з будинку навпроти вийшов з невеликим портфелем у руці той схожий на Іккі зростом і статурою чоловік, якого я вже бачив напередодні. Ту ж мить із закритої синьої машини, що стояла біля тротуару, вискочило двоє. Вони були однакові на зріст, строго вдягнені, в низько насунутих м'яких капелюхах. Обидва вихопили револьвери.

— Гей, Іккі! — гукнув один. Чоловік обернувся.

— Прощавай, Іккі! — мовив другий.

Між будинками розляглися постріли. Чоловік повалився на асфальт і закляк. А ті двоє кинулись до своєї машини й погнали геть. Водночас я побачив, як посеред кварталу зірвався з місця великий лімузин і помчав поперед них.

Ще мить — і обидві машини зникли з очей.

Усе було зроблено щвидко й чисто. За винятком одної деталі — вони не завдали собі клопоту роздивитися.

І застрелили не того, кого треба.

Я швидко, майже так само, як і ті двоє, вискочив на вулицю. Навколо вбитого чоловіка вже зібралася невеличка юрба. Мені не треба було дивитися на нього, аби пересвідчитись, що він мертвий, — ті хлопці були професіонали. Та й не міг я його побачити на тротуарі по той бік вулиці, бо там з'юрмилися люди. Одначе я знав, який він має вигляд, і вже чув оддалік автомобільні сирени. Щоправда, то могли долинати й звичайні сигнали з бульвару Сансет, але ні. Отже, хтось уже зателефонував. їхати на підобідок поліцаям було ще зарано.

Я з валізкою в руці швидко завернув за ріг, убгався в залишений там прокатний автомобіль і натис на газ. У тому кварталі мене більш ніщо не тримало. Я міг уявити собі такі запитання: [191]

"Чого вас туди занесло, Марло? Ви ж маєте власний барліг, чи не так?"

"Мене найняв один колишній гангстер, що не поладнав з босами. На нього наслали вбивць".

"Не запевняйте нас, ніби він хотів стати на праведну путь".

"Цього я не знаю. Мене принадили його гроші".

"Заробити їх було не дуже важко, еге ж?"

"Минулої ночі я вивіз його з міста. Де він тепер, я не знаю та й не хочу знати".

"Вивезли з міста?"

"Я ж вам сказав".

"Атож... Тільки він лежить у морзі, подірявлений кулями. Придумайте щось краще. Чи, може, то не він у морзі?.."

І так далі, й таке інше. Звичайна поліційна балаканина. Все воно старе, як світ. Ні їхні слова, ні їхні запитання нічогісінько не важать. Просто вони довбають в одне місце, аж поки ти геть виснажишся й спіткнешся на якійсь деталі. А тоді радісно всміхаються, потирають руки й кажуть:

"Отут ви трішечки схибили, еге ж? То почнемо все спочатку".

Ні, чим далі від усього цього, тим краще. Я залишив машину на своєму постійному місці й пішов до контори. Там мене не чекало нічого, крім застояного повітря. Щоразу, входячи в цю пустку, я почував дедалі дужчу втому. І якого біса я не вступив на державну службу ще років з десять тому? Чи й усі п'ятнадцять. Мені ж не бракувало кебети здобути заочно адвокатський ступінь. У країні повно правників, що нездатні й скарги написати без посібника.

Отак я сидів у своїй конторі й подумки гриз себе. Та невдовзі згадав про олівець і заходився налаштовувати револьвер калібру 0,45 — найбільший з тих, якими я звичайно послуговуюсь, і дуже важкий. Потім набрав номер шерифової канцелярії і попросив до телефону Берні Оулза. Той узяв трубку. Голос його був невдоволений.

— Це Марло. Я вскочив у халепу... в справжню халепу, — сказав я.

— Навіщо повідомляти про це мене? — пробурчав він. — Тобі б уже слід до цього звикнути.

— Це така халепа, до якої звикнути годі. Я хотів би під'їхати до тебе і все розповісти.

— Твоя контора там, де й була?

— Там. [192]

— Я маю проїжджати поблизу, то заскочу до тебе. Він поклав трубку. Я відчинив обоє вікон. Легкий

вітрець доніс із сусіднього ресторанчика Джо Ійтса дух кави та задавненого жиру. Я ненавидів цей дух, ненавидів себе, ненавидів усе на світі.

Оулз не став затримуватись у моїй елегантній приймальні. Він постукав у внутрішні двері, і я впустив його до кабінету. Без зайвих церемоній він похмуро рушив просто до крісла для відвідувачів.

— Ну. Викладай.

— Ти чув коли-небудь про такого собі Іккі Россена?

— А чого б я мав про нього чути? Він що — у розшуку?

— Це колишній гангстер, що накликав на себе невдоволення верховодів. Вони наштрикнули його на олівець і, як це звичайно робиться, прислали сюди літаком двох крутих хлопців. А він найняв мене, щоб я допоміг йому вислизнути.

— Гарне мені дільце!

— Облиш, Берні.

Я закурив сигарету й дмухнув димом йому в обличчя. У відповідь на це він і собі взяв сигарету й почав її жувати. Берні ніколи не запалював сигарет, але просто-таки зжовував їх до решти.

— То слухай, — провадив я. — Припустімо, цей тип хоче стати порядною людиною — чи хай навіть не хоче. Він же має право на життя, коли сам нікого не вбив. А він каже, що не вбив.

— А ти йому й повірив, еге ж? Відколи це ти став таким святим та божим?

— Повірив я йому чи не повірив, не в тому річ. Я взявся йому допомогти. Не було підстав відмовлятися. Отож учора я й одна моя знайома дівчина взяли під нагляд літаки, що прибули до аеропорту. І вона засікла тих хлопців, а тоді провела їх до готелю. Була певна, що то вони. З вигляду саме те, що мало бути, аж до чорних черевиків. Ця дівчина...

— Ім'я вона має?

— Тільки для тебе.

— Якщо не порушила ніякого закону, кажи.

— її звуть Енн Райорден. Мешкає в Бей-Сіті. її батько був колись начальником тамтешньої поліції. І не поспішай називати його шахраєм, бо він був не з таких.

— Еге ж... Викладай решту. Тільки не тягни.

— Я найняв помешкання навпроти Іккі. Убивці були ще в готелі. Опівночі я вивів його з будинку й [193] одвіз аж до Помони. Далі він поїхав сам тією ж таки прокатною машиною, а я повернувся назад міжміським автобусом. І пішов у те помешкання на Пойнтер-стріт, якраз навпроти його пристановища.

— Якого біса? Його ж там уже не було.

Я висунув середню шухляду письмового столу й дістав з неї гостро заструганий олівець. Тоді написав на аркушику паперу своє ім'я і проштрикнув його олівцем.

— Тому що хтось надіслав мені оце. Я не думаю, що вони мене вб'ють, але, мабуть, хочуть дати мені доброї хлости, щоб відстрашити від таких вихваток на майбутнє.

— Вони знали, що ти встряв у це діло?

— Іккі привів за собою хвоста — такого собі шибздика, що прийшов потім до мене і впер мені в живіт ствола. Я трохи провчив його, але мусив відпустити. Отож і подумав, що там, на Пойнтер-стріт, мені буде безпечніше. Вдома ж я сам-один.

— Ну що ж, я теж не сиджу на місці, — сказав Берні Оулз. — І маю свої відомості. Отже, вони вбили не того.

— Такий самий зріст, така сама статура, і взагалі схожий. Я бачив, як вони його порішили. Не скажу напевне, що це були ті двоє з "Беверлі-Вестерна". Я ж сам їх доти не бачив. Просто двоє в темних костюмах та низько насунутих капелюхах. Потім вони вскочили в синій "понтіак", десь позаторішньої моделі, й рвонули геть, а попереду вихопився прокладати дорогу великий "каділак".

Берні встав і довгу хвилю дивився на мене.

— Не думаю, що тепер вони стануть морочитися з тобою, — сказав він. — Убито не того, кого треба. На якийсь час банда притихне. Знаєш, що я тобі скажу? Скоро наше місто буде майже таким самим гадючником, як нью-йоркський Бруклін і Чікаго. Ми можемо геть погрузнути в цій нечисті.

— Атож, заварюється з біса круто.

— Але ти не сказав мені нічого такого, Філе, що давало б змогу діяти. Я побалакаю з хлопцями із міського відділу розслідування вбивства. Навряд чи тобі загрожує справжня небезпека. Але ти очевидець убивства, їм це стане в пригоді.

— Я ж не зможу нікого впізнати, Берні. Вбитого чоловіка я зовсім не знав. А звідки тобі відомо, що вбито не того?

— Та ти ж сам мені й сказав, йолопе. [194]

— А я подумав, може, хлопці з міської поліції до чогось докопалися.

— Коли б і так, мені вони не сказали б. До того ж вони там не мають часу навіть вискочити перекусити. Поки відділ ідентифікації не встановить особу, для них той чоловік просто один з багатьох мертвяків у морзі. Але з тобою, Філе, вони охоче поговорять. їм страшенно подобається записувати свідчення на магнітофон.

Він вийшов, і двері за ним із шурхотом зачинились. А я сидів і міркував, чи не зробив дурницю, що розповів про все Берні. Або що взявся допомагати Іккі. П'ять тисяч зелененьких запевняли, що ні. Але ж і вони могли помилятись.

Хтось постукав у двері. То був рознощик телеграм. Я розписався, розгорнув бланк і прочитав:

ІДУ ФЛЕГСТАФ МОТЕЛЬ МІРАДОР — ЗДАЄТЬСЯ ВИСТЕЖИЛИ — НЕГАЙНО ПРИЇЖДЖАЙ

Я подер телеграму на дрібні клаптики й спалив їх у попільниці. Потім зателефонував до Енн Райорден.

— Кумедна вийшла історія, — сказав я їй і розповів усе, що сталося.

— Не подобається мені цей олівець, — сказала вона. — Не подобається й те, що вбито сторонню людину — мабуть, якогось бідолаху бухгалтера з дрібної фірми, а то б не жив він у такому районі. Даремно ти встряв у цю історію, Філе.

— Я врятував Іккі життя. Там, куди він подався, він зможе стати порядною людиною. Може змінити прізвище. Грошей йому не бракує, судячи з того, скільки він мені заплатив.

— Я кажу, не подобається мені олівець.