Олівець - Сторінка 3

Ну, а тепер біжи додому.

— Хіба я не заробила вечерю, а може, й поцілунок?

— Іншим разом. І якщо погано пильнуватимешся, то дістанеш і зверх того.

— А ти тепер перебереш їх на себе й почнеш пасти?

— Якщо це ті, що ми думаємо, то вони пастимуть мене. Я вже найняв помешкання через вулицю навпроти Іккі — в отому кварталі на Пойнтер-стріт, де стоять упритул шість дешевих умебльованих будинків. Б'юсь об заклад, що повії там кишма-кишать.

— Вони тепер скрізь кишать.

— Бувай здорова, Енн. До побачення.

— До того, як тобі знов буде потрібна допомога.

Вона поклала трубку. Я теж. Енн мене вражає. Надто розумна, як на таку гарненьку. Схоже на те, що всі гарненькі жінки розумні.

Я зателефонував Іккі. Його не було. Я налив собі з пляшки, що була в конторі, випив, півгодини посидів, покурив, а тоді подзвонив знову. Цього разу я його застав.

Я розповів йому, як стоять справи, і висловив надію, що Енн узяла на гачок тих, кого треба. Сказав й про найняте помешкання.

— Витрати мені відшкодуються? — спитав наприкінці.

— П'ять косух покриють усе з верхом.

— Якщо я зароблю і отримаю їх. Я чув ніби ти маєш чверть мільйона, — сказав я наздогад.

— Може, й так, друзяко, але як до тих бабок добутися? Хлопці нагорі знають, де вони лежать. Доведеться довго чекати, поки все вгамується.

Я сказав: гаразд, хай буде так. Сам я давно вже чекав. Звісно, я й не сподівався отримати решту грошей, оті чотири тисячі. Такі, як Іккі Россен, у рідної матері золоті зуби викрадуть. Певно, трохи золота він мав і десь у собі, але "трохи" — слово розтяжне.

Наступні півгодини я намагався обмірковувати план дій. Але не міг придумати нічого, що обіцяло б певний успіх. Минала вже восьма, і треба було попоїсти. Навряд чи ті типи кудись подадуться до ранку. А вранці вони доконче проїдуть повз будинок, де оселився Іккі, і розвідають околиці.

Я вже зовсім намірився був іти з контори, коли це біля дверей приймальні пролунав дзвінок. Я відчинив проміжні двері. Посеред приймальні стояв невеличкий на зріст, брутального вигляду чоловік і, заклавши руки [181] за спину, похитувався на підборах. Він усміхнувся, але це вийшло в нього погано. Потім ступив до мене.

— Філіп Марло?

— А хто ж би ще? Чим можу бути корисний?

Він підступив зовсім близько, тоді швидко випростав з-за спини руку з пістолетом і впер його дуло мені в живіт.

— Тим, що відкинешся від Іккі Россена, — відказав він голосом, що цілком пасував до його обличчя. — А ні — то дістанеш повне черево свинцю.

То був аматор. Коли б він зупинився футів за чотири від мене, то, може, чогось і досяг би. Я звів руку, вийняв з рота сигарету й безтурботно затис її між пальцями.

— Звідки ти взяв, що я знаю якогось Іккі Россена? Він засміявся й тицьнув мене пістолетом у живіт.

— Ач, чого захотів! — Глумлива посмішка, дешевий тріумф од відчуття своєї сили, коли тримаєш у руці важкого пістоля.

— Було б усе-таки чесно сказати мені.

Він розтулив був рота, щоб знов осадити мене, і тоді я упустив сигарету і викинув руку вперед. Я вмію це робити дуже швидко, як припече. Є мастаки й ще меткіші, але вони не з тих, що тицяють пукав-кою тобі в живіт.

Я перехопив його руку з пістолетом і затис її, а воднораз двигонув його коліном між ноги. Він хлипнув і зігнувся навпіл. Я викрутив його руку й забрав пістолета. А тоді завів свою ногу за його, зробив підсічку, і він опинився на підлозі.

Він лежав, підібгавши коліна до живота, кліпав очима з подиву та болю й зі стогоном качався з боку на бік. Я нахилився, вхопив його за ліву руку й поставив на рівні. Я переважав його на шість дюймів зростом і фунтів на сорок вагою. Треба було їм вибрати здоровішого й краще підготовленого посильного.

— Ходімо до мене в кабінет, — сказав я. — Трохи побалакаємо, та й хильнеш чогось, щоб швидше оклигав. Іншим разом не підходь до супротивника надто близько, щоб він міг дістати твоєї руки зі зброєю. Ану дай гляну, чи нема при тобі ще якоїсь залізяки.

Більш нічого при ньому не було. Я підштовхнув його до дверей кабінету, а тоді до крісла. Він уже трохи відсапався. Потім дістав носовика й утер обличчя.

— Іншим разом... — процідив він крізь зціплені зуби. — Іншим разом...

— Не будь таким оптимістом. Це роль не для тебе. [182]

Я налив у паперовий стаканчик шотландського віскі й поставив перед ним. Тоді взяв його 0,38, вийняв магазин і висипав патрони в шухляду письмового столу. Засунув магазин на місце й поклав пістоля на стіл.

— Забереш, коли підеш звідси... якщо підеш...

— Негоже так чинити, — буркнув він, усе ще відсапуючись.

— Еге ж. Зате вельми гоже пуляти в людину з пістолета. Ну, то як же ти сюди втрапив?

— Так я тобі й скажу.

Не будь дурнем. Я маю друзів. Не багато, але кількох маю. Отож можу притягти тебе за збройний напад, і тоді сам знаєш, що буде. Навіть якщо суд випустить тебе під заставу, тобі однаково гаплик. Твої хазяї не дарують провалів. Ну, то хто тебе послав і як ти вийшов на мене?

— Іккі на гачку, — похмуро сказав бандит. — Він лопух. Я спокійнісінько йшов за ним назирці аж сюди. А чого це він попхався до приватного детектива? Нагорі захотіли знати.

— Ну-ну, далі.

— Іди ти...

— Подумай добре. Мені не обов'язково вдаватися до закону. Я можу вичавити з тебе все, що треба, цю ж мить і тут-таки.

Я підвівся з крісла, і він виставив перед собою долоню.

— Якщо ти мене порішиш, сюди заявиться двоє справжніх громил, те ж саме буде, якщо я не доповім нагору. Ти не маєш на руках великих козирів. Це тобі тільки здається, — сказав він.

— Тобі нема чого доповідати. Якщо той Іккі і приходив до мене, ти не знаєш навіщо і не знаєш, чи я взявся на нього працювати. Коли він гангстер, то це не мій клієнт.

— Він приходив, щоб ти спробував урятувати його шкуру.

— Від кого?

— Про це говорити зась.

— А ти не бійся. Язик у тебе начебто добре підвішений. І скажи своїм хазяям, що з кожним громилом, якого вони до мене підішлють, буде те саме, що сьогодні з тобою. — У моєму ділі часом доводиться трохи прибрехати. От і тепер я прибрехав. — А чого на того Іккі так напалися, чим він завинив? Чи про це теж зась говорити? [183]

— Гадаєш, ти такий уже великий боєць, — вишкірився він, потираючи рукою те місце, куди я двигнув коліном. — У моїй команді ти приза не взяв би.

Я засміявся йому в лице. Потім схопив за зап'ясток його праву руку й викрутив її за спину. Він заскреготав зубами. Лівою рукою я сягнув йому до внутрішньої кишені й видобув звідти гамана. Тоді пустив його руку. Він швидко шаснув нею до пістолета на столі, але я щосили рубонув йому по руці ребром долоні. Він упав у крісло й злісно загарчав.

— Свою пукавку ти забереш, — сказав я. — Тоді, коли я її тобі віддам.

У гамані я знайшов шоферські права на ім'я Чарлза Гікона. Та це нічого мені не давало. Таких шибздиків звичайно кличуть на прізвиська. Цього, певне, прозивали, Коротуном, чи Хирляком, чи Недомірком, чи, може, й просто "гей ти". Я кинув гамана назад до нього. Гаман упав на підлогу. Цей недотепа навіть не спромігся зловити його.

— Чортзна-що, — сказав я. — Видно, там у вас почали дуже ощадити, коли доручають таким, як ти, щось більше, ніж збирати недокурки.

— Ах ти ж...

— Ну гаразд, стерво. Забирайся під три чорти. Ось твоя залізяка.

Він узяв пістолета, з хвилину морочився, застромлюючи його за пояс штанів, потім підвівся, метнув на мене найлютіший погляд, який тільки мав у запасі, і недбало, наче кишеньковий злодій після вдатної крадіжки, попростував до дверей.

Від порога він обернувся й знову глипнув на мене злими очицями.

— Бувай, рогатику. І не таким роги скручували.

По цих блискучих прощальних словах він одчинив двері й виплив за поріг.

Трохи перегодя я замкнув кабінет, від'єднав дзвоник, погасив скрізь світло й теж пішов. Нікого схожого на душогуба я довкола не побачив. Отож спокійно поїхав додому, спакував валізу й подався на станцію автосервісу, де мене добре знали й начебто навіть любили. Там я залишив свою машину й пересів у прокатний "шевроле". Ним я доїхав до Пойнтер-стріт, заніс валізу до занедбаного помешкання, що його найняв удень, а сам гайнув вечеряти в рестс тш "Віктор". Годинник показував дев'яту, і їхати до ~ й-Сіті, щоб узяти з собою Енн, було вже запізно. [184]

Повертаючись на Пойнтер-стріт, я поклав на сидіння поруч пістолет і почав петляти вулицями, об'їжджаючи цілі квартали й раз по раз зупиняючись. Та, як я допевнився, ніхто мене не переслідував.

Потім я спинився на бульварі Сансет біля бензозаправки й подзвонив з телефонної будки Берні Оулзові. Той саме збирався їхати додому.

— Берні, це я, Марло. Давненько ми з тобою не стиналися. Я вже й занудився в самотині.

— То одружися. А я тепер головний слідчий у шерифовій конторі. Без п'яти хвилин капітан, ось тільки іспити складу. Мені вже наче й не личить водитися з приватниками.

— Ну, з цим давнім знайомим усе-таки побалакай. Мені потрібна допомога. Я взявся за одну слизьку справу, і мене запросто можуть уколошкати.

— І ти, само собою, сподіваєшся, що й я в неї залізу?

— Облиш, Берні. Я ж ніколи не був поганцем. Річ у тім, що я намагаюся врятувати колишнього гангстера від підісланих убивць.

— Як на мене, чим більше вони виб'ють одні одних, тим краще.

— Еге ж. Так от, якщо я тобі дзенькну, мчи на допомогу або надсилай двійко добрячих хлопців. Ще маєш час їх натаскати.

Ми обмінялися ще кількома добродушними грубощами й поклали трубки. Потім я набрав номер Іккі Россена. У трубці озвавсь його рипучий, неприємний голос:

— Слухаю, говоріть.

— Це Марло. Десь над північ будь готовий у дорогу. Ми вистежили твоїх товаришочків, вони окопались у "Беверлі-Вестерні". На твою вулицю до ранку навряд чи поткнуться. Май на увазі, вони не знають, що тебе попереджено.

— Усе одно ризик є.

— Чорт забирай, ідеться ж не про недільну прогулянку за місто. Ти був необачний, Іккі. Тебе пасли до самої контори. Тепер у нас обмаль часу. Він якусь хвилю мовчав, і я чув його віддих.

— Хто мене пас? — запитав нарешті.

— Якийсь дурноверхий недоросток. Тицьнув мені в живіт свою пукавку, і я мав мороку забирати її в нього. Можу тільки припускати, що вони зумисне послали такого йолопа, бо не хотіли, аби я надто багато взнав, якщо не знав того доти.

— Можеш ускочити в халепу, друзяко.