Олівець - Сторінка 7

Там ішлося про одного хлопця з Мілвокі, який повстав проти верховоди місцевої банди і його щочверть години нещадно били. Я розважив, що після того обличчя в нього мало б бути потрощене до кісток, але вже в наступному розділі він виявився цілісінький і веселий, як жайвір.

Тоді я запитав себе, навіщо марную час на цю муру й чи не краще було б завчати напам'ять "Братів Карамазових", а не знайшовши на це розумної відповіді, погасив світло й заснув.

О пів на сьому я поголився, прийняв душ, поснідав і вирушив до Флегстафа. Дістався туди саме під обідню годину й відразу побачив у ресторані Іккі, що сидів і наминав гірську форель. Я сів навпроти нього. Моя поява його видимо здивувала.

Я й собі замовив форель і взявся їсти її, розбираючи ззовні, так, як належить. Коли витягти спершу хребет з кістками, смак виходить не той.

— Ну, що там? — спитав Іккі з напханим ротом. Вихований їдець.

— Ти читаєш газети?

— Тільки спортивну сторінку.

— Ходімо до тебе в номер, там поговоримо.

Ми заплатили кожен за свій обід і перейшли до гарного подвійного номера. Мотелі нині стають такі добрячі, [200] що чимало готелів виглядають проти них доволі вбого. Ми сіли й закурили сигарети.

— Ті два типи знялися рано-раненько й поїхали на Пойнтер-стріт. А там стали чатувати в машині біля твоєї нічліжки. Та їх недосить ретельно настановили, і вони пришили якогось чолов'ягу, трохи схожого на тебе.

— Оце маєш! — вишкірив зуби Іккі. — Але ж про це дізнаються лягаві, і спілка теж дізнається. Отож мій вирок лишається в силі.

— Певно, ти вважаєш мене за дурня, — сказав я. — То я таки дурень.

— Я вважаю, що ти блискуче зробив своє діло, Марло. То чого ж би я мав вважати тебе за дурня?

— Яке я зробив діло?

— Дуже спритно вивіз мене звідти.

— А ти що — не міг би впоратись з усім тим сам?

— Та зміг би, якби добре повелося. Одначе непогано мати помічника.

— Ти хочеш сказати — дундука.

Обличчя його спохмурніло. А в рипучому голосі почулося невдоволення.

— Не зрозумів. То, може, повернеш мені одну-дві з тих косух? У мене не так вільно з бабками, як я думав.

— Поверну, як рак свисне.

— Не треба так зі мною, — мало не зітхнув він і блискавично вихопив пістоля.

А мені й вихоплювати не треба було. Свого я вже міцно стискав у кишені.

— Даремно я дав пошити себе в дурні, — сказав я. — Сховай свою залізяку. З неї ти матимеш не більшу поживу, ніж з грального автомата у Вегасі.

— Неправда. Ті автомати частенько викидають чималий куш. А то б ніхто не грав.

— Скажи краще — ріденько. А тепер слухай мене, і слухай уважно.

Іккі знову вишкірився. Його вже давно дожидав зубний лікар.

— Ця справа заінтригувала мене, — почав я невимушено, мов Філо Венс у котрійсь із Ван-Дайнових історій, але з куди розумнішими думками в голові. — По-перше, чи можливо взагалі таке зробити? По-друге — якщо можливо, то чим воно скінчиться для мене? Але поступово я добачив дрібні деталі, що псували всю картину. Чому ти взагалі припхався до мене? Ваша спілка не наївна. Навіщо було посилати на таке діло отого малого шибздика Чарлза Гікона, чи [201] як там він зве себе по четвергах? Чому такий стріляний горобець, як ти, міг дати комусь пасти себе, йдучи на такий небезпечний зв'язок?

— Ти мене просто вбиваєш, Марло. Такий розумний, що аж дурний, не зміг відрізнити чорного від білого. Іду в заклад, що, повернувшись у свою вшиву контору, ти тішився тими п'ятьма косухами, наче кіт валер'янкою, і обціловував кожен папірець.

— Після твоїх рук — ні. Ну, а чому мені надіслали олівця? Серйозну, небезпечну погрозу. Це мало підсилити враження від усього іншого. Але, я сказав тому дженджикові з Вегаса, коли справді мають такий намір, то попереджень не присилають. До речі, він теж приніс із собою залізяку. "Вудсмен" двадцять другого калібру з глушником. Я мусив доводити, що краще буде її сховати. І він послухався. А потім почав вимахувати в мене перед носом косухами, щоб я розшукав тебе й сказав йому, де ти ховаєшся. Такий собі вичепурений, гожий із себе посильний від кодла брудних пацюків. їх підтримує грішми жінота із християнської ліги тверезості й продажні політикани, а вони навчилися примножувати ті гроші й дедалі набирають ваги. Уже сьогодні їх годі зупинити. Але вони були й залишаться брудним пацючим кодлом. І завжди чують нюхом, де можна діяти непомильно. В цьому є щось нелюдське. Кожна людина має право помилятися. А пацюки — ні. Вони повинні всякчас бути несхибними. Інакше їм не вижити.

— Не второпаю, про що це ти розбалакуєш. Ото й тільки, що довго та нудно.

— Гаразд, дозволь я тобі розтлумачу. Одного малого злидня з Іст-Сайду затягають у котрийсь із нижчих підрозділів банди... Ти знаєш, що таке підрозділ, Іккі?

— В армії служив, — осміхнувся він.

— Той хлопець виростає в банді, але до кінця він ще не зіпсутий. Не зовсім зіпсутий. Отож намагається вирватись із цього кодла. Переїздить у наші краї, змінює ім'я, знаходить якусь дрібну роботу й живе собі тихенько в дешевому вмебльованому будинку. Але банда нині має своїх людей у багатьох місцях. Хтось із них здибує його і впізнає. Може, якийсь роздрібний торговець наркотиками, чи агент букмекерської контори, чи нічна краля. Отож верховоди банди, або назвемо її спілкою, сидять, попахкують сигарами й кажуть: "Даремно той Іккі так повівся. Справа ця, звісно, дрібна, бо й сам він дрібнота. Але ми такого не потерпимо. Це розхитує дисципліну. Пошліть-но двійко хлопців, і хай наштрикнуть [202] його". Але кого посилають? Двох таких, що всім уже набридли. Надто давно муляють очі. А ті можуть схибити чи підібгати хвоста. Чи, може, їм до душі вбивати. Це теж погано. Такі бувають надто необачні. Найкращі виконавці не схильні ні до того, ні до того. І ось ці двоє уже готові вирушити. Одначе було б незле заразом прищикнути й одного тамтешнього типа, на якого спілка давно має зуба, бо він виказав бандита на прізвище Ларсен. Влаштувати такий собі хитромудрий жартик, що їх дуже полюбляє спілка. "Слухайте, хлопці, ми навіть маємо час трохи погратися з тим приватним нишпоркою". І посилають фальшивку.

— Брати Торренси — ніяка не фальшивка. То справжні бійці. Вони це не раз доводили... дарма що тепер помилилися.

— Та не помилилися. Вони таки дістали Іккі Россе-на. А от ти в цій справі — підсадна качка. І тепер тебе чекає арешт за співучасть у вбивстві. Та це ще не найгірше. Спілка витягне тебе з-за ґрат і сама зітре порох. Ти ж бо своє завдання провалив — не спромігся заманити мене в пастку.

Його палець ворухнувся, натискаючи на спусковий гачок. Я вистрілив і вибив у нього з руки револьвера. Мій пістолик у бічній кишені піджака був хоч і невеличкий, але з такої відстані бив влучно. Та й не випадало мені того дня стріляти невлучно.

Він тихенько застогнав і, піднісши руку до рота, став її смоктати. Я підступив і чимдуж садонув його в груди. Ґречне поводження з убивцями до мого репертуару не входить. Він заточився назад і, чіпляючись ногами за підлогу, відлетів на чотири чи п'ять кроків. Я підняв його револьвер і, наставивши на нього, промацав усі місця — не тільки кишені й кобури, — де чоловік може сховати ще якусь зброю. Він був порожній — принаймні з цього погляду.

— Що ти хочеш зі мною зробити? — жалісно спитав він. — Я ж тобі заплатив. Ти чистий. Я" тобі добряче заплатив.

— У кожного з нас власні проблеми. У тебе — зберегти своє життя. — Я видобув з кишені наручники, заломив йому руки за спину й заклацнув браслети. На правій руці була кров. Я витяг з його нагрудної кишеньки носовичка, обв'язав подряпину, а тоді підійшов до телефону й викликав поліцію. [203]

Мені довелося затриматись у Флегстафі на кілька днів, проте я не нарікав, бо мав нагоду ласувати фореллю, виловленою на висоті вісім чи дев'ять тисяч футів. Окружний прокурор штату Арізона був ще молодий чоловік з проникливими очима, а начальник місцевої поліції — такий здоровило, яких я ще зроду не бачив. Звідти я зателефонував Енн Райорден і Берні Оулзові.

Потім я повернувся в Лос-Анджелес і запросив Енн до ресторану "Романофф" на вечерю з шампанським.

— Одного я не розумію, — сказала вона за третім келихом шипучки. — Чому вони втягли тебе в цю справу й навіщо знадобився фальшивий Іккі Россен? Можна ж було просто загадати тим двом душогубам зробити своє діло.

— Важко сказати. Може, їхні боси почувають себе настільки впевнено, що їх часом веде на отакий своєрідний гумор. А може, той Ларсен, що втрапив до газової камери, був значнішою персоною, ніж здавалося. На моїй пам'яті лише трьох чи чотирьох великих гангстерів присудили до електричного стільця, шибениці чи газової камери. А в тих штатах, де замість страти застосовують довічне ув'язнення, як-от у Мічігані, — й жодного не пригадаю. Якщо Ларсен справді був більшою птицею, ніж усі думали, то вони цілком могли ще тоді поставити мене на чергу.

— Але навіщо було стільки зволікати? — запитала Енн. — Вони мали б одразу з тобою розправитись.

— Вони можуть дозволити собі й почекати. Хто до них підступиться? От хіба що вони самі десь схиблять.

— І сядуть за несплату прибуткового податку?

— Еге ж, як ото Ел Капоне. Той Капоне був винен у смерті сотень людей, і багатьох із них убив він сам. А от щоб узяти його, довелося вдаватись до податкової інспекції. Одначе спілка дуже рідко припускається таких похибок.

— Крім особистого шарму, мені подобається ще одна твоя риса: коли ти не знаєш відповіді на щось, ти її вигадуєш.

— Мене турбують гроші, — сказав я. — Оті їхні брудні п'ять тисяч. Що мені з ними робити?

— Не будь ти все життя таким чистоплюєм. Ти ж заробив ці гроші, ризикував за них життям. А тепер можеш вкласти їх в акції якоїсь страхувальної компанії, от і відмиєш. Як на мене, така кінцівка буде цілком у дусі цього веселенького жарту. [204]

— Ну гаразд, а скажи мені ти, з якого це доброго дива вони раптом так натисли на газ.

— Просто ти маєш більшу вагу, ніж собі гадаєш. А чом не припустити, що на газ натис сам отой фальшивий Іккі? Судячи з усього, він якраз із таких мудрагелів, які нічого не вчинять по-простому, без викрутасів.

— Коли це так і він діяв на власну руку, спілка його добряче приголубить.

— Якщо цього не зробить окружний прокурор. А втім, мені байдужісінько, що з ним буде.