Пастка - Сторінка 8

Блаунт дуже пишався тим, як спритно вони з Грегорі справ-ляіоться з усією цією історією. Не раз, навіть у присутності дівчини, він казав, що в цьому є спортивний інтерес, принадність азартної гри і що Імоджін їх не обдурить, а все це помагає весело проводити час, хоч, може, його власне життя і життя Грегорі чи принаймні їх репутацію поставлено на карту.

— Дій — ось моя порада,— усе казав Блаунт, захоплений подіями.— Хай вона як слід у тебе закохається. Добийся, щоб вона свідчила на твою користь. Спробуй дістати від неї справжні свідчення, написані чорним по

білому. Який це був би козир у виборчій кампанії, коли б уже тебе примусили з нього піти.

При всій своїй благодушності Блаунт був практичним і завбачливим політиком.

Але Грегорі не міг собі уявити, як він це зробить. Дуже вже вона йому подобалась. Ніколи не була вона такою чуйною, такою близькою до нього, як тепер. На прогулянці вони з Блаунтом стали глузувати з Імоджін, з її ролі в усій цій історії, питали, чи нема поблизу блакитної машини, чи розставлено по місцях садівників і кого сховано он за цим деревом або за тим будинком.

— Нащо вам марно з нами гаяти час, коли ви не зовсім підготувались? — казали вони.

Вона ставилась до всього поблажливо, навіть сміялася і в свою чергу глузувала з них.

— Стережіться! Он, бачите, йде шпигун!—вигукувала вона, побачивши торговця з візком чи наймита з тачкою.

Усе це починало скидатись на фарс, але Грегорі з Блаунтом вирішили, що в цьому фарсі є своя чарівність. Мабуть, вони так замучили її партнерів, що незабаром ті вийдуть з гри. В усякому разі, обидва на це надіялись.

Та тільки-но вони прийшли до висновку, що змова не така вже й страшна і, як видно, справа йде до кінця, а місіс Грегорі сповістила, що незабаром вона зможе повернутися, як раптом сталося щось несподіване. Якось увечері Блаунт, Грегорі та Імоджін поверталися з однієї із своїх прогулянок, які тёЬер не були такими тривалими, як раніш; вірний своєму правилу ні в якому разі не діяти за якоюсь твердо встановленою системою, яка дала б можливість їх ворогові підмітити і використати їхні звички, Блаунт минув головні ворота і виїхав на бічну доріжку, що вела до самотнього під'їзду, прикритого з обох боків високим живоплотом і пухнастими соснами. Вірні рішенню ніколи не розлучатись у таких обставинах, вони попростували слідом за Імоджін до дверей після того, як Блаунт замкнув машину, щоб її не вкрали під час його відсутності.

На східцях під'їзду вони трохи затримались, почали глузувати з Імоджін, що ось, мовляв, іще один вечір минув спокійно, тільки садівники, бідолашні, мабуть, замучились, ганяючись за ними до пізньої ночі і нишпорячи в темряві, та Імоджін заявила, що вона втомилася і їй час додому. Вона посміялася з їх самозадоволення.

— Ви обидва думаєте, що розумніших за вас нема? —

трохи втомлено усміхнулась вона.— Вам пішло б на користь, якби з вами обома що-небудь трапилося,— занадто вже ви розумні.

— Серйозно? — ледве стримуючи сміх, сказав Блаунт.— Ну, не варто з цього приводу влаштовувати .нічних конференцій. Нащо вам втрачати ранній сон?

А Грегорі додав:

— Далебі, Імоджін, у вас стільки роботи, ви повинні поберегти себе.

— Та замовчіть ви і йдіть додому,— засміялася вона, простуючи до дверей.

Але не пройшли вони і ста п'ятдесяти футів бічною тінистою доріжкою, як вона, задихавшись, наздогнала їх. Почувши її кроки, вони обернулись.

— Слухайте! — наблизившись, кокетливо сказала вона.— Мені так незручно вас турбувати, але хтось замкнув двері, і я не могла ні відчинити їх, ні достукатись. Може, хто-небудь з вас піде зі мною і допоможе?— І побачивши, що обидва повернули, вона додала:—Ах, правда. Я й забула. Ви ж ніколи не розлучаєтесь!

Блаунт пирхнув. Усміхнувся і Грегорі. Не можна було втриматись. Іноді все це виходило просто безглуздо,— ось як тепер, наприклад.

— Але уявіть собі,— пожартував Грегорі,— можливою двері так щільно зачинилися, що ми зможемо відчинити їх тільки з'єднаними зусиллями?

Побачивши, що Б^аунт справді ладен іти, він передумав.

— Мабуть, я й сам зможу відчинити двері. Не турбуйся цього разу. Однаково ж я йду додому,— додав він.

• Він подумав, що непогано було б побути з Імоджін сам на сам хоча б кілька хвилин...

Блаунт залишив їх, застережливо підморгнувши і весело побажавши їм на добраніч. За весь час спільного перебування в готелі вони ні разу не наважились так поводитись, але тепер, як видно, не було підстав турбуватися. Грегорі ніколи ще не почував такої близькості до Імоджін, як цього вечора. Вона здавалася особливо щирою, радісною, веселою. Вечір був душний, але приємний. Вони говорили про дрібниці, жартували, і йому захотілось побути з нею ще трохи. Вона якось увійшла в його життя й була таким милим товаришем, — чи йому просто так здавалося. Він узяв її під руку.

— А хороше було в Берклі,— сказав він, думаючи про готель, звідки вони щойно приїхали. — Красивий парк.;, і ця музика! Чудово, правда ж? (Вони там танцювали).

— Літо незабаром мине,— зітхнувши, сказала вона,— і мені доведеться повернутись додому. Як було б добре, якби воно ніколи не кінчалось. Мені хотілося б жити тут завжди, ось так, як тепер, разом з вами.— Вона спинилася, подивилась на верховіття дерев, глибоко зітхнула і простягнула перед собою руки.— Подивіться на цих світлячків,— промовила вона,— правда, вони чудесні? — Вона відступила на крок, стежачи за світлячками, що мигтіли серед дерев.

— Може, посидимо трохи? — запропонував він, коли вони підійшли до під'їзду.— Ще не пізно.

— Ви серйозно? — радісно спитала вона.

— Розумієте, я стаю таким дурнем, що хочу вірити вам. Хіба це не дурість? Але я навіть рискну побути з вами хвилин п'ятнадцять.

— Мені хотілося б, щоб ви обидва хоч коли-небудь перестали дражнити мене,— прохально сказала вона.— Мені хотілося б, щоб ви навчились довіряти мені й іноді розлучалися з Блаунтом: адже скільки разів я казала вам, що не збираюсь робити нічого, що могло б завдати вам шкоди, не попередивши вас про це.

Грегорі, задоволений, подивився на неї. Він був зворушений, йому було жаль її і ще більше самого себе.

Він розумів, що мимоволі, незважаючи на дружину й дитину, ступив на шлях, на який не повинен був ступати, і разом з тією, яку він, по совісті, не міг поважати. Він прекрасно усвідомлював, що ні тепер, ні будь-коли в майбутньому їм не бути разом. І все ж він барився.

— Ну от, нарешті ми й самі,— промовив він.— Тепер ви можете робити вашу чорну справу: мене нема кому захистити.

— Це було б вам наукою, пане хитрун. Якби я запропонувала вам посидіти зі мною хвилинку, то ви уявили б, що за "кожним деревом ховається шпигун. Смішно казати, як ви поводитесь. Але як би там не було, а вам доведеться почекати, поки я піднімуся нагору змінити туфлі. Тиснуть страшенно, не можна терпіти. Якщо хочете, пройдіть туди, до веранди, або я повернусь сюди. Я на хвилинку. Не заперечуєте?

— Ну, звичайно, ні,— погодився він, думаючи про те,

що веранда — надто затишне місце, тут, біля під'їзду, безпечніше. — Будь ласка, біжіть. Але краще повертайтесь сюди. Я тут поки що покурю.

Він вийняв сигару і збирався, зручно влаштуватися, але вона вернулась.

— Вам доведеться відчинити мені двері,— сказала вона.— Я зовсім забула про них.

— Ах, правда, ну звичайно.

Він підійшов до дверей, пошукав спочатку великого ключа, що цього пізнього часу завжди висів збоку, і, не знайшовши його, глянув на замок. Ключ був там.

— Це я. пробувала відчинити,— пояснила Імоджін.

Він узявся за ключ, і, на його подив, замок піддався

без будь-якого зусилля з його боку. Він обернувся і глянув на неї.

— Здається, ви казали, "що двері не відчиняються,— промовив він.

— Раніш не відчинялися. Не знаю, чому тепер замок піддався, а тоді я не могла відімкнути. Можливо, хто-не-будь пройшов тут з того часу. Ну, я побіжу і зараз же повернуся.— Вона побігла вгору широкими сходами.

Грегорі повернувся на попереднє місце; йому було трохи смішно, але й на думку не спадало, що в цьому є щось чудне чи недобре. Все могло бути саме так, як вона казала. З замками бувають несподїванки; а може, хто-небудь уже виходив і відчиняв двері. Нащо завжди морочитися сумнівами? Можливо, що вона справді любить його, як давала це зрозуміти, або дуже закохана і нікому не дозволить скористатися, нею, як зброєю проти нього. Цілком можливо. Ні, справді, розсудливо міркував він, вона тепер зовсім не така, якою він спочатку вважав її і якою вона тоді була; потрапила в тенета власних почуттів і, підкоряючись йому, почала поводитись зовсім не так, як розраховувала. Якби не був він жонатий так щасливо, може, з цього що-небудь вийшло б, думав він.

Темно-зелена стіна дерев, що стояла перед ним, жовте світло з скляної кулі, вставленої в стелю, світляки й стрекіт цикад — усе заспокоювало й розважало його. Він починав думати, що кінець кінцем політика — принаймні та, до якої він причетний,— не таке вже кепське заняття, навіть коли тебе переслідують. Досі він непогано заробляв, постачаючи прекрасною інформацією деякі газети й політичні організації — найвизначнішу було припасено на завершення, — а ця справа відкривала перед ним значно вигідніші перспективи, ніж ті, що були в нього в часи його праці в газеті; майбутнє, коли не рахувати того, що сталося за останні кілька тижнів, уявлялось йому досить принадним. Незабаром він завдасть місцевим верховодам убивчого удару. Тоді він зможе посісти в місті високе становище. Його не так уже й легко обдурити* як вони гадали; до того ж, ця чарівна дівчина закохалася в нього.

Якийсь час він дивився вздовж темно-зеленої алеї, якою вони пройшли, потім почав безтурботно споглядати якесь сузір'я, іцо видніло над вершками дерев. Раптом... а може, й не раптом?., шепіт чи тільки натяк на шепіт... немовби тільки відчулись якісь звуки, і, коли він прислухався уважніше, наче легкі кроки залунали по той бік живоплоту. Звук був такий тихий, що його можна було вважати за шелест трави або хитання гілки. Грегорі миттю насторожився, всі його м'язи напружились, і він увесь внутрішньо підтягнувся — не тому, що чекав чого-небудь жахливого, а... невже вони знову взялися за старі трюки? Знову ці таємничі садівники? Коли ж*це скінчиться? Вийнявши з рота сигару й зупинивши качалку, на-якій він повільно погойдувався, він вирішив не рухатись, навіть не ворушити руками, така зручна була його позиція; праворуч і ліворуч стовпи, що стояли між ним і кущами, правили йому за прикриття, і він міг бачити, сам залишаючись невидимим.